За крок від лінії розмежування

За два роки неоголошеної війни на сході жителі Маріуполя і навколишніх сіл так остаточно і не позбулися проросійських настроїв.

“Не розумію, що цій Росії ще треба? Захотіли — війну відкрили. Але одну війну я вже пережив: коли почалася Друга світова, мені було 7 років. І цю переживу... Мабуть”.

Будинок 81-річного жителя Олександра Потрехалічева з села Пищевик Волноваського району Донецької області розташований зовсім поряд від лінії розмежування з територією так званої “ДНР”. Найближча від його будинку лісосмуга вже контролюється російськими окупантами і ополченцями. Під час боїв біля подвір'я розривалися снаряди. “Повибивало шибки. Бачите, досі не закриті? Зараз, наче, тихіше стало, але все одно бахкають — чутно постріли”, - каже Олександр Андрійович.

“Продуктами ділилися військові”

Напроти його будинку знаходиться КПВВ “Пищевик”. Тисячі людей щодня перетинають адміністративну межу між Павлопільською сільрадою і неконтрольованою українською територією. “Ніяких незручностей таке сусідство мені не доставляє. Хоча з самого Пищевика з початком бойових дій виїхало чимало людей, залишилися самі старі. І я тут мешкаю з хворою жінкою — куди ми вже поїдемо звідси?” - розводить руками Олександр Потрехалічев.

Коли два села — Пищевик і Павлопіль - находилися на так званій нейтральній зоні, його жителі були в прямому сенсі відірвані від цивілізації. Закрився навіть єдиний у сільраді магазин. Люди виживали лише завдяки українським військовим, які ділилися з ними хлібом і тушонкою. Продукти видавалися власниці крамниці, а та розподіляла їх між своїми земляками.

З відкриттям наприкінці 2015 року КПВВ “Пищевик” (замість старого “Гнутове”) магазин відновив роботу. “Коли два роки тому назад почалися бойові дії тут нічого вже не можна було купити. А взагалі було дуже страшно навіть з дому вийти, - розповіла молода продавчиня крамниці. - Ми тоді всією родиною сиділи в льосі, тому що навколо постійно літали снаряди. Особливо страшно було двом моїм молодшим сестричкам, тож ми були змушені виїхати з Павлополя. А тепер я вирішила повернутися, бо начебто все затихло. Хоча в саме село люди повертатися не поспішають. Колись тут було багато дітей, багато молоді. Тепер з них нікого тут не зустрінеш”.

“Догляд речей — найменше зло”

Щодня КПВВ “Пищевик” перетинає до 2 тисяч осіб і 500-700 автомашин. “На іншому КПВВ - “Новотроїцьке” - пасажиропотік значно більший, оскільки через нього здебільшого люди їздять у Донецьк. Його щодня перетинає близько 6-7 тисяч чоловік”, - говорить начальник прес-служби, помічник начальника Донецького прикордонного загону Світлана Савчук.

За її словами, мета поїздок людей на непідконтрольну українську територію — різна. Багато хто проживає на території так званої “ДНР”, а працює в Маріуполі, часто виїжджають провідати родичів, що залишилися по інший бік від лінії розмежування.

- Я сам живу у Приморську, а діти в Маріуполі, постійно їжджу до них, - чистою українською пояснює водій однієї з машин, що чекає своєї черги на контрольному пункті. - На “тій” стороні (контрольованій окупаційними військами) доводиться стояти значно довше, ніж тут. Без кінця перевіряють багажник , скоріш би все це скінчилось!

- Усі тут в основному до родичів їздять! - говорить інша жінка, яка чекає на перевірку документів. - Перетинаємо цей КП часто, і це займає багато часу.

- Догляд речей — найменше зло з тих, що тут кояться. Яке найбільше? А ви і самі знаєте це краще за мене, - відповідає на мої запитання нервовий чоловік середніх років.

Чим живе Маріуполь

Ставши, фактично, прифронтовим містом Маріуполь нині живе своїм життям. Тут майже не відчувається того, що буквально за кілька кілометрів від центру йдуть обстріли: працюють магазини, музеї, в парках граються діти, а саме місто охайне и чисте. Близькість війни відчувається хіба що в деталях: в характерних білбордах на вулицях, оголошеннями про набір до Маріупольського загону морської охорони, попередженням у магазинах про заборону продажу алкоголю після 20.00, чергами “туристів” із “ДНР” біля банкоматів, що знімають отримані пенсії і соціальні виплати.

Нині в Маріуполі прожиає 470 тисяч осіб, до яких приєдналося біля 90 тисяч переселенців із зони бойових дій. У місті працюють два великі підприємства, працівники яких отримують доволі непогані зарплати. Приміром, на комбінаті імені Ілліча середня заробітна плата торік становила трохи більше 8 тисяч грн. Та й сам Маріуполь не залишає враження бідного міста: відчувається, що гроші тут водяться.

