Багато хороших людей в Одесі

В «південній Пальмірі» завершився шостий міжнародний кінофестиваль.

«Скажіть, а до якої години триватимуть кінопокази?» - запитала мене продавчиня магазинчику поблизу фестивального кінотеатру «Родина». В ці дні і у неї, і у її колег біля головного фестивального палацу – Одеського академічного театру музичної комедії – торгівля йшла повним ходом. «Якби не кінофестиваль, покупців у нас майже не було б, - зізналися вони. – Влітку в театрі не сезон, в кіно люди майже не ходять. А за ці 9 днів хоч щось заробити можна».

Насправді в Одесу цього літа прибула рекордна кількість туристів. Особливо помітно це стало під час фестивалю: заздалегідь були розкуплені квитки на потяги і автобуси, переповнені всі готелі і хостели, на пляжах і в усіх популярних кафе і ресторанах яблуку не було де впасти. Мало не всі фестивальні покази теж супроводжували аншлаги, а на деякі сеанси не змогли потрапити сотні глядачів!

Це й зрозуміло. Після окупації Криму і численних переслідувань українців на півострові материкові приморські містечка отримали потужний поштовх для свого розвитку. Одним із головних центрів культурного і курортного туризму цілком очікувано стала Одеса.

- Це місто, яке буквально просякнуте міфами, історією і дивовижною культурою, - так під час церемонії відкриття кінофестивалю пояснив цей феномен голова Одеської облдержадміністрації Михеіл Саакашвілі. – Саме тут багато розумних, талановитих, чесних і працелюбних людей. Як писав великий Ісаак Бабель: дайте мені більше хороших людей. І вони тут є, вони й є основою Одеси. Це місто-свято, і сьогодні в це місто прийшло ще одне свято – свято кіно.

Фестивалю справді вдалося створити справжнє свято для любителів кіно. Біля п’ятнадцяти тисяч глядачів зібралося на Потьомкінських сходах під час показу просто неба шедеври Дзиги Вертова 1929 року «Людина з кіноапаратом» під акомпанемент оркестру відомого британського композитора Майкла Наймана. Шалений ажіотаж викликали покази відреставрованих стрічок братів Люм’єр, які супроводжував блискучий живий коментар генерального директора Каннського кінофестивалю Тьєррі Фремо. Величезні натовпи шанувальників переслідували в Одесі американського кінорежисера Даррена Аронофскі. А під час єдиного показу скандальної еротичної стрічки Гаспара Ное «Кохання» глядачі навіть ледь не знесли кінотеатр «Родина»!

Втім, через фінансові труднощі фестивалю довелося багато від чого відмовитися. Однак це практично ніяк не сказалося на якості позаконкурсної програми і кількості запрошених до Одеси справжніх зірок кіномистецтва – що стало безпрецедентним для України явищем.

Зовсім інша справа – головний конкурс. На жаль, на шостий рік існування фестиваль так і не спромігся віднайти якусь родзинку для своєї основної програми, знайти тему, яка б була унікальною і відрізняла б Одесу від інших кінофестів. Приміром, незадовго до окупації Криму в Україні всерйоз обговорювалася ідея створення в Севастополі міжнародного фестивалю, який би об’єднував фільми країн Чорноморського і Середземноморського басейнів. Пропонувалися навіть ідеї орієнтації цього фестивалю на суто жанрове кіно – зокрема, детективне. Його підготовка йшла повним ходом і відкритися він мав би у 2014 році. Збройне захоплення півострова російськими військами поставило хрест не лише на цій задумці, а й взагалі викреслило Крим з культурної і туристичної мапи світу. На військовій базі (у яку росіяни тепер шаленими темпами перетворюють свою нову провінційну колонію) ніяке кіно і натовпи приїжджих недоречні.

