«Будь-яку благодійність з боку батьків треба заборонити»

У Каховці хочуть спробувати відійти від практики благодійно-примусових внесків у фонди дитсадків і шкіл.

«Батьки роблять свій внесок у роботу освітянських закладів, чесно сплачуючи податки. Тож навіщо їм додатково щось доплачувати?» - не розуміє начальник відділу освіти Каховської міськради Михайло Гончар.

Поки ж ситуація є діаметрально протилежною. Практично в кожному дитсадку і школі Херсонщини з батьків, крім основного платежу за харчування, щомісяця збирають гроші на миючі засоби, ремонти, заміну дверей, вікон і, навіть, на подарунки вихователькам і вчителям. У минулому році в Новій Каховці набула розголосу історія з вчителем першого класу однієї з місцевих шкіл, який «попросив» батьків придбати йому «для роботи» ноутбук.

Чому так відбувається? І чи можна побороти подібні побори в освітніх закладах? Про це – в нашій розмові з Михайлом Гончаром.

- Михайле, що заважає нашим органам місцевого самоврядування виділяти закладам освіти стільки коштів, скільки вони потребують?

- На 100% від потреби освітні установи фінансувалися у нас десь до 1994 року. До того кошти виділялися на все: від найелементарніших засобів гігієни до капітальних ремонтів. Траплялися навіть випадки, коли на кінець року всі виділені кошти не вдавалося освоїти, і відповідних керівників за це карали.

Коли ж почалася розруха 1990-х, було запроваджено іншу «формулу» фінансування закладів освіти. Тоді вирішили спрямовувати бюджетні кошти передусім на оплату комунальних послуг і виплату зарплати, а решту залишили «на потім». Коштів почало не вистачати, тож поступово довелося залучати до додаткового фінансування батьків.

Нині ж нерідко вже самі батьки пропонують на щось скинутися всім разом. Приміром, місцева влада запланувала, що проведе капітальний ремонт у такому-то садочку в наступному році. Батьки ж хочуть, щоб там було добре уже зараз. Тому, не чекаючи на фінансування з бюджету, вони вирішують сплатити необхідні роботи з власної кишені. При цьому певна частина батьків має достатні доходи, щоб виділити необхідні кошти, а якась не має їх зовсім, але намагається все одно заплатити, аби не виглядати «білими воронами».

Ми ж нині хочемо поступово відійти від будь-яких форм залучення додаткових батьківських внесків, оскільки вже в цьому році з бюджету міськради було виділено таку суму коштів, про яку раніше можна було лише мріяти – 3,9 млн. грн., і додатково, у вересні, очікуємо близько 1,8 млн. грн. Зокрема, за рахунок бюджету до кінця року запланована повна заміна всіх старих вікон у дитсадках на сучасні металопластикові.

- Але коштів на утримання дитсадків зараз усе одно не вистачає?

- Насправді існують мінімальні вимоги, кошти на які в бюджеті передбачаються завжди. Але трапляються різні ситуації. Наприклад, батькам не подобаються тарілки, з яких їдять їх діти. Ми ж придбати нові не маємо можливості, оскільки вони мають певний термін служби. Якщо батьки хочуть купити нові – то їх право, заборонити їм цього ми не можемо.

Однак уже в цьому році ми хочемо запропонувати міській раді зняти напругу з батьківськими внесками – зокрема, тими 20-30 гривнями на місяць, які вони здають на крейду або миючі засоби. Для бюджету то не великі гроші, але це дозволило б зняти таке фінансове навантаження з батьків.

На мою думку, держава повинна взагалі заборонити будь-які, навіть приховані, форми благодійності з боку батьків. Адже вони вже роблять свій внесок у роботу освітніх закладів, сплачуючи податки. Тож навіщо їм додатково щось доплачувати? Крім того, я є противником платного харчування в дитсадках.

- А якщо хтось із вчителів вимагає від батьків купити йому ноутбук – це теж можна назвати «благодійною допомогою»?

- Це вже здирництво. Якщо батьки самі виступають з такою пропозицію, аби покращити навчальний процес – інша справа. Але якщо це ініціатива самого вчителя, то йому в школі взагалі не місце.

Наприкінці травня до мене надійшла скарга. Дзвонили батьки випускників однієї зі шкіл Каховки і скаржилися на те, що їх примушують подарувати вчителю телевізор. Виявилося, що, справді, п’ятьом батькам захотілося таким чином віддячити вчителю. Вони «розкинули» витрати на купівлю телевізора на весь клас, але чомусь вийшло так, нібито це було ініціативою самого вчителя. Останній, звісно, був не проти такого подарунку, але врешті решт я взагалі заборонив дарувати цей телевізор.

Ті, кому прийшла в голову ця ідея, начебто виходили з благих намірів. Але чому тоді вони не зробили так, щоб були задоволені усі? Якщо хоча б одному з батьків це не подобається – треба не роздумуючи відмовлятися від подібних намірів!

- А яка ситуація з фінансуванням шкіл? Адже на відміну від дитсадків, які утримують коштом самої громади, школами має опікуватися держава.

- Переведення шкіл на «освітню субвенцію» не вирішило багатьох питань фінансування шкіл, а в деяких моментах навіть ускладнило. В основі освітньої субвенції лежить сумновідомий формульний метод, який почасти не враховує багатьох аспектів. Тому й виходить, що начебто в нашому маленькому місті всього 7 шкіл і усім має вистачати субвенції на все, а в реальності дефіцит зарплати по школам на 1 серпня склав 3,4 млн. грн .