Навіть за два роки від початку неоголошеної війни на сході чимала кількість жителів Маріуполя так і не вилікувалася від “любові до Росії”. “Дуже часто в автобусах чи трамваї можна почути прокльони на адресу українських військових і слова захоплення діями Путіна. Переважно про це говорять люди літнього віку. Хоча доволі сепаратистськи налаштовані і працівники місцевих заводів, які тримаються за свої місця і не бажають йти захищати рідний край від окупантів. Часом буває дуже соромно, коли бачиш велику кількість військових, які приїхали сюди з різних регіонів України, а маріупольців серед них майже нікого”, - у приватній розмові зі мною поділився військовослужбовець з Маріуполя.

За товаром — на “ненависну” України

Про не надто патріотичні настрої місцевих багато можуть розповісти і прикордонники. “Скільки разів ми зустрічалися з таким, - говорить Світлана Савчук. - Недавно жінка на одному з КПВВ почала на телекамеру розповідати, яка погана українська армія і як в Україні все жахливо. Але це не заважає їй постійно приїжджати в “ненависну Україну” на закупи і для отримання соціальних виплат. Буває, що наші хлопці-прикордонники за одну зміну стільки прокльонів вислухають на свою адресу! Памятаю, одна жіночка з двома дітьми на КПВВ накинулася на журналістів: мовляв, “ви неправду показуєте, і що взагалі всі ці люди тут роблять?” Хоча люди трапляються різні. Якось ми дали нашу українську газету чоловікові, що їхав з дружиною у Сніжне, на неконтрольовану територію, і він попросив дати ще для знайомих. Тобто, трапляються люди свідомі, які розуміють, що в на неконтрольованих українських територіях відбувається щось не те”.

- Відчувається, що люди дуже сильно піддаються російській пропаганді. Кажуть і питають різне: приміром, “а чи правда, що в Україні відмінили 9 травня?” Коли відповідаєш, що разом із Днем Перемоги почали відзначати і 8 травня — дивуються, - додав прикордонник на КПВВ “Пищевик”.

- Власне, людей можна зрозуміти, бо вони все життя тут прожили, а тепер, щоб відвідати рідних їм треба проходити “якісь” КПВВ, миритися з перевіркою речей і документів. Всі ці процедури проходять доволі швидко, але ж час усе одно займають! Проте такі заходи є вимушеними, - коментує Світлана Савчук. - Трапляється багато випадків незаконного переміщення. Буквально вчора (розмова була 11 квітня, - прим. автора) у подвійному днищі автівки прикордонники виявили різноманітного товару на 274350 гривень. Дуже часто люди перевищують дозволені норми перевезення продуктів чи особистих речей або намагаються провезти своїх дітей без необхідних документів. Неодноразово виявлялись і наркотичні засоби. З тиждень тому на КПВВ “Новотроїцькому” було вилучено півкіла маріхуани.

“Везу куму, свату, брату”

- В середньому огляд транспортного засобу триває від 3 до 7 хвилин, - констатує інспектор прикордонної служби І категорії Тарас Гринишин. - Що ж стосується вантажу, то люди в основному везуть особисті речі. Навіть коли бачиш у чиїсь валізі 10 айфонів або багато одягу з бирками, тобі відповідають: “Це все моє” або “Везу брату, куму, свату”. Доводиться вилучати.

Небезпека на території Пищевика підстерегає постійно: після відкриття тут КПВВ наші прикордонники вже двічі виявляли диверсійо-розвідувальні групи противника.

«Нести службу тут доволі небезпечено, бо КПВВ “Пищевик” знаходиться дуже близько до лінії розмежування. Наші “друзі” сидять дуже близько від нас, тож прикордонники ризикують кожного дня, вже навіть перебуваючи на цій території. Ця ділянка далеко не спокійна, практично кожного дня чутно обстріли з важкого озброєння, але разом зі Збройними силами нам вдається тримати ситуацію під контролем”, - підкреслює Світлана Савчук.

На “Пищевике” несуть службу прикордонники, переважно з західної України. А КПВВ “Новотроїцьке” сформований здебільшого з місцевих. За словами Світлани, це було зроблено задля того, аби зменшити напругу, адже місцеве населення переважно російськомовне і на українську часом ставиться непередбачувано. Проте на думку Тараса Гринишина, мова йде не стільки про вороже ставлення до українського, скільки про людський фактор. “Особисто я не б не сказав, що до нас ставляться вороже через те, що ми не говоримо російською”, - підкреслив він.

Фото автора.

Херсон - Маріуполь

Надруковано в газеті "Новий день" №18 від 28 квітня 2016 року

Махновська республіка наших днів

Після того, як вантажівки перестали перетинати адміністративний кордон з Кримом учасники громадянської блокади півострова переключилися на ретельну перевірку всіх без винятку автомашин. Причому, від дій активістів дістається не лише тим, хто їде на окуповану територію, а й жителям розташованого на прикордонні села Червоний Чабан.

«Доброго дня, пред’явіть свої документи і відкрийте багажник!» - наказним тоном звертається до мене і мого водія підтягнутий молодик у камуфльованій формі. Нашу машину він зупиняє за кілька кілометрів до КПВВ «Чаплинка». Саме тут розташований один із блокпостів учасників безстрокової акції, яку самі вони називають громадянською блокадою Криму.