Щоправда, у минулі роки головна конкурсна програма в Одесі викликала ще більше запитань. Тоді, нагадаю, організатори включали до неї фільми-призери головних кінофестивалів світу. Від цієї традиції тепер вони вирішили відмовитися, тож більша частина фільмів і учасників мало про що говорила не лише кіно манам, а й професійним кінокритикам. Хіба що, за виключенням російських «Янголів революції» Алєксєя Фєдорчєнка, який уже встиг здобути успіх на багатьох кінофестивалях Європи.

Одразу два українські фільми увійшли до основного конкурсу. І, на жаль, обидва не виправдали очікувань. “Captum” (або «Полон») знаного кінорежисера Анатолія Матешка («Трубач», телесеріал «День народження Буржуя») з перших же кадрів викликає асоціації з подіями на Донбасі: захопленням заручників, утриманням їх в нелюдських умовах у підвалах, з тортурами і вбивствами. Знімальна група стрічки будь-які прив’язки до подій на сході відмітає, але якось нерішуче.

- Ідея цього фільму прийшла до нас в кінці 2014 року, коли ми почали відчувати, що війна – це не щось далеке і незрозуміле. А що війна – вже тут і зараз, - підкреслив продюсер Олександр Ітигілов.

«Це взагалі фільм про війну, але фільм-притча», - додала сценарист «Полону» Анастасія Матешко. На жаль, показати війну мовою притчі авторам не вдалося. «Я не відмовляюся від метафор, але політичні метафори і символізм – ознака слабкості», - якось сказав відомий іранський кінорежисер Мані Хагігі. Події ж на Донбасі відбуваються прямо на наших очах, тож, щоб зняти про них, або ж про те, до чого доводить людей поділ на «своїх» і «чужих» справжній фільм, одних «ігор у символізм» замало. До того ж, “Captum” – це ще й нашвидкуруч знята стрічка, зі слабеньким сценарієм, яка більше нагадує малобюджетну телепостановку, аніж картину для великого екрану. Тож українському глядачеві доведеться почекати на появу іншого фільму на воєнну тематику.

Кроком назад для режисера Єви Нейман (особливо після її чудового «Дому з башточкою») став її новий фільм – інший учасник головного конкурсу Одеського МКФ. Знята за мотивами творів Шолома Алейхема «Пісня пісень» нагадує стрічки Сергія Параджанова. Вона розповідає історію любові єврейського хлопчика Шимека до сусідської дівчини Бузі. Але розповідає дуже холодно: у фільмі не відчувається ані любові, ані душі. Просто перенести твори Алейхема на екран виявилося замало, щоб вони заграли на повну силу. Дуже шкода, що режисерка не надала великого значенню розробці сценарію фільму.

Як не дивно, але саме це слабка робота отримала в Одесі головний приз міжнародного журі за кращий фільм конкурсу. В кулуарах члени журі визнали, що це було суто політичне рішення, тож художні якості стрічки до уваги ними не бралися. В результаті ця нагорода, може, й принесе якісь дивіденди українському кінематографу і, зокрема, самій Єві Нейман, у чому особисто я маю великі сумніви. А ось по престижу Одеського кінофестивалю, скоріш за все, вдарить добряче. Можливо, його дирекції це буде наукою: треба добре думати, кого запрошувати до основного журі. І слідкувати за тим, аби ці поважні люди не наробили дурниць.

Загалом у конкурсі дуже не вистачало жанрових фільмів. Хоча одеська публіка, яка виявляє слабкість до французьких стрічок, добре сприйняла навіть відверто слабку картину Бріжітт Сі «Астрагал» про реальну історію кохання 19-річної повії до бандита. Але, здається, фільм узяли в конкурс не стільки через якісь його мистецькі якості, скільки за те, що зняла його мати відомого актора Луї Гарреля.

Дещо цікавою виявився «Брідженд» - похмура данська картина Йєппе Ронде про хвилю підліткових самогубств, які кояться в невеликій  провінції Уельсу, в Британії. Знята дуже вишукано, з блискучою операторською роботою і монтажем, вона тим не менш провисає на рівні сценарію, автори якого явно перемудрили з містичною атмосферою «Брідженда».

