Бунт червоних ганчірочок

Жителі Берислава запропонували перейменувати вулицю Пархоменко в вул. Пархоменко і у вкрай агресивній формі виступили проти “декомунізаційного” закону.

“Навіщо питати думку молодих? Да хто вони такі, щоб їх питали?!” - з випученими від люті очима кричить літній дідусь. “Люди на грані виміранія, а нам вулиці нада?” - перебиває його оскаженіла жіночка, якій явно за 70. “Я член Компартії з 19 років, абсолютна більшість людей категорично проти перейменування вулиці Карла Маркса. Не чіпайте наше минуле!” - підтримує ораторів ще одна старенька.

Ніякі аргументи “за” перейменування вулиць більшість присутніх не хоче навіть слухати. В актовій залі Бериславської міськради, яке 2 березня стало місцем проведення громадських слухань з питання виконання в місті Закону “Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні...” стоїть шалений крик і гвалт. Серед присутніх переважають літні люди, які на моїх очах з милих і добрих бабусь та дідусів перетворюються на вкрай невихованих агресивних фурій.

- Ми з депутатами теж проводили опитування серед жителів міста, і більшість наших респондентів висловилися за перейменування радянських вулиць. Мені дуже прикро, що люди мого покоління не мають права голоса на подібних слуханнях, - від імені молоді виступила депутат Бериславської міськради Тетяна Дудченко.

За словами заступника міського голови Олексія Чачібаї, під “декомунізаційний” Закон в Бериславі підпадає більше 30 вулиць. “Враховуючи спротив людей, робоча група з виконання цього Закону запропонувала винести на обговорення перейменування лише 6 вулиць, які явно ріжуть слух. А потім продовжити цю роботу”, - зазначив він.

- Фашисти! Перестріляла б усіх! - викрикнула з зали якась літня захисниця комуністичних назв.

Перебиваючи одне одного, присутні виступають категорично проти перейменувань вулиць К. Маркса і Пархоменко. “Щодо останньої, то її жителі знайшли в інтернеті загиблого Сергія Пархоменка — учасника АТО з Сум. На честь цього Пархоменко вони й просять виконком Бериславської міськради перейменувати свою вулицю”, - зазначила одна з жительок міста. “А яке відношення цей чоловік мав до Берислава?” - запитали інші присутні. “А яка різниця?” - відповіли прибічники такого дивного “перейменування”.

Бериславці також згадали іншого Сергія Пархоменка — репера, більш відомого під іменем Серьога. “Може, наші бабусі вирішили увічнити ім'я виконавця пісні “Чорний бумер”?” - зі сміхом обговорювали почуте на задніх рядах.

Аналогічний варіант запропонували і з вулицею Мануйленко. “У голови ревкома Берислава, на честь якого вона названа був брат, він воював на стороні білих. Давайте на його честь перейменуємо вулицю”, - закликала “член Компартії з 19 років”.

Представники Бериславського педколеджу запропонували давати вулицям міста імена відомих земляків: “У нас же були особистості, які внесли вклад в історію всього людства!”. Але більшість присутніх наполягали на “нейтральних” назвах. “Давайте назвемо вулиці: Яблунева, Квітнева, Вишнева, Конфетна, щоб потім їх не довелося перейменовувати знов”, - узяла слово моя сусідка по ряду-пенсіонерка.

Поки ж на слуханнях люди зупинилися на наступних варіантах нових назв: вул. Центральна (нинішня вул. Леніна), Ярослава Мудрого (Комінтерна), Введенська (25 Років Жовтня), Паркова (К. Маркса), Григорія Сковороди (Дзержинського). “Тепер протягом березня рішення про перейменування затвердить виконавчий комітет, а згодом — Бериславська міська рада”, - підсумував Олексій Чачібая.

Чому більшість присутніх так войовничо були налаштовані до процесу перейменування, зрозуміти були важко. Тим більше, що згідно чинного законодавства, зміна назв вулиць не несе абсолютно ніяких зобов'язань перед громадянами: паспорта та інші документи змінювати не потрібно, гроші ні за що сплачувати не треба. Скоріш за все, надмірно агресивні пенсіонери використали громадські слухання як привід виплеснути свої емоції і “виговоритися”. Але тим самим вони лише довели, що вирішувати долю власної громади представники старшого покоління зовсім не готові. Як не готові рахуватися з точкою зору молодого покоління і брати на себе відповідальність за власні вчинки.