Блокада без пояснень

Щоб проїхати до прикордонного села Червоний Чабан Каланчацького району з боку Чаплинки треба перетнути аж два таких блокпости. Другий розташований прямо перед КПВВ на адміністративному кордоні з Кримом. Присутні там правоохоронці і прикордонники спокійно спостерігають за тим, як учасники блокади зупиняють всі без винятку машини, перевіряють речі і документи пасажирів.

Навіщо вони це роблять, громадські активісти пояснювати не хочуть. Коли я запитую про мету акції і про те, наскільки вона є ефективною у хлопців із першого блокпоста, вони категорично відмовляються відповідати. Пред’явлення журналістського посвідчення і нагадування про моє законне право вільно одержувати інформацію, на них не діють. «У нас є інформаційна служба на Чонгарі – їдьте туди, вам там усе розкажуть. А ми не уповноважені з вами розмовляти», - різко заявляють вони. Не дозволяють вони також фотографувати себе і свій блокпост. «Фотоапарат краще приберіть», - доволі агресивно попереджають вони.

На протилежному в’їзді до Червоного Чабана, неподалік від КПВВ «Каланчак» розташований ще один блокпост активістів. Їх реакція на мої запитання така сама: «Ми вам нічого пояснювати не уповноважені, вся інформація є на нашій сторінці в соцмережах. Краще йдіть собі, ви все одно нічого тут не дізнаєтесь», - сказали мені представники «Правого сектору». За ті 20 хвилин, що я знаходився поблизу цього блокпосту, учасники блокади встигли перевірити близько 10 машин, які проїжджали з обох сторін траси. За процесом мовчки спостерігав чоловік у формі державтоінспектора. Самі водії і пасажири доволі спокійно реагували на дії активістів. Лише декілька з них виглядали дещо розгублено. «Ми не розуміємо, що тут взагалі діється», - зізналися мені хлопці, які в’їхали сюди з Криму.

На відміну від блокпостів, у соціальних мережах учасники блокади більш «говіркі». Там можна зустріти чимало інформації про «успішні результати» їхньої роботи, побачити безліч фотографій з усіх місць проведення «громадянської акції». Так, напередодні мого прибуття до КПВВ «Чаплинка», у соцмережах з’явилася інформація про те, що учасники блокади затримали вантажівку, яка перевозила приладдя для монтування ліній зв’язку та електропередач, що прямувала з Криму на територію материкової України. Тим більше дивно, що активісти не захотіли розповісти про це безпосередньо з місця події.

Проте трапляються там успіхи й зовсім іншого ґатунку. Час від часу учасники блокади виявляють в автівках невелику кількість спиртного, і починають розбивати пляшки тут же, на місці – нерідко під об’єктиви фотокамер. Пояснюють вони це тим, що у Крим, мовляв, можна вивозити не більше 1 літра горілки на дорослу людину. «Затримували» вони також ковбасу і медпрепарати. Проте, ким встановлені всі ці норми, так і залишилося незрозумілим.

Єдиний, хто погодився розповісти про блокаду і її мету, виявився представником «Автомайдану», якого я зустрів біля КПВВ «Чаплинка». «Вимог у нас багато, - пояснив киянин Леонід Шипко. – Це не лише, власне, економічна блокада окупованого півострова. Ми тиснемо ще по багатьох напрямках: вимагаємо звільнення політв’язнів і повернення їх в Україну. Зокрема, кінорежисера Олега Сенцова, який теж був активним учасником «Автомайдану». Вимагаємо зупинення переслідування кримських татар окупаційною російською владою, повного зупинення торгівлі України з окупованим Кримом, у тому числі шляхом постачання електроенергії на півострів. Ми будемо тут стояти поки всі наші вимоги не будуть виконані».

Заблоковане село

Поки ж крім тих, хто перетинає кордон з окупованим Кримом, громадянська блокада додає проблем й жителям розташованого між двох блокпостів і двох КПВВ Червоного Чабана. За словами людей, учасники блокади зупиняють їх постійно, і на рівні з усіма перевіряють документи та особисті речі.

- Ми ж постійно їздимо в Чаплинку і Каланчак, на той же ринок, за продуктами. І постійно нас зупиняють, вже просто набридло! – бідкається землевпорядник Червоночабанської сільради Тетяна Курбанова.

Мету цієї блокади у селі розуміють далеко не всі. «Навіщо перевіряти машини, якщо їх усе одно перевірятимуть прикордонники?» – не розуміє колега Тетяни Курбанової. «Це просто дикість! Нещодавно їхав у Крим до родичів один чоловік із села, взяв із собою гостинець – ящичок полуниці і груш. Так змусили, щоб він це все прямо на блокпості викинув!» - розповідає інша жінка.

- З одного боку я розумію активістів, і підтримую їх. Нема чого кримчанам їсти наші продукти, - вступає в розмову ще одна жителька села.