Наведу простий приклад. Каховська ЗОШ №6 розрахована на 1200 учнів, але навчається там зараз тільки 280. Якщо ми закриємо цей заклад, то учні всього східного району міста залишаться без школи. Навіть шкільний автобус не допоможе вирішити проблему: 280 учнів кожного дня не «накатаєш». Ось і виходить, що ЗОШ № 6 утримується за рахунок інших шкіл. І ці моменти просто не враховуються. Я вже не кажу про сільську школу, з ще меншим контингентом учнів.

- То невже освітнім закладам більше нема де брати кошти, крім як у батьків?

- Мені подобається досвід Вознесенська Миколаївської області, де за ініціативи місцевої влади у школах були створені власні бухгалтерії, вони мають окремі бюджети і можуть (й від них вимагають це робити!) самостійно залучати додаткові позабюджетні кошти. Це дозволяє їм раціонально вирішувати чисельність своїх штатних одиниць, брати участь в різноманітних фінансових проектах тощо. В таких умовах одразу видно, хто з директорів шкіл працює, а хто сидить склавши руки, чекаючи на надходження з бюджету.

Хоча й зараз освітні заклади мають можливість самостійно заробляти кошти, надаючи різноманітні додаткові послуги. Деякі дитсадки міста, скажімо, вже пропонують батькам платні уроки англійської для їх дітей. А ті ж школи могли б заробляти на уроках для майбутніх першокласників. Чомусь у більшості освітніх закладів вони є безоплатними. Пояснюється це нібито тим, що сам класний керівник зацікавлений у підготовці своїх майбутніх першокласників, тож заради цього готовий виходити безоплатно працювати по суботах. Лише в одній нашій гімназії такі уроки є платними, і там нема відбою від бажаючих.

На жаль, школи просто не бажають цим займатися. Навіщо їм збирати гроші з батьків, якщо вчителі будуть робити це безоплатно, бо всі до того звикли? Так, мова тут не йде про великі кошти. Але навіть ці відносно невеликі ресурси дозволили б отримувати далеко не зайві інвестиції до освітніх закладів.

Польський досвід

«Ні про які благодійні внески у нас не може бути мови!»

За що платять своїм дитсадкам польські батьки?

Проблема з нестачею місць у дошкільних закладах актуальна не лише для України, а й для Польщі. Скажімо, у Варшаві оформити дитину в комунальний садок дуже складно, тож батькам доводиться влаштовувати їх у дорогі приватні заклади або перебиратися в інше місто. «Місць у дитсадках і початковій школі останнім часом почало не вистачати і у нас. Тому ми почали будувати два нових заклади. І невдовзі вони прийматимуть дітей», - говорить керівник управління освіти міста Прушкув Зофія Васьота (на фото).

У 55-тисячному Прушкуві, розташованому у 25 хвилинах їзди від центру польської столиці нині працює 6 початкових шкіл, 4 гімназії, 14 дитсадків. Усі ці заклади перебувають на балансі міста. «Є також приватні заклади, на які громада частково виділяє кошти. Тільки приватних дитсадків у нас нараховується 23. Наша освітня галузь має фінансування у 73 млн. злотих на рік (приблизно 450 млн. грн., - прим. автора), що складає 43% від усього міського бюджету. Причому, з кожним роком доводиться все більше коштів виділяти на освітні заклади. Але ми намагаємося брати приклад з усіх цивілізованих країн і якомога більше інвестувати саме в освіту», - пояснює пані Зофія.

За її словами, після успішної реформи місцевого самоврядування серед польських міст існує серйозна конкуренція. Намагаючись притягнути до себе якомога більше працездатного населення, яке сплачуватиме податки до місцевої казни, польські громади створюють усі умови для своїх жителів, активно розвиваючи у себе освіту, культуру і спорт.

Що стосується дитсадків, то обов’язкова програма перебування дітей у цих закладах становить 5 годин на день. У комунальних дитсадках батьки нічого за це не платять. Лише за кожну наступну годину перебування вони сплачують окремо 1 злотий (приблизно 6 грн.). Працюють заклади з 6 ранку до 17.30. 4-разове харчування дитини обходиться батькам у 7 злотих на день. Причому, як стверджує Зофія Васьота, в цю суму входить лише вартість продуктів. За приготування ж їжі платить місто. У приватних садках вартість перебування дітей може коштувати по-різному, в залежності від комплектації груп і програм. Середня зарплата вихователя в комунальному дитсадку у Польщі при 25-годинному робочому тижні становить 3000 злотих на місяць (біля 18000 грн.).

Таких понять як «благодійні» допомоги від батьків у фонд дитсадків або внески на придбання мила, прального порошку або олівців у Польщі не існує. «В кінці кожного року складається план по фінансуванню кожного окремого закладу, де враховуються абсолютно всі його потреби, - додає Зофія Васьота. - Десь у 1990-х роках у нас було так само, як зараз в Україні. Через нестачу коштів наші дитсадки були змушені брати додаткові гроші у батьків. Але потреби в цьому давно не існує».

Каховка – Варшава - Прушкув

(газета "Новий день" від 10 вересня 2015 р.)

«Історична пам'ять» чи безпам’ятство?