P. S. На відміну від Берислава значно спокійніше процес “декомунізації” пройшов у селах району. “Ми ще до жовтня 2015 року перейменували 5 “радянських” вулиць. Усе пройшло спокійно і не призвело ні до яких фінансових втрат у наших жителів”, - говорить голова Козацької селищної ради Андрій Чирко. “У більшості сіл району вже виконані вимоги Закону “Про засудження... тоталітарних режимів...”, - коментує начальник організаційної роботи та з питань внутрішньої та інформаційної політики райдержадміністрації Лариса Дамаскіна. - Лише чекає на демонтаж пам'ятник Леніну в Качкарівці: сільрада поки не має необхідної для цього техніки. В кількох сільрадах процес обговорення ще триває. Щодо ж назв сіл Кірове, Куйбишеве і Ударник, то тут ми чекаємо на рішення Верховної Ради України”.

Під заголовком "Не чіпайте наше минуле!" надруковано в газеті "Новий день", №11, 9 березня 2016 року

Уроки румунської

За чверть століття після повалення режиму жорстокого і недалекого Ніколае Чаушеску Румунії вдалося зробити значний стрибок уперед і обігнати Україну за рівнем розвитку.

«Не розумієш по-нашому? А навіщо їдеш до Румунії?» - щиро здивувався мій сусід в автобусі Кишинеу – Бухарест, який звернувся до мене румунською. Його подив можна було зрозуміти: серед усіх пасажирів цього автобусу я був єдиним володарем українського паспорту. «Після того, як був спрощений режим проїзду до Євросоюзу громадянам Молдови, стало значно простіше перетинати кордон. Більшість потрібних товарів ми тепер купуємо у Бухаресті. Той же одяг чи побутова техніка там значно дешевші, ніж у Молдові. Якщо треба, можу підказати адреси магазинів», - запропонував чоловік.

«Ангел із крилами у багні»

Увечері звичайного робочого дня на вулиці Панкота, що на північній околиці Бухаресту, не проштовхнутися. Десятки людей винесли прямо на тротуари і проїжджу частину стільці зі столами, щоб спокійно поспілкуватися з друзями і сусідами та трохи перепочити. Чоловіки час від часу бігають до сусіднього магазину за пивом, навколо граються діти. Всі з цікавістю дивляться на нас: у цій частині міста туристів можна побачити не часто. «Spasibo za pokupku» - ламаною російською дякує нам ввічливий господар крамниці. На моє питання пояснює, що пам’ятає деякі російські слова з часів СРР- Соціалістичної республіки Румунія, яка пала одночасно з режимом Чаушеску.

Виходець з селянської родини, злий «геній Карпат», «Сонце надії» до непізнаваності змінив вигляд румунської столиці. Задля власної втіхи він вирішив збудувати найбільшу адміністративну будівлю в Європі і абсурдний за своїм масштабом Народного дому. Заради цього довелося зруйнувати один із найгарніших і найстаріших районів Бухаресту – Уранус - з усіма його будинками і лікарнями, школами і храмами. Свої домівки втратили тисячі людей, а кількість тих, хто загинув безпосередньо при будівництві Народного дому досі невідома. За словами екскурсоводів Палацу парламенту (його нинішня назва), темп робіт був настільки вбивчим, що ніхто не мав часу вивозити рештки загиблих робітників, тому їх тіла просто бетонували у фундаментах.

«Сьогодні Народний дім, ця піраміда захланності Чаушеску, мармурова стодола на честь його пихи та божевілля, яка мала бути щирозлотим палацом, а виявилася для нього розкішним склепом – найбільша туристична принада Бухареста», - говорить відома польська журналістка Малгожата Реймер. Травма через знищення рідних домівок, улюбленого усіма Урануса виявилася настільки глибокою, що досі багато жителів Бухаресту ненавидять район з Народним домом і красивими фонтанами на бульварі Об’єднання, обходячи його десятою дорогою. Тож тут можна зустріти здебільшого туристів, приїжджих з провінції румунів і працюючих у цьому кварталі чиновників.

Натомість у районі вулиці Ліпскані – найстарішому на сьогодні в Бухаресті – завжди натовпи людей. Відвідати найвідомішу церкву румунської столиці – Ставрополеос, збудовану у ХVIII столітті монахом Іоаніке, Національний музей історії (на сходах якого стоїть пам’ятник оголеному римському імператору Траяну з вовчицею в руках) або посидіти в найвідомішому старому ресторані Ханул луй Манук чи в одній з численних тамтешніх кав’ярень приходить безліч бажаючих.

Незважаючи на те, що Бухарест може комусь здатися сірим і безнадійно спотвореним у часи комуністичного тоталітаризму містом, будь-хто тут зможе знайти собі заняття по душі або відкрити для себе затишні куточки румунської столиці. «За словами деяких людей Бухарест – це магічний реалізм. Маркесівський ангел із крилами у багні. А для мене він зажди непередбачуваний і гарний, - пише Малгожата Реймер. - У Бухаресті завжди можна знайти турецький дух. Адже колись він називався Білим Містом, бо кам’яниці блищали білизною штукатурки. До того ж, бульвари Балческу та Магеру побудували єврейські архітектори, які після війни зводили Тель-Авів».