- Так твій же брат у Сімферополі живе. І ти шо, Миколаївна, йому навіть гостинець не повезеш?

- Ні, не повезу, - відрізає Миколаївна. – Бо він сепаратюга. А як ще відноситися до цих людей? Адже, коли наших військових, наших синів Росія ставила там на коліна, всі кримчани радісно кричали: «Уя! Уя!». І тепер це все забути? Ні! Тепер нехай пожинають плоди своїх дій.

Атмосфера у Червоному Чабані нині гнітюча. Це відчуваєш у будь-якій точці села: на порожніх вулицях, у магазинчиках, спорожнілій залізничній станції «Вадим», де триває скорочення працівників. Чи то близькість Криму, чи то велика присутність тут військових, прикордонників і «блокадників» додає тривоги. Через це, а також через відсутність роботи, люди почали виїжджати з села. «Хтось їде і пускає до своєї хати квартирантів, але це вже не те», - говорить секретар сільради Лілія Сімейко.

- Ми просимо, щоб на блокпостах хоча б місцевих не чіпали. Але нас ніхто не слухає, - бере слово голова Червоночабанської сільради Андрій Сучок. – Раніше ж наші люди їздили на ринок у Армянськ, а тепер у Чаплинку. І кожного разу тепер це купа сліз, криків. Селяни пояснюють (учасникам блокади), що вони з Червоного Чабана, що в Крим не їдуть, а везуть продукти додому. А ті їх шмонають по повній. Проблематично стало завозити навіть продукти до сільських магазинів. Через блокаду у сільраді ніяк не може завершитися перевірка Державної фінансової інспекції. Перевіряльники тільки приїхали, побачили, що у нас відбувається і змоталися. Тепер намагаються повернутися, але бояться. Ситуація дуже напружена. Причому, міліція просто сидить неподалік від блокпостів у своїх машинах і мовчки за всім спостерігає. Робиш активістам якесь зауваження, а вони нахабно тобі заявляють у відповідь: «Ти що, заяву на мене напишеш ментам? Ну йди, пиши. Он вони сидять!».

Хто саме бере участь у блокаді Криму, сільський голова не розуміє. «Спробуй там розберись, - зізнається він. – Знаю, що там батальйони «Азов» і «Донбас» стоять. Є там із «Правого сектору», наче вони нормальні, і більш-менш дисципліновані, з ними можна домовитися. А інші чудять. Були ж випадки, коли (на блокпостах) машини розбивали. А як починалася ця блокада? В перші її дні цивільних же там не було! Приїхали з якихось батальйонів, перевдягнулися у цивільне, попозували перед камерами і назад форму перевдягнули. Прикро, що на наших людей ніхто не звертає уваги. Хоча вони теж постраждали (від подій у Криму). Досі ж 1200 гектарів земель особистих селянських господарств перекопані і заміновані, там стоїть військова техніка. Але ж ця земля їх годувала і поповнювала наш бюджет. Тепер за що людям жити? Хтось про них подумав?».

- Щодня до наших правоохоронців надходить 3-4 звернення про безпідставні перевірки машин, про пошкодження скла або особистих речей. Скаржилися, що комусь порізали шини. Проте поліція недостатньо, на мою думку, реагує на ці звернення. Більше того, була домовленість, що огляд машин відбуватиметься лише за присутності правоохоронців, але в дійсності її ніхто не виконує, - коментує голова Каланчацької райдержадміністрації Ганна Загорулько. – Мені здається, що цю громадянську блокаду Криму треба вже припиняти. Товар на півострів уже не завозять, фури туди вже не ходять. Натомість випадків правопорушень з боку учасників цієї акції уже достатньо. Вони і по вітрякам стріляли, і оглядають машини місцевих жителів. Один чоловік із Каїрки відмовився виходити з машини на блокпосту, так до нього підійшли хлопці з арматурою і почали погрожувати.

Яким чином знищення зайвого кілограму груш або пляшки горілки та залякування жителів прилеглих сіл може вплинути на окупаційну владу Криму, чесно кажучи, мені так і залишилося незрозумілим. Так само не ясно, яким чином ця блокада може допомогти визволенню політв’язнів і зупиненню переслідувань кримських татар на півострові. Не поспішають давати відповіді на всі ці запитання й більшість самих учасників блокади.

Блокпости ж активістів посеред дороги і манера їх спілкування з водіями дуже сильно нагадали мені те, що відбувалося у Криму на самому початку окупації – наприкінці лютого – на початку березня 2014 року. Тоді я з групою волонтерів кілька разів виїжджав на блоковані російськими окупантами військово-морські бази на озері Донузлав і Севастополі. На адміністративному кордоні між Херсонською областю і Кримом проросійські козацькі бригади, «беркутівці», «афганці» та представники інших організацій вже встигли перегородити дороги бетонними плитами і почали шмонати проїжджаючих, аби тільки не пропустити на півострів «бандерівців» і «хвашистів». Тепер ця «махновська вольниця» перекинулася по цей бік кордону. І, вочевидь, триватиме дуже довго. Щонайменше, до тих пір, поки українська влада не візьме ініціативу в свої руки і не повернеться обличчям до проблеми окупованого Криму.