Зі скрипом і величезним небажанням деяких осіб у Каховці почалася робота по виконанню Закону «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки». Причому, гальмують цей процес чомусь ті, хто в першу чергу мав би бути зацікавлений у відновленні історичної пам’яті.

Практично ні до чого не привело обговорення цього питання на останньому засіданні громадської ради при виконкомі Каховської міськради. Єдине, що вдалося на ньому - озвучити висновки місцевої експертної групи, яка запропонувала нові назви «комуністичним вулицям», і лише в окремих випадках погодилася повернути історичні назви. Серед більшості запропонованих нових імен – визволителі міста часів Другої світової війни і відомі уродженці Каховки, вшановувати яких у радянські часи чомусь ніхто й не думав.

Зокрема, вулиці ХХІ партз’їзду експертна група запропонувала дати ім’я великого українського кінорежисера Довженка. Павлика Морозова можуть перейменувати на честь Івана Айвазовського, Дзержинського – на честь командувача 44-ї армії Василя Хоменка. Загалом більше 20 вулиць, площ і провулків міста отримають нові назви.

- Деякі нинішні назви серед членів групи, до складу якої увійшли історики і краєзнавці, викликали запитання. Зокрема, вони вирішили не чіпати вулиці Блюхера, Фрунзе і Ворошилова, оскільки цих імен нема серед рекомендацій Українського інституту національної пам’яті. Тож, їх долю вирішуватиме громада. Озвучені ж групою пропозиції теж не є остаточним варіантом того, які назви матимуть вулиці. Громада може запропонувати щось інше, - пояснив заступник міського голови Віталій Чернявський.

Зокрема, проти перейменування вищенаведених вулиць і демонтажу у місті пам’ятників Фрунзе і Блюхеру висловилася директор Каховського історичного  музею Світлана Сидьолкіна. За її словами, всі ці персоналії мають відношення до історії міста, оскільки брали безпосередню участь у встановленні комуністичного режиму на півдні України.

Натомість і Ворошилов, і Фрунзе, і Блюхер насправді присутні у рекомендаціях інституту національної пам’яті, підготовлених його науковим співробітником, кандидатом історичних наук Сергієм Горобцем. Усі ці персони були безпосередньо причетні до боротьби проти незалежності та більшовистської окупації України і політичних репресій. Усі вони були високими воєначальниками, а Фрунзе і Ворошилов ще й безпосередніми керівниками тоталітарного режиму. Тож ці імена прямо підпадають під дію «декомунізаційного» Закону.

Свого часу Адольф Гітлер теж дуже багато зробив для Німеччини: підняв зубожілу економіку своїй країни і зробив її однією з найрозвинутіших на той час у Європі. Проте в історію він увійшов зовсім в іншій якості: як ініціатор Голокосту і найкривавішої війни в історії людства. Так само з Ворошиловим: хтось може скільки завгодно розповідати про його успіхи під час війни з німцями, але для історії він назавжди залишиться одним із найкривавіших керівників тоталітарного режиму, який був повинен у численних репресіях проти командного складу радянської армії. Що, зокрема, призвело до катастрофічних наслідків для СРСР у червні-липні 1941 року. Зі скривавленими від численних злочинів руками увійшли до історії також Василь Блюхер та Михайло Фрунзе.

Досвід Каховки, на жаль, переконує, що при прийнятті рішень щодо перейменувань вулиць зовсім не варто залучати місцевих істориків і краєзнавців. Адже піддавшись емоціям і власній симпатії до деяких історичних персоналій вони можуть нанести велику шкоду всій громаді.

"Новий день" від 17 вересня 2015 року

Багато хороших людей в Одесі

В «південній Пальмірі» завершився шостий міжнародний кінофестиваль.

«Скажіть, а до якої години триватимуть кінопокази?» - запитала мене продавчиня магазинчику поблизу фестивального кінотеатру «Родина». В ці дні і у неї, і у її колег біля головного фестивального палацу – Одеського академічного театру музичної комедії – торгівля йшла повним ходом. «Якби не кінофестиваль, покупців у нас майже не було б, - зізналися вони. – Влітку в театрі не сезон, в кіно люди майже не ходять. А за ці 9 днів хоч щось заробити можна».

Насправді в Одесу цього літа прибула рекордна кількість туристів. Особливо помітно це стало під час фестивалю: заздалегідь були розкуплені квитки на потяги і автобуси, переповнені всі готелі і хостели, на пляжах і в усіх популярних кафе і ресторанах яблуку не було де впасти. Мало не всі фестивальні покази теж супроводжували аншлаги, а на деякі сеанси не змогли потрапити сотні глядачів!

Це й зрозуміло. Після окупації Криму і численних переслідувань українців на півострові материкові приморські містечка отримали потужний поштовх для свого розвитку. Одним із головних центрів культурного і курортного туризму цілком очікувано стала Одеса.

- Це місто, яке буквально просякнуте міфами, історією і дивовижною культурою, - так під час церемонії відкриття кінофестивалю пояснив цей феномен голова Одеської облдержадміністрації Михеіл Саакашвілі. – Саме тут багато розумних, талановитих, чесних і працелюбних людей. Як писав великий Ісаак Бабель: дайте мені більше хороших людей. І вони тут є, вони й є основою Одеси. Це місто-свято, і сьогодні в це місто прийшло ще одне свято – свято кіно.