Хорватський «Зеніт» Далібора Матаніча виявився чи не єдиним фільмом, який розповідає про воєнні рани. Представляли картину в Одесі сам режисер і сербський продюсер Мирослав Могорович. Дуже символічно, що саме вони – представники століттями ворогуючих націй – зняли ніжну і світлу стрічку про примирення народів.

Єдиний, хто не підвів на Одеському МКФ – це глядач. Адже за результатами глядацького голосування гран-прі фестивалю отримала чи не найсильніша картина в основному конкурсі – дивовижної краси історія життя п’яти сестер «Мустанг» турецької режисери Деніз Гамзе Ергювен. «Це фільм про те, як живеться жінкам у Туреччині, на цю тему нині ведеться багато дискусій, - підкреслила вона. – Я рада, що в фільмі не побоялася зіграти молоді відважні дівчини, для яких це тільки початок кар’єри в кіно».

На урочистій церемонії закриття фестивалю, крім основних нагород, приз за вклад в кіномистецтво отримав відомий американський кінорежисер Даррен Аронофскі. Піднявшись на сцену, він пошуткував: «Тепер, коли я отримав цей приз, я піду на пенсію, переїду до Одеси, куплю будинок на пляжі і буду влаштовувати вечірки наступні 40 років».

Було б добре, якби Одеський МКФ притягував до себе увагу не лише візитами відомих кінематографістів, а й своїм авторитетом, сильною конкурсною програмою і безкомпромісним та справедливим журі. Фестивалю є ще над чим працювати.

Пряма мова

Ми зібрали вислови найвідоміших гостей нинішнього Одеського кінофестивалю.

Даррен Аронофскі, кінорежисер (США):

- Не потрібно плутати захоплюючий фільм з розвагою. Ви зустрічали багатьох глядачів, яким «Реквієм по мрії» здався нудним? Але якщо ви зустрінете людину, якій він здався розважальним - біжіть без оглядки. Якщо ж ви страждаєте від депресії і творчої кризи, я можу порекомендувати тільки одне: джин з тоніком. А ще садівництво, яке мене завжди заспокоює.

Марко Мюллер, колишній глава кінофестивалів у Локарно, Роттердамі, Римі та Венеції, кінокритик, історик кіно і продюсер (Італія):

- Як збільшити кількість глядачів на фестивалі? Моя відповідь — потрібно більше молоді. Ми зштовхнулися із цим у Венеції. Венеція дико дорога і щоб розв'язати цю проблему, ми придумали студентські абонементи та знайшли дешеві хостели для молоді. Також для фестивалю важливо знайти правильні дати і бажано в гарну погоду. Але з іншого боку в Берліні й Роттердамі зали повні, тому що на вулиці зима й нема чого робити. І кухня не така добра, так що ланчі не бувають довгими. Це теж працює!

Джим Шерідан, кінорежисер (Ірландія):

- Я б усім режисерам рекомендував спробувати себе як акторів. Корисно іноді побувати в ролі дурня. Це як кликати дівчину на побачення, а вона тобі раз за разом відмовляє.

Тьєррі Фремо, гендиректор Каннського кінофестивалю і директор Інституту Люмьєр у Ліоні (Франція):

- Моя робота — відзначати на карті нові імена. Ми повинні бути відкриті до нового, але ми повинні бути неспішні. Канни — великий корабель, його так просто не повернеш. 

Даріуш Яблонскі, продюсер, президент Польської кіноакадемії:

- Україна зараз нагадує мені Польщу початку 1990-х. Я впевнений, що Україна через 25 років буде зовсім іншою, економіка буде розвиватися. Але для того, щоб подолати сучасну кризу,  ви повинні показувати документальні фільми. Ви повинні просвітити, ви повинні показувати сховану правду. Коли ж ви робите документальний фільм, і він не вдався, ви можете сховати його. Але ви не зможете сховати ігровий фільм, публіка стежить за тим, що ви зробили. І тому це більш ризиковано.