Фото автора.

Каланчацький район

Надруковано в газеті "Новий день"  (Херсон) від 19 листопада 2015 року

Крым. Жизнь в оккупации

Радость крымчан от насильственного присоединения полуострова к России всё больше омрачает рост цен и жёсткие порядки, которые насаждает московская власть.

«У вас на Украине пришли к власти фашисты, вот почему мы отошли к России. И всё прошло по закону, никаких российских войск у нас нигде, кроме Севастополя, не было. Откуда им взяться? Нет их там и теперь, даже под Армянском и Перекопом», - убеждала меня на днях пожилая жительница Крыма, которую я встретил в автобусе Каховка – Чаплынка. Женщина возвращалась домой, побывав в гостях у родни на Херсонщине. Ни посещение Каховки, ни общение с местными жителями нисколько не изменило её взгляды. Насмотревшись телевизионной пропаганды у себя на полуострове, пенсионерка покидала материковую Украину в полной уверенности, что здесь живут враги, которых кормит Америка, мечтающие поставить её и других русских «на колени».

Несмотря на остановку прямого транспортного сообщения с Крымом, добраться до любой точки полуострова с «большой земли» сейчас – не проблема. Из Одессы, Николаева, Херсона и Киева налажены автобусные рейсы до административной границы. Очутившись на крымской стороне можно без проблем пересесть на нужный автобус. Причём, заплатить за проезд, скажем, из Новой Каховки до Феодосии можно при отправлении, гривнами.

Поделиться своими  впечатлениями о том, как сейчас живёт оккупированный полуостров, мы попросили жителей Каховки и Таврийска, которые только что вернулись с Крыма. Причины для поездки у них были разные: посещение родственников и юбилей окончания теперь уже бывшего cимферопольского медицинского института. «Не решили изменять традиции, а заодно и посмотреть, как живёт «Крымнаш», - объяснили они.

Первое, на что обратили внимание мои собеседники: процедура прохождения так называемой «российской границы». «Российские пограничники работают спустя рукава, из-за чего приходится периодически зависать на кордоне. В нашем автобусе, к примеру, они не заметили одну пассажирку и не проверили её документы. Ошибку заметили при выезде из "КПП", и нам всем пришлось ждать, когда россияне соблаговолят её исправить», - рассказала каховчанка Екатерина.

- Мы пересекали админграницу на машине и из-за того, что у российских пограничников «зависли» компьютеры, проторчали там больше полутора часов. При этом никто толком не объяснил причину задержки, - делится впечатлениями житель Таврийска Игорь. – Кроме того, на «российском КПП» всю важную информацию для людей почему-то тщательно скрывают. Из российских СМИ я много раз слышал о том, что запрещено провозить в РФ какие-то продукты из-за санкций. А на границе оказалось, что каждый совершеннолетний может спокойно ввозить, к примеру, 5 кг мяса и 3 литра водки. Причём, узнать об этом негде: никакой информации на стендах нет. Мы спросили у «пограничников РФ» и они ответили, что да, провозить можно.

По словам Екатерины и Игоря, в сентябре на южном побережье Крыма был огромный наплыв отдыхающих – преимущественно из российской глубинки.

- Из-за этого у нас даже возникла проблема. Моему другу нужно было добраться из Алушты в Симферополь, чтобы успеть на самолёт в Москву. Однако все автобусы в тот субботний день были переполнены, а купить заранее билет на обратную дорогу в самом Симферополе оказалось невозможно - его можно приобрести только на автостанции Алушты. Пришлось обращаться к услугам такси. За дорогу в 63 км до аэропорта таксист запросил 17 тысяч рублей (около 6 тысяч грн.) – и дешевле ни в какую. Пришлось платить за такси по цене авиабилета, - добавляет Игорь.

Ещё год назад мой собеседник оправдывал действия России по отношению к Крыму. После визита туда его мнение радикально изменилось. «Я общался со многими сокурсниками, друзьями и совершенно незнакомыми людьми – настроения у людей самые разные. Всё больше крымчан сейчас недовольны действиями России. Если говорить в процентном соотношении, то, по моим наблюдениям, где-то 50 на 50. Многие люди признают, что «референдум» в марте прошлого года был самой настоящей фикцией. Очень довольны разве что пенсионеры, поскольку Россия им резко увеличила пенсии, в 2,5-3 раза. Одна моя знакомая, проработавшая всю жизнь в милиции, получает пенсию в 38 тысяч рублей. А зарплата у сокурсника, работающего в частной поликлинике – 120 тысяч руб. При этом они жалуются на то, что потратить свои деньги на привычный для них отдых в Европе они не могут – ведь для этого нужно ехать за визой в Киев. Как оказалось, сложности с поездками в страны Евросоюза очень сильно напрягают тех крымчан, которые имеют хороший доход», - говорит Игорь.