Фестивалю справді вдалося створити справжнє свято для любителів кіно. Біля п’ятнадцяти тисяч глядачів зібралося на Потьомкінських сходах під час показу просто неба шедеври Дзиги Вертова 1929 року «Людина з кіноапаратом» під акомпанемент оркестру відомого британського композитора Майкла Наймана. Шалений ажіотаж викликали покази відреставрованих стрічок братів Люм’єр, які супроводжував блискучий живий коментар генерального директора Каннського кінофестивалю Тьєррі Фремо. Величезні натовпи шанувальників переслідували в Одесі американського кінорежисера Даррена Аронофскі. А під час єдиного показу скандальної еротичної стрічки Гаспара Ное «Кохання» глядачі навіть ледь не знесли кінотеатр «Родина»!

Втім, через фінансові труднощі фестивалю довелося багато від чого відмовитися. Однак це практично ніяк не сказалося на якості позаконкурсної програми і кількості запрошених до Одеси справжніх зірок кіномистецтва – що стало безпрецедентним для України явищем.

Зовсім інша справа – головний конкурс. На жаль, на шостий рік існування фестиваль так і не спромігся віднайти якусь родзинку для своєї основної програми, знайти тему, яка б була унікальною і відрізняла б Одесу від інших кінофестів. Приміром, незадовго до окупації Криму в Україні всерйоз обговорювалася ідея створення в Севастополі міжнародного фестивалю, який би об’єднував фільми країн Чорноморського і Середземноморського басейнів. Пропонувалися навіть ідеї орієнтації цього фестивалю на суто жанрове кіно – зокрема, детективне. Його підготовка йшла повним ходом і відкритися він мав би у 2014 році. Збройне захоплення півострова російськими військами поставило хрест не лише на цій задумці, а й взагалі викреслило Крим з культурної і туристичної мапи світу. На військовій базі (у яку росіяни тепер шаленими темпами перетворюють свою нову провінційну колонію) ніяке кіно і натовпи приїжджих недоречні.

Щоправда, у минулі роки головна конкурсна програма в Одесі викликала ще більше запитань. Тоді, нагадаю, організатори включали до неї фільми-призери головних кінофестивалів світу. Від цієї традиції тепер вони вирішили відмовитися, тож більша частина фільмів і учасників мало про що говорила не лише кіно манам, а й професійним кінокритикам. Хіба що, за виключенням російських «Янголів революції» Алєксєя Фєдорчєнка, який уже встиг здобути успіх на багатьох кінофестивалях Європи.

Одразу два українські фільми увійшли до основного конкурсу. І, на жаль, обидва не виправдали очікувань. “Captum” (або «Полон») знаного кінорежисера Анатолія Матешка («Трубач», телесеріал «День народження Буржуя») з перших же кадрів викликає асоціації з подіями на Донбасі: захопленням заручників, утриманням їх в нелюдських умовах у підвалах, з тортурами і вбивствами. Знімальна група стрічки будь-які прив’язки до подій на сході відмітає, але якось нерішуче.

- Ідея цього фільму прийшла до нас в кінці 2014 року, коли ми почали відчувати, що війна – це не щось далеке і незрозуміле. А що війна – вже тут і зараз, - підкреслив продюсер Олександр Ітигілов.

«Це взагалі фільм про війну, але фільм-притча», - додала сценарист «Полону» Анастасія Матешко. На жаль, показати війну мовою притчі авторам не вдалося. «Я не відмовляюся від метафор, але політичні метафори і символізм – ознака слабкості», - якось сказав відомий іранський кінорежисер Мані Хагігі. Події ж на Донбасі відбуваються прямо на наших очах, тож, щоб зняти про них, або ж про те, до чого доводить людей поділ на «своїх» і «чужих» справжній фільм, одних «ігор у символізм» замало. До того ж, “Captum” – це ще й нашвидкуруч знята стрічка, зі слабеньким сценарієм, яка більше нагадує малобюджетну телепостановку, аніж картину для великого екрану. Тож українському глядачеві доведеться почекати на появу іншого фільму на воєнну тематику.

Кроком назад для режисера Єви Нейман (особливо після її чудового «Дому з башточкою») став її новий фільм – інший учасник головного конкурсу Одеського МКФ. Знята за мотивами творів Шолома Алейхема «Пісня пісень» нагадує стрічки Сергія Параджанова. Вона розповідає історію любові єврейського хлопчика Шимека до сусідської дівчини Бузі. Але розповідає дуже холодно: у фільмі не відчувається ані любові, ані душі. Просто перенести твори Алейхема на екран виявилося замало, щоб вони заграли на повну силу. Дуже шкода, що режисерка не надала великого значенню розробці сценарію фільму.

Як не дивно, але саме це слабка робота отримала в Одесі головний приз міжнародного журі за кращий фільм конкурсу. В кулуарах члени журі визнали, що це було суто політичне рішення, тож художні якості стрічки до уваги ними не бралися. В результаті ця нагорода, може, й принесе якісь дивіденди українському кінематографу і, зокрема, самій Єві Нейман, у чому особисто я маю великі сумніви. А ось по престижу Одеського кінофестивалю, скоріш за все, вдарить добряче. Можливо, його дирекції це буде наукою: треба добре думати, кого запрошувати до основного журі. І слідкувати за тим, аби ці поважні люди не наробили дурниць.