Тут був Дракула

Утім, як ставляться до своєї столиці румуни можна дізнатися, виїхавши подалі від Бухаресту. Практично в жодній сувенірній крамниці ви не знайдете жодного товару, який міг би вам нагадувати про цей мегаполіс. Натомість значно більші почуття відчувають вони до Трансільванії – батьківщини Дракули (Влада Цепеша,  правителя Валахії), історичної області у Карпатах, яка лише у 1918 році возз’єдналася з їх країною. Саме Трансільванію, а не Бухарест вони називають уособленням  справжньої Румунії.

Проте, чим зараз живе ця країна? Здається, в Україні мало кого цікавить те, що відбувається по той бік південно-західного кордону. Подіям у Румунії практично не приділяють уваги вітчизняні медіа, у книгарнях дуже важко знайти літературу про неї, навіть путівники. Тож не дивно, що часом у українців дуже дикі уявлення про цю країну. «Не розумію, навіщо їздити в ту Румунію. Там же нема нічого цікавого, кругом сміття і бруд. Та й народ відповідний», - цілком серйозно заявила мені знайома журналістка з Нової Каховки.

Звісно, що її слова не мають нічого спільного з реальністю. Бо сьогоднішня Румунія – це країна з практично ідеальними дорогами, надзвичайно привітними людьми і неймовірна цікава для подорожей. Проїхавши нею більше 1,5 тисячі кілометрів я ніде не помітив звичних для України стихійних звалищ і розвалених житлових будинків. Усюди чисто, а практично в усіх містечках і карпатських селах Румунії добре розвинута інфраструктура: працюють магазини і ресторани, готелі і хостели, є центри надання туристичної інформації. Більшість продавців і персоналу костелів знають англійську, а вивчити хоча б основні румунські слова, для того, щоб замовити щось у ресторані, як на мене, взагалі не є проблемою.

В Румунії можна зустріти безліч туристів. Причому, найбільше серед них самих румунів. По дорозі нам зустрічалося чимало туристичних цікавинок, інформацію про які навіть в інтернеті можна було знайти лише румунською. Приміром, саме румуни нам зустрічалися найчастіше в гірському масиві Бучеджь, поблизу містечка Буштені. Відома ця місцина дивовижними природними скульптурами «Бабці» і «Сфінкс», які знаходяться на висоті 2238 метрів, на вершині гори Бабеле. Неподалік цього місця розташований знаменитий Хрест героїв, встановлений у 1928 році на честь солдатів, які захищали країну в часи першої світової війни. Цей найбільший в Європі хрест виготовлено зі сталі, і його можна помітити здалеку. А вночі, коли його підсвічують, складається враженні, ніби він висить у небі.

На Бабеле піднімається безліч людей. Щоб потрапити на підйомник нерідко доводиться вистоювати величезну чергу. І люди терпляче стоять по 3-4 години (в кожну сторону) заради зустрічі з дивом природи.

Але не лише заради мальовничих гір, озер і чистого повітря приїжджають до Румунії. Адже ця країна славиться своїми середньовічними містами, палацами, замками і фортецями. Щоб об’їздити хоча б основні місцеві пам’ятки, потрібно не менше двох тижнів! Приміром, у знаменитому гірськолижному курорті Сіная розташований один із найкрасивіших і найвідоміших палаців Європи – Пелеш. У цій колишній королівській резиденції, відкритій у 1883 році, нині працює популярний музей. Один із кращих музеїв розташований у Палаці Брукенталя в «улюбленому місті Дракули» - Сібіу. З ім’ям Дракули пов'язана й резиденція Влада Депеша – палац Бран. Варто відвідати й замок Корвінов XV століття у шахтарському містечку Худеноара – це одна із найвражаючих пам’яток усієї південно-східної Європи.

Нікого не залишать байдужими дивовижна церква в монастирі Куртя-де-Арджеш (XІV - XVІ ст.), одне з небагатьох у Європі повністю заселене місто-фортеця Сігішоара, старовинне місто Алба-Юлія, яке римляни називали Апулум. Колишня столиця доримської Дакії Сармізегетуза з залишками кам’яної фортеці і культових споруд І століття нашої ери. Руїни збудованої за наказом Влада Цепеша фортеці Поєнарі в горах Фегераш і безліч інших. Практично в кожному містечку або селі в Трансільванії можна зустріти щось несподіване і незабутнє: достатньо лише уважно роздивлятися по сторонах. Завдяки цьому нам вдалося побувати в місцях, інформацію про які можна зустріти далеко не в кожному путівнику.