В то же время стоимость коммунальных услуг и цены на большую часть товаров в Крыму продолжает расти. У многих урезаются пенсии и зарплаты. «Я разговорился в Симферополе с одним местным военным пенсионером. Он уверен, что «райская жизнь», которую устроила Россия крымчанам, в ближайшее время закончится. Тем более что РФ давно отличается гораздо более высокими ценами на коммунальные услуги и те же продукты, в отличие от Украины. Умные люди всё это понимают и готовятся к худшему, - продолжает Игорь. – Этот же человек мне также рассказал, что из Симферопольского аэропорта летают нелегальные пассажирские рейсы в Европу. Но то, что аннексия Крыма принесла полуострову больше беды, чем пользы, видно и так невооружённым взглядом. Проезжая на машине, мы видели совершенно выжженные мёртвые поля, которые засыхают без воды. Путин, конечно, обещает решить эту проблему. Но в это уже мало кто верит. Нечем поливать в Крыму даже клумбы на городских улицах – к примеру, в Саках засохли почти все цветы. Вкладывать в развитие полуострова Россия вряд ли станет: он им нужен исключительно как военная база. И это мы сполна ощутили на себе в тех же Саках. Россияне недавно восстановили находящийся в черте города военный аэродром, и от шума истребителей ночью невозможно было спокойно спать».

Фото из архива автора

газета "Новий день", 8 жовтня 2015 р. №41

Багато хороших людей в Одесі

В «південній Пальмірі» завершився шостий міжнародний кінофестиваль.

«Скажіть, а до якої години триватимуть кінопокази?» - запитала мене продавчиня магазинчику поблизу фестивального кінотеатру «Родина». В ці дні і у неї, і у її колег біля головного фестивального палацу – Одеського академічного театру музичної комедії – торгівля йшла повним ходом. «Якби не кінофестиваль, покупців у нас майже не було б, - зізналися вони. – Влітку в театрі не сезон, в кіно люди майже не ходять. А за ці 9 днів хоч щось заробити можна».

Насправді в Одесу цього літа прибула рекордна кількість туристів. Особливо помітно це стало під час фестивалю: заздалегідь були розкуплені квитки на потяги і автобуси, переповнені всі готелі і хостели, на пляжах і в усіх популярних кафе і ресторанах яблуку не було де впасти. Мало не всі фестивальні покази теж супроводжували аншлаги, а на деякі сеанси не змогли потрапити сотні глядачів!

Це й зрозуміло. Після окупації Криму і численних переслідувань українців на півострові материкові приморські містечка отримали потужний поштовх для свого розвитку. Одним із головних центрів культурного і курортного туризму цілком очікувано стала Одеса.

- Це місто, яке буквально просякнуте міфами, історією і дивовижною культурою, - так під час церемонії відкриття кінофестивалю пояснив цей феномен голова Одеської облдержадміністрації Михеіл Саакашвілі. – Саме тут багато розумних, талановитих, чесних і працелюбних людей. Як писав великий Ісаак Бабель: дайте мені більше хороших людей. І вони тут є, вони й є основою Одеси. Це місто-свято, і сьогодні в це місто прийшло ще одне свято – свято кіно.

Фестивалю справді вдалося створити справжнє свято для любителів кіно. Біля п’ятнадцяти тисяч глядачів зібралося на Потьомкінських сходах під час показу просто неба шедеври Дзиги Вертова 1929 року «Людина з кіноапаратом» під акомпанемент оркестру відомого британського композитора Майкла Наймана. Шалений ажіотаж викликали покази відреставрованих стрічок братів Люм’єр, які супроводжував блискучий живий коментар генерального директора Каннського кінофестивалю Тьєррі Фремо. Величезні натовпи шанувальників переслідували в Одесі американського кінорежисера Даррена Аронофскі. А під час єдиного показу скандальної еротичної стрічки Гаспара Ное «Кохання» глядачі навіть ледь не знесли кінотеатр «Родина»!

Втім, через фінансові труднощі фестивалю довелося багато від чого відмовитися. Однак це практично ніяк не сказалося на якості позаконкурсної програми і кількості запрошених до Одеси справжніх зірок кіномистецтва – що стало безпрецедентним для України явищем.

Зовсім інша справа – головний конкурс. На жаль, на шостий рік існування фестиваль так і не спромігся віднайти якусь родзинку для своєї основної програми, знайти тему, яка б була унікальною і відрізняла б Одесу від інших кінофестів. Приміром, незадовго до окупації Криму в Україні всерйоз обговорювалася ідея створення в Севастополі міжнародного фестивалю, який би об’єднував фільми країн Чорноморського і Середземноморського басейнів. Пропонувалися навіть ідеї орієнтації цього фестивалю на суто жанрове кіно – зокрема, детективне. Його підготовка йшла повним ходом і відкритися він мав би у 2014 році. Збройне захоплення півострова російськими військами поставило хрест не лише на цій задумці, а й взагалі викреслило Крим з культурної і туристичної мапи світу. На військовій базі (у яку росіяни тепер шаленими темпами перетворюють свою нову провінційну колонію) ніяке кіно і натовпи приїжджих недоречні.