Загалом у конкурсі дуже не вистачало жанрових фільмів. Хоча одеська публіка, яка виявляє слабкість до французьких стрічок, добре сприйняла навіть відверто слабку картину Бріжітт Сі «Астрагал» про реальну історію кохання 19-річної повії до бандита. Але, здається, фільм узяли в конкурс не стільки через якісь його мистецькі якості, скільки за те, що зняла його мати відомого актора Луї Гарреля.

Дещо цікавою виявився «Брідженд» - похмура данська картина Йєппе Ронде про хвилю підліткових самогубств, які кояться в невеликій  провінції Уельсу, в Британії. Знята дуже вишукано, з блискучою операторською роботою і монтажем, вона тим не менш провисає на рівні сценарію, автори якого явно перемудрили з містичною атмосферою «Брідженда».

Хорватський «Зеніт» Далібора Матаніча виявився чи не єдиним фільмом, який розповідає про воєнні рани. Представляли картину в Одесі сам режисер і сербський продюсер Мирослав Могорович. Дуже символічно, що саме вони – представники століттями ворогуючих націй – зняли ніжну і світлу стрічку про примирення народів.

Єдиний, хто не підвів на Одеському МКФ – це глядач. Адже за результатами глядацького голосування гран-прі фестивалю отримала чи не найсильніша картина в основному конкурсі – дивовижної краси історія життя п’яти сестер «Мустанг» турецької режисери Деніз Гамзе Ергювен. «Це фільм про те, як живеться жінкам у Туреччині, на цю тему нині ведеться багато дискусій, - підкреслила вона. – Я рада, що в фільмі не побоялася зіграти молоді відважні дівчини, для яких це тільки початок кар’єри в кіно».

На урочистій церемонії закриття фестивалю, крім основних нагород, приз за вклад в кіномистецтво отримав відомий американський кінорежисер Даррен Аронофскі. Піднявшись на сцену, він пошуткував: «Тепер, коли я отримав цей приз, я піду на пенсію, переїду до Одеси, куплю будинок на пляжі і буду влаштовувати вечірки наступні 40 років».

Було б добре, якби Одеський МКФ притягував до себе увагу не лише візитами відомих кінематографістів, а й своїм авторитетом, сильною конкурсною програмою і безкомпромісним та справедливим журі. Фестивалю є ще над чим працювати.

Пряма мова

Ми зібрали вислови найвідоміших гостей нинішнього Одеського кінофестивалю.

Даррен Аронофскі, кінорежисер (США):

- Не потрібно плутати захоплюючий фільм з розвагою. Ви зустрічали багатьох глядачів, яким «Реквієм по мрії» здався нудним? Але якщо ви зустрінете людину, якій він здався розважальним - біжіть без оглядки. Якщо ж ви страждаєте від депресії і творчої кризи, я можу порекомендувати тільки одне: джин з тоніком. А ще садівництво, яке мене завжди заспокоює.

Марко Мюллер, колишній глава кінофестивалів у Локарно, Роттердамі, Римі та Венеції, кінокритик, історик кіно і продюсер (Італія):

- Як збільшити кількість глядачів на фестивалі? Моя відповідь — потрібно більше молоді. Ми зштовхнулися із цим у Венеції. Венеція дико дорога і щоб розв'язати цю проблему, ми придумали студентські абонементи та знайшли дешеві хостели для молоді. Також для фестивалю важливо знайти правильні дати і бажано в гарну погоду. Але з іншого боку в Берліні й Роттердамі зали повні, тому що на вулиці зима й нема чого робити. І кухня не така добра, так що ланчі не бувають довгими. Це теж працює!

Джим Шерідан, кінорежисер (Ірландія):

- Я б усім режисерам рекомендував спробувати себе як акторів. Корисно іноді побувати в ролі дурня. Це як кликати дівчину на побачення, а вона тобі раз за разом відмовляє.

Тьєррі Фремо, гендиректор Каннського кінофестивалю і директор Інституту Люмьєр у Ліоні (Франція):

- Моя робота — відзначати на карті нові імена. Ми повинні бути відкриті до нового, але ми повинні бути неспішні. Канни — великий корабель, його так просто не повернеш. 

Даріуш Яблонскі, продюсер, президент Польської кіноакадемії:

- Україна зараз нагадує мені Польщу початку 1990-х. Я впевнений, що Україна через 25 років буде зовсім іншою, економіка буде розвиватися. Але для того, щоб подолати сучасну кризу,  ви повинні показувати документальні фільми. Ви повинні просвітити, ви повинні показувати сховану правду. Коли ж ви робите документальний фільм, і він не вдався, ви можете сховати його. Але ви не зможете сховати ігровий фільм, публіка стежить за тим, що ви зробили. І тому це більш ризиковано.

Майкл Найман, композитор-мінімаліст (Великобританія):

- Мені було близько 60-ти, коли я вперше побачив «Людину з кіноапаратом», але ще до того, я мав звичку скрізь носити із собою маленьку камеру та знімати. Одного разу мій монтажер подивився це відео й сказав, що щось схоже робив Дзиґа Вертов. Цей збіг відбувся інтуїтивно й тоді я вирішив зняти фільм «Найман з кіноапаратом.

Жан Лабрюн, кінорежисер, голова міжнародного журі 6-го Одеського МКФ (Франція):

- Про нас, французів, часто говорять, що ми постійно незадоволені. Але краще критикувати щодня потроху, чим терпіти до останнього. Так сталася французька революція.

Шарунас Бартас, кінорежисер, актор, продюсер (Литва):

- Немає кіно, якого треба уникати, інакше це насильство над собою. Як говорила моя бабуся «всяких є, всяких треба». Самообмеження призводить до фанатизму.