Що ж стосується цін, то на більшість товарів вони менші, ніж в інших європейських країнах. Навіть Бухарест в цілому здався мені значно доступнішим, ніж Варшава або Таллінн (хоча в цілому Румунія трохи поступається за рівнем життя Польщі чи тій же Естонії) . Велика порція наваристого супу або мамалиги коштує приблизно 45-60 грн., чашка еспресо – 18-36 грн., бокал пива в кафе – 20-35 грн. Середня ж зарплата у країні становить біля 400 євро на місяць: серед найближчих країн менше отримують лише жителі Молдови, Македонії, Албанії, Болгарії і України.

Шлях до свободи

На відміну від Румунії, для проїзду в яку необхідна румунська або мультишенгенська віза, в сусідню Молдову українці можуть потрапити без будь-яких перешкод. А враховуючи падіння гривні, саме цю країну нині можна назвати найдоступнішим для нас «закордоном». Доступні ціни (а на деякі товари – приміром, на чудове молдовське вино навіть значно нижчі за українські), відсутність мовного бар’єру, невелика територія держави, яку можна спокійно об’їхати за лічені дні, могли б зробити дуже привабливою Молдову серед українців.

Мій візит у Кишинеу стався якраз напередодні розпочатої 6 вересня акції протесту на центральній площі міста. Мітингувальники вимагали відставки уряду і Президента, які, за їх словами, несуть пряму відповідальність за соціально-економічну кризу в країні. За оцінками організаторів, на цю, найбільшу акцію протесту в Молдові з початку 1990-х років, вийшло більше 100 тисяч осіб.

Попереджувальні ж акції і пікети почалися задовго до «кишиневського майдану». 4 вересня я став свідком пікету, який влаштували молоді люди прямо під будівлею уряду. «Ми вимагаємо і будемо вимагати повернення 1 мільярду євро, який був викрадений з одного з наших банків, а також реформування Антикорупційної комісії, Нацбанку, Генпрокуратури, Вищої судової палати, Апеляційної палати, Митної служби і заміни їх керівництва. Також ми за відставку Президента і уряду, які повинні у тому, що коїться в нашій державі», - розповіли вони.

Доволі нестабільною є ситуація й у самій Румунії. Багато експертів сходиться у думці, що реальних реформ у країні було зроблено небагато. Чи не найбільша критика дістається на адресу антикорупційних структур. Незважаючи на цілу низку гучних заяв і справ (нещодавно попався на хабарі мер Бухаресту Сорін Опреску), складається враження штучності цієї боротьби. Самі румуни кажуть, що успішна, хоча б суто зовнішньо, війна з корупцією була необхідна для входження країни у ЄС і отримання коштів до наближення її до європейських стандартів.

Хоча саме завдяки вступу до ЄС Румунії вдалося навести лад на своїх дорогах, побудувати нові автомагістралі, більшість з яких тепер проходять повз маленькі села, притягуючи сюди туристів. Країна, яка в часи комуністичного панування перетворилася в одну з найбідніших у світі (у 1980-ті роки в Румунії подавали електроенергію лише по кілька годин на добу, в магазинах не можна було купити найелементарніші продуктів, а про опалення взимку у містах годі було мріяти), за останні десятиріччя стрімко піднялася на ноги. І хоча до рівня Німеччини або Швеції за економічним розвитком їй ще дуже далеко, вона не пасе задніх в Європі.

Після десятиліть жорстокої диктатури Чаушеску тут мало в кого залишилося бажання створювати собі нових кумирів. На відміну від України, де з усіх білбордів дивляться політики усіх мастей і Росії, де від зображень їхнього нинішнього імператора, здається, ніде не можна сховатися, в Румунії нічого подібного не зустріти. Замість Путіна і якихось дрібязкових політиків там усюди зображення Дракули — найрозкрученішого бренда, який притягує туристів і приносить значні прибутки.

Натомість у Румунії, як і в Молдові, практично ніде не можна зустріти ідолів комуністичних часів — ні в назвах вулиць, ні в якихось памятниках. Навіть у Бухаресті єдиним місцем, де можна побачити портрет Чашуеску є знаменитий Музей румунського селянина, розташований на шосе Кисельова. А в центрі молдовської столиці на місці колишнього памятника Леніну ще у 2010 році було відкрито памятний знак “памяті жертв радянської окупації і тоталітарного комуністичного режиму”.

Відчувається, що і румуни, і молдовани шанують власну історію і охоче створюють свою нову міфологію (згадаймо того ж Дракулу), без огляду на інших. І в цьому сенсі Україні є в чому повчитися у своїх найближчих західних сусідів.

Фото автора

Каховка – Кишинеу – Бухарест – Сіная – Буштені – Брашов – Сігішоара – Гирда де Сус – Сармізегетуза – Бієртан — Брад - Алба-Юлія – Себеш – Худеноара – Дева – Сібіу – Крістіан – Орештіє – Поєнарі – Арефу – Куртя-де-Арджеш - Каховка

надруковано в газеті Новий день від 29 жовтня 2015 року, №44