Щоправда, у минулі роки головна конкурсна програма в Одесі викликала ще більше запитань. Тоді, нагадаю, організатори включали до неї фільми-призери головних кінофестивалів світу. Від цієї традиції тепер вони вирішили відмовитися, тож більша частина фільмів і учасників мало про що говорила не лише кіно манам, а й професійним кінокритикам. Хіба що, за виключенням російських «Янголів революції» Алєксєя Фєдорчєнка, який уже встиг здобути успіх на багатьох кінофестивалях Європи.

Одразу два українські фільми увійшли до основного конкурсу. І, на жаль, обидва не виправдали очікувань. “Captum” (або «Полон») знаного кінорежисера Анатолія Матешка («Трубач», телесеріал «День народження Буржуя») з перших же кадрів викликає асоціації з подіями на Донбасі: захопленням заручників, утриманням їх в нелюдських умовах у підвалах, з тортурами і вбивствами. Знімальна група стрічки будь-які прив’язки до подій на сході відмітає, але якось нерішуче.

- Ідея цього фільму прийшла до нас в кінці 2014 року, коли ми почали відчувати, що війна – це не щось далеке і незрозуміле. А що війна – вже тут і зараз, - підкреслив продюсер Олександр Ітигілов.

«Це взагалі фільм про війну, але фільм-притча», - додала сценарист «Полону» Анастасія Матешко. На жаль, показати війну мовою притчі авторам не вдалося. «Я не відмовляюся від метафор, але політичні метафори і символізм – ознака слабкості», - якось сказав відомий іранський кінорежисер Мані Хагігі. Події ж на Донбасі відбуваються прямо на наших очах, тож, щоб зняти про них, або ж про те, до чого доводить людей поділ на «своїх» і «чужих» справжній фільм, одних «ігор у символізм» замало. До того ж, “Captum” – це ще й нашвидкуруч знята стрічка, зі слабеньким сценарієм, яка більше нагадує малобюджетну телепостановку, аніж картину для великого екрану. Тож українському глядачеві доведеться почекати на появу іншого фільму на воєнну тематику.

Кроком назад для режисера Єви Нейман (особливо після її чудового «Дому з башточкою») став її новий фільм – інший учасник головного конкурсу Одеського МКФ. Знята за мотивами творів Шолома Алейхема «Пісня пісень» нагадує стрічки Сергія Параджанова. Вона розповідає історію любові єврейського хлопчика Шимека до сусідської дівчини Бузі. Але розповідає дуже холодно: у фільмі не відчувається ані любові, ані душі. Просто перенести твори Алейхема на екран виявилося замало, щоб вони заграли на повну силу. Дуже шкода, що режисерка не надала великого значенню розробці сценарію фільму.

Як не дивно, але саме це слабка робота отримала в Одесі головний приз міжнародного журі за кращий фільм конкурсу. В кулуарах члени журі визнали, що це було суто політичне рішення, тож художні якості стрічки до уваги ними не бралися. В результаті ця нагорода, може, й принесе якісь дивіденди українському кінематографу і, зокрема, самій Єві Нейман, у чому особисто я маю великі сумніви. А ось по престижу Одеського кінофестивалю, скоріш за все, вдарить добряче. Можливо, його дирекції це буде наукою: треба добре думати, кого запрошувати до основного журі. І слідкувати за тим, аби ці поважні люди не наробили дурниць.

Загалом у конкурсі дуже не вистачало жанрових фільмів. Хоча одеська публіка, яка виявляє слабкість до французьких стрічок, добре сприйняла навіть відверто слабку картину Бріжітт Сі «Астрагал» про реальну історію кохання 19-річної повії до бандита. Але, здається, фільм узяли в конкурс не стільки через якісь його мистецькі якості, скільки за те, що зняла його мати відомого актора Луї Гарреля.

Дещо цікавою виявився «Брідженд» - похмура данська картина Йєппе Ронде про хвилю підліткових самогубств, які кояться в невеликій  провінції Уельсу, в Британії. Знята дуже вишукано, з блискучою операторською роботою і монтажем, вона тим не менш провисає на рівні сценарію, автори якого явно перемудрили з містичною атмосферою «Брідженда».

Хорватський «Зеніт» Далібора Матаніча виявився чи не єдиним фільмом, який розповідає про воєнні рани. Представляли картину в Одесі сам режисер і сербський продюсер Мирослав Могорович. Дуже символічно, що саме вони – представники століттями ворогуючих націй – зняли ніжну і світлу стрічку про примирення народів.

Єдиний, хто не підвів на Одеському МКФ – це глядач. Адже за результатами глядацького голосування гран-прі фестивалю отримала чи не найсильніша картина в основному конкурсі – дивовижної краси історія життя п’яти сестер «Мустанг» турецької режисери Деніз Гамзе Ергювен. «Це фільм про те, як живеться жінкам у Туреччині, на цю тему нині ведеться багато дискусій, - підкреслила вона. – Я рада, що в фільмі не побоялася зіграти молоді відважні дівчини, для яких це тільки початок кар’єри в кіно».