Людині можна допомогти, підштовхнути, перешкодити, але майстерності він повинен вчитися самостійно.

Срджан Драгоєвич, кінорежисер (Сербія):

- У вас є корупція, проституція, несправедливе розподілення благ – стільки цікавих тем! А ви знімаєте про Другу світову війну? Ви серйозно?

Далібор Матаніч, кінорежисер (Хорватія):

- Тема відносин колишніх югославських країн піднімалася вже багато разів. Але я не боявся за неї братися, оскільки ми варимося в ній, вона мені дуже близька. А поштовхом були напуття моєї бабусі щодо дівчат. Вона часто говорила: «Будь ласка, Даліборе, тільки не сербка». І мимоволі ставиш собі питання, звідки це взялося?

 Фото: прес-служба Одеського МКФ

Каховка - Одеса - Каховка

надруковано в газеті "Новий день" від 30 липня 2015 року

Вольные странники на Земле Обетованной

«Можно ли тут встретить на улице пьяных?» - спросил я своего друга во время первой прогулки по Тель-Авиву. Едва он успел сказать «нет», как нас остановила парочка изрядно подвыпивших, бомжеватового вида британцев. Они попросили нас дать пять шекелей на автобус: «Мы выпивали тут с русскими, все пропили, теперь не за что доехать домой».

Секреты израильской кухни

Несмотря на такое странное совпадение, встретить на израильских улицах нетрезвого человека и впрямь нелегко. Скорее всего, это будут загулявшие иностранцы либо выходцы из бывшего Союза, не сумевшие приспособиться к жизни здесь и пьющие от безделья. Большинство же наших бывших соотечественников берутся за любую работу и хранят нелестные воспоминания об Украине: немало их выехало на ПМЖ в дикие 1990-е. Те же, кто не смог устроиться в Израиле, возвращаются назад, а их место занимают новые репатрианты. Причем, не только еврейского происхождения: гражданство тут могут получить и те, кто принял гиюр - обращение нееврея в иудаизм. Поэтому я не особо удивился, увидев в субботу в одном из городов Израиля большую толпу китайцев в кипах, дружно шагающих в синагогу…

Сам Израиль – одно из самых развитых государств на Ближнем Востоке. Европейские стандарты жизни и высокие цены сделали его весьма дорогим для туристов. Впрочем, если у вас нет денег на гостиницы и хостелы (за ночлег в которых нередко просят $100), здесь без проблем можно ночевать в палатках в приспособленных для этого местах, а покупать еду на недорогих арабских базарах или угощаться фалафелем (арабский фаст-фуд) либо популярной здесь пастой хумус у уличных торговцев. Отказать себе в этом удовольствии будет сложно: в Израиле очень вкусные продукты и богатый выбор овощей и фруктов. По качеству и «вкусности» украинским до них очень далеко. 

Многие почему-то уверены, что в Израиле на каждом шагу можно отведать фаршированную рыбу или рыбный фаршмак – якобы традиционные еврейские блюда. На самом деле такая кухня вымирает вместе с языком идиш, и встретить ее проще в Украине и России, чем на Земле Обетованной. Громадное же влияние на современную израильскую кухню оказали арабы. Практически во всех кафе и ресторанах подаются огромные порции еды: зачастую одному человеку съесть первое и второе практически невозможно. Средняя цена блюда – 40 шек. (88 грн., - по курсу на декабрь 2009 года, - прим. автора), чашка кофе – 12 шек. (26 грн.), бокал пива 0,33 мл – 15 шек. (33 грн.).

Одна из самых главных статей расхода в любой израильской семье – плата за жилье и коммунальные услуги. «Мы платим аренду за квартиру – 2100 шек./мес. За воду и электроэнергию каждые два месяца уходит около 900. А еще нужно заплатить муниципальный налог на землю. При этом средние зарплаты в стране – 5-6 тыс. шек./мес. И работодатели часто пытаются вас обмануть. Ведь многие выходцы из СНГ не знают элементарных законов и не умеют за себя постоять. Я работаю в кафе на горе Кармель, меня не раз вынуждали подать заявление об уходе. Но на такие провокации я никогда не пойду: уволить меня самому хозяину будет непросто, и придется выплатить мне хорошее пособие»,  - рассказала бывшая каховчанка Алла, ныне живущая в арабском районе Хайфы.

Хорошую карьеру в Израиле могут сделать программисты: эта страна – мировой лидер по разработке программного обеспечения и компьютерной «начинки» для военной техники, здесь расположены офисы «Microsoft», «Yahoo», «Google» и многих других ведущих компаний.

Три ночи под звездным небом

Честно говоря, когда я получил приглашение своего друга посетить Израиль, я долго сомневался. В самом деле – думал я – что такого меня ожидает в стране с площадью меньше чем Херсонская область? И может ли она сравниться по красоте и обилию древних памятников с другими государствами Азии? Как оказалось, я глубоко заблуждался. Совершенно уникальных уголков природы и замечательных открытий меня здесь ожидало немало. Красивейшие горы и безжизненная пустыня, побережья трех морей и горное озеро Кинерет, богатые национальные парки и природные заповедники, которых тут более 60! Посвятив Израилю три недели, я понял, что смог увидеть лишь небольшую часть тех достопримечательностей, которыми так богата эта страна.