На урочистій церемонії закриття фестивалю, крім основних нагород, приз за вклад в кіномистецтво отримав відомий американський кінорежисер Даррен Аронофскі. Піднявшись на сцену, він пошуткував: «Тепер, коли я отримав цей приз, я піду на пенсію, переїду до Одеси, куплю будинок на пляжі і буду влаштовувати вечірки наступні 40 років».

Було б добре, якби Одеський МКФ притягував до себе увагу не лише візитами відомих кінематографістів, а й своїм авторитетом, сильною конкурсною програмою і безкомпромісним та справедливим журі. Фестивалю є ще над чим працювати.

Пряма мова

Ми зібрали вислови найвідоміших гостей нинішнього Одеського кінофестивалю.

Даррен Аронофскі, кінорежисер (США):

- Не потрібно плутати захоплюючий фільм з розвагою. Ви зустрічали багатьох глядачів, яким «Реквієм по мрії» здався нудним? Але якщо ви зустрінете людину, якій він здався розважальним - біжіть без оглядки. Якщо ж ви страждаєте від депресії і творчої кризи, я можу порекомендувати тільки одне: джин з тоніком. А ще садівництво, яке мене завжди заспокоює.

Марко Мюллер, колишній глава кінофестивалів у Локарно, Роттердамі, Римі та Венеції, кінокритик, історик кіно і продюсер (Італія):

- Як збільшити кількість глядачів на фестивалі? Моя відповідь — потрібно більше молоді. Ми зштовхнулися із цим у Венеції. Венеція дико дорога і щоб розв'язати цю проблему, ми придумали студентські абонементи та знайшли дешеві хостели для молоді. Також для фестивалю важливо знайти правильні дати і бажано в гарну погоду. Але з іншого боку в Берліні й Роттердамі зали повні, тому що на вулиці зима й нема чого робити. І кухня не така добра, так що ланчі не бувають довгими. Це теж працює!

Джим Шерідан, кінорежисер (Ірландія):

- Я б усім режисерам рекомендував спробувати себе як акторів. Корисно іноді побувати в ролі дурня. Це як кликати дівчину на побачення, а вона тобі раз за разом відмовляє.

Тьєррі Фремо, гендиректор Каннського кінофестивалю і директор Інституту Люмьєр у Ліоні (Франція):

- Моя робота — відзначати на карті нові імена. Ми повинні бути відкриті до нового, але ми повинні бути неспішні. Канни — великий корабель, його так просто не повернеш. 

Даріуш Яблонскі, продюсер, президент Польської кіноакадемії:

- Україна зараз нагадує мені Польщу початку 1990-х. Я впевнений, що Україна через 25 років буде зовсім іншою, економіка буде розвиватися. Але для того, щоб подолати сучасну кризу,  ви повинні показувати документальні фільми. Ви повинні просвітити, ви повинні показувати сховану правду. Коли ж ви робите документальний фільм, і він не вдався, ви можете сховати його. Але ви не зможете сховати ігровий фільм, публіка стежить за тим, що ви зробили. І тому це більш ризиковано.

Майкл Найман, композитор-мінімаліст (Великобританія):

- Мені було близько 60-ти, коли я вперше побачив «Людину з кіноапаратом», але ще до того, я мав звичку скрізь носити із собою маленьку камеру та знімати. Одного разу мій монтажер подивився це відео й сказав, що щось схоже робив Дзиґа Вертов. Цей збіг відбувся інтуїтивно й тоді я вирішив зняти фільм «Найман з кіноапаратом.

Жан Лабрюн, кінорежисер, голова міжнародного журі 6-го Одеського МКФ (Франція):

- Про нас, французів, часто говорять, що ми постійно незадоволені. Але краще критикувати щодня потроху, чим терпіти до останнього. Так сталася французька революція.

Шарунас Бартас, кінорежисер, актор, продюсер (Литва):

- Немає кіно, якого треба уникати, інакше це насильство над собою. Як говорила моя бабуся «всяких є, всяких треба». Самообмеження призводить до фанатизму.

Людині можна допомогти, підштовхнути, перешкодити, але майстерності він повинен вчитися самостійно.

Срджан Драгоєвич, кінорежисер (Сербія):

- У вас є корупція, проституція, несправедливе розподілення благ – стільки цікавих тем! А ви знімаєте про Другу світову війну? Ви серйозно?

Далібор Матаніч, кінорежисер (Хорватія):

- Тема відносин колишніх югославських країн піднімалася вже багато разів. Але я не боявся за неї братися, оскільки ми варимося в ній, вона мені дуже близька. А поштовхом були напуття моєї бабусі щодо дівчат. Вона часто говорила: «Будь ласка, Даліборе, тільки не сербка». І мимоволі ставиш собі питання, звідки це взялося?

 Фото: прес-служба Одеського МКФ

Каховка - Одеса - Каховка

надруковано в газеті "Новий день" від 30 липня 2015 року