Самое главное путешествие, наполненное настоящими приключениями, было связано у нас с поездкой на юг через пустыню Негев. Руины древнего набатейско-римско-византийского города Авдат, бедуинские деревни и уникальный геологический парк Махтеш-Рамон стали первыми впечатлениями нашего пути. Махтеш-Рамон называют самым большим в мире «кратером» невулканического происхождения. 

На самом деле, это огромная котловина: подобных геологических структур действительно больше нигде нет. Ее длина составляет около 40 км, а вершина внешнего края достигает километра над уровнем моря. Здесь можно увидеть «лесопилку» - место, наполненное камнями, по форме напоминающих поваленные деревья, огромную стену из окаменевших моллюсков-аммонитов, вымерших 100 млн. лет назад, а также встретить куланов и нубийских серн. На краю впадины Махтеш-Рамон есть городок Мицпе-Рамон, своим пейзажем напоминающий космическую станцию. Несмотря на обилие туристов, приезжающих в местный национальный парк, сам город переживает упадок: когда-то он был на перекрестке главных дорог страны, а теперь оказался далеко от новых магистралей и в нем проживает всего 5 тыс. жителей.

На дне котловины Махтеш-Рамон мы ночевали в одном палаточном лагере со старшеклассниками из интерната с севера Израиля. Отсюда для них начался четырехдневный поход по горам юга с инструкторами, которые должны помочь им научиться жить в экстремальных условиях и работать в команде. Для этого у подростков перед началом похода отобрали мобильные телефоны и распределили графики круглосуточных дежурств. Причем, даже их местонахождение держалось в секрете. Правда, как рассказал мне один из инструкторов, далеко не все учебные заведения могут себе позволить организовать такой поход.

Дальше наш путь лежал через уникальный природный парк Тимна. Именно здесь расположены впечатляющие 50-метровые скалы-колонны из твердого красного песчаника – Соломоновы столбы, фантастические скалы в форме грибов, спиральный винтовой холм, наскальные рисунки древних египтян и останки египетского храма, воздвигнутого в честь богини Хатор в XIV веке до н.э. После дня активных походов мы приехали вечером в Эйлат – популярнейший дорогой курорт на Красном море. Найдя тихое место для ночлега рядом с египетской границей, я разложил спальный мешок и заснул прямо на берегу под звездным небом.

Город шикарных ресторанов, ночных клубов и отелей, красивейших пляжей, умопомрачительных пейзажей, как на суше, так и под водой – Эйлат – раскинулся всего на 14 км вдоль берега. Отсюда рукой подать в Египет, Иорданию и Саудовскую Аравию. Правда, сами израильтяне туда практически не ездят, предпочитая отдых в Европе и Индии. Зато самих туристов и курортников в Эйлате, как и почти везде в Израиле – хоть отбавляй. Часто слышна русская речь, хотя приезжих из Украины я так и не встретил.

Кроме дивных Эйлатских гор, подводного плавания и наблюдения за перелетными птицами, здесь стоит побывать в морском парке, в котором расположено множество аквариумов и бассейнов с рыбами и кораллами, а также подводная обсерватория, где можно посмотреть на дно Красного моря и его обитателей. Смотреть, как стаи диковинных рыб дружно мечутся то вниз, то вверх, или чинно проплывают перед окнами аквариума, наблюдая за вами, можно, не отрываясь, часами.

Вдоволь нагулявшись по Эйлату и искупавшись здесь в самом соленом и теплом море мирового океана, мы отправились к побережью другого уникального моря – Мертвого.

У его южных берегов, в окрестностях библейского Содома расположены фабрики, изготавливающие знаменитую косметику из солей Мертвого моря. Неподалеку находятся небольшие курортные поселки, в которые приезжают поправить здоровье. Большая же часть побережья пустынна и безлюдна. Но останавливаться на ночлег и выбирать место для купания нужно возле «цивильных» пляжей и на кемпингах. Ведь именно там после плавания в Мёртвом море можно смыть с себя соль под душем.

До поездки сюда я наивно полагал, что наше родное озеро Сиваш ничем не хуже  Мёртвого моря. Разумеется, я ошибался. Ведь уникальность последнего - не только в рекордно высоком содержании солей, а и в совершенно потрясающих пейзажах: это гигантское соленое озеро окружено сказочно красивыми горами Иудейской пустыни на западе и Иорданскими горами на востоке. Кроме того, его поверхность – самое низкое место на Земле: оно расположено на 395 метрах ниже уровня моря. Из-за постоянного снижения уровня воды, Мертвое море состоит уже из двух бассейнов и имеет небольшую ширину: по нему без труда можно «переплыть» в расположенную напротив Иорданию. Правда, для этого придется плыть на спине: на животе купаться в Мертвом море крайне неудобно, и именно так легче всего захлебнуться. А благодаря «эффекту поплавка», лежа на воде на спине, утонуть здесь практически невозможно.   

Царство бродячих кошек

Возле Мертвого моря расположена одна из главных достопримечательностей Израиля – руины крепости Масада, объявленной ЮНЕСКО культурным наследием человечества. Эта крепость была построена на горе в І в. до н.э. царем Иудеи Иродом Великим и считается бесценным памятником еврейской истории. В начале 70-х годов І века н.э. ее окружили римляне и почти тысяча осажденных жителей Масады покончили жизнь самоубийством, чтобы не обрекать себя мучительному и позорному рабству. Для израильтян Масада – это легенда, символ героизма и еврейского сопротивления. Еще недавно в танковых войсках израильской армии существовал обычай принимать присягу именно здесь. Однако теперь легенда вызывает все больше споров. Древнееврейский историк Флавий утверждал, что сикарии, склонившие людей к коллективному самоубийству, якобы грабили соседние общины и уничтожили 700 женщин и детей в соседнем Эйн-Геди. Кстати, именно такие методы используют многие нынешние террористы, религиозные экстремисты и убийцы-смертники. Однако эта деталь из истории Масады неохотно упоминается в официальной истории Израиля и местными экскурсоводами.

Будучи в Израиле, нельзя пропустить останки древнего города крестоносцев - Кейсарии. Начав здесь строительство порта, Ирод Великий мечтал, что он превзойдет знаменитый Александрийский, и он действительно считался настоящим чудом тех лет. Расположенные на берегу Средиземного моря громадный амфитеатр и ипподром, останки крепостных стен и древних водоводов, римский театр, статуи, воздвигнутые римлянами еще во ІІ веке, в предзакатный час окрашивались удивительными красками и дарили поистине незабываемые впечатления!

Чуть севернее Хайфы расположен другой город крестоносцев, прославившийся во время Крестовых походов – Акко. А неподалеку от озера Кинерет, в горной Галилее находится город Цфат (Сафед), один из самых святых городов иудаизма, единственный в Израиле, в котором сохранилась атмосфера старинного еврейского города. В XVI веке он стал главным центром изучения кабаллы, а его жителями были в основном сефарды, изгнанные из Испании инквизиторами. Сегодня старый Цфат, как и старый Яфо (расположенный южнее Тель-Авива) – это тихий городок с узенькими улочками, колоритными зданиями и большим количеством художественных галерей. Здесь, как и повсюду в Израиле можно встретить бродячих уличных кошек (собак же нет вовсе). Они поджидают вас повсюду: у любого дерева, лавочки, в кафе или мусорном баке.

Один день в Палестине

Но не каждая поездка состоит из приятных впечатлений. Так и у меня самые противоречивые эмоции вызвала столица Израиля – Иерусалим. Знаменитый город, из-за которого в разные времена было пролито море крови, самый святой город иудаизма, христианства и культурный центр страны запоминается безумными пробками, бесконечными торговыми рядами посреди многих святынь старого города, хамоватыми продавцами, мелкими жуликами и большим количеством туристов и паломников. Хотелось бы предостеречь приезжающих сюда от любых покупок в местных лавках: в девяти случаях из десяти вас обманут или нахамят, если вы попробуете возразить. Торгаши боятся вмешательства полиции, но вряд ли турист с испорченным настроением будет обращаться к ним за помощью. С подобным отношением я нигде в Израиле больше не сталкивался.

Стена Плача, Храмовая гора с мусульманскими святынями, дорога Виа Долороза (Крестный путь), множество других святынь и уникальных мест вызывают праздный восторг многих туристов, которые часто даже не думают считаться с чувствами верующих людей. При мне им никто замечания не делал: видимо, вести себя как в публичном доме или на базаре здесь - в порядке вещей. Не удивительно, что Храм Гроба Господня нередко оказывается в эпицентре криминальной хроники из-за драк между священниками различных конфессий, а возле мечети на Храмовой горе и других местах периодически устраиваются беспорядки как мусульманскими, так и еврейскими экстремистами.

Я же мечтал хотя бы ненадолго съездить в Палестину – одну из главных «пороховых бочек» мира. К тому же, именно здесь находится самый древний город в мире Иерихон, который был основан около 9 тысяч лет назад. Здесь же родина Иисуса Христа – Вифлеем, знаменитый горный монастырь св. Георгия и много других достопримечательностей. 

Однодневная экскурсия в любую из них стоит $100, но в Палестину легко добраться на маршрутке через Рамаллу – ее культурную столицу.

По дороге из Иерусалима в Рамаллу незаметно все ивритские вывески сменились арабской вязью. А после проезда КПП я увидел оплеванные грязные улицы и огромное количество недостроенных высоток. В центре Рамаллы было шумно и многолюдно: здесь расположен огромный базар и автостанция. Понять, что и где – нелегко: вокруг только арабские надписи, и даже встреченные мною полицейские не знали английского. При этом я не испытывал ни малейшей тревоги: нередких иностранных туристов тут не трогают, и они могут почувствовать здесь колорит настоящего Востока. А вот израильтянам пребывать здесь действительно опасно.

Поездка по Израилю, посещение достопримечательностей – путешествие не из дешевых. Но даже заплатив за организованный тур, можете быть уверены: настоящего Израиля, его жизни и колорита из окна экскурсионного автобуса или с гидом вы не увидите и не ощутите. Как и в любой другой стране, здесь лучше всего путешествовать самостоятельно, каждую секунду открывая для себя что-то новое и ощущая себя настоящим первопроходцем. По себе знаю: если во время странствия таких открытий и ощущений было немало, то обязательно вернусь в эту страну снова.

Опубликовано в газете "Новий день" в декабре 2009 года

Каховка – Тель-Авив – Яфо - Нетания – Арад – Цфат – Кейсария – Хайфа – Нахария – Акко – Мицпе-Рамон – Тимна – Содом – Йехудия – Бейт-Саида – Маалот – Иерусалим – Циппори – Рамалла – Будапешт -  Каховка