Майкл Найман, композитор-мінімаліст (Великобританія):

- Мені було близько 60-ти, коли я вперше побачив «Людину з кіноапаратом», але ще до того, я мав звичку скрізь носити із собою маленьку камеру та знімати. Одного разу мій монтажер подивився це відео й сказав, що щось схоже робив Дзиґа Вертов. Цей збіг відбувся інтуїтивно й тоді я вирішив зняти фільм «Найман з кіноапаратом.

Жан Лабрюн, кінорежисер, голова міжнародного журі 6-го Одеського МКФ (Франція):

- Про нас, французів, часто говорять, що ми постійно незадоволені. Але краще критикувати щодня потроху, чим терпіти до останнього. Так сталася французька революція.

Шарунас Бартас, кінорежисер, актор, продюсер (Литва):

- Немає кіно, якого треба уникати, інакше це насильство над собою. Як говорила моя бабуся «всяких є, всяких треба». Самообмеження призводить до фанатизму.

Людині можна допомогти, підштовхнути, перешкодити, але майстерності він повинен вчитися самостійно.

Срджан Драгоєвич, кінорежисер (Сербія):

- У вас є корупція, проституція, несправедливе розподілення благ – стільки цікавих тем! А ви знімаєте про Другу світову війну? Ви серйозно?

Далібор Матаніч, кінорежисер (Хорватія):

- Тема відносин колишніх югославських країн піднімалася вже багато разів. Але я не боявся за неї братися, оскільки ми варимося в ній, вона мені дуже близька. А поштовхом були напуття моєї бабусі щодо дівчат. Вона часто говорила: «Будь ласка, Даліборе, тільки не сербка». І мимоволі ставиш собі питання, звідки це взялося?

 Фото: прес-служба Одеського МКФ

Каховка - Одеса - Каховка

надруковано в газеті "Новий день" від 30 липня 2015 року

Крим - не Росія

Делегація з Херсонщини відвідала бригади ВМС України у Севастополі і на озері Донузлав та передала морякам гуманітарну допомогу.

«Дуже прошу - напишіть, що зі мною все гаразд: у Херсоні дуже хвилюється мама, сестра і всі мої рідні. Передайте, що я живий, здоровий», - просить старший матрос катера «Херсон» Віктор Беспальченко. Разом із командами інших кораблів своєї бригади він зараз заблокований флотом російського окупанта на озері Донузлав у Новоозерному. Інформація з «великої землі» сюди, як і до заблокованих кораблів ВМС України у севастопольській бухті Курячій, фактично обмежується мобільними телефонами: доступ до інтернету у моряків заблоковано, українські телеканали відключені.

«Були росіяни – стали марсіани»

- Навіть про зраду командувача ВМС Дениса Березовського ми дізналися далеко не відразу. У голові не вкладається, як людина, у котрої в Криму є все – рідні, друзі, гарна кар’єра, в одну мить здатна це все перекреслити і перейти на бік «влади», якої ж фактично ще нема. Сподівався на щось з боку Росії? Але ж зрадників не любить ніхто, - говорить командир бригади надводних кораблів ВМС ЗСУ капітан 2-го рангу Віталій Звягінцев.

Ніч на 8 березня для нього видалася спокійною вперше за весь останній тиждень. Кількома днями раніше озброєні люди на буксирі підійшли до борту корабля управління «Славутич» і здійснили спробу висадити абордажні команди, захопити судно, зброю і моряків. Стикнувшись з опором українців росіяни затопили на Донузлаві свій великий протичовневий корабель «Очаків», перекривши ВМС вихід у море. «Погано зробили і екології, і рибалкам: поряд розташований цивільний порт, з якого вже не можуть виходити рибальські судна», - констатує Віталій Звягінцев.

Все, що нині відбувається у Криму нагадує раптове масове розумове божевілля. Ті, хто ще якийсь місяць тому навіть не заїкався про необхідність негайного приєднання Криму до Росії, раптом злякалися нашестя якихось страшних «бандерівців» і звернулися по допомогу до Путіна. Крим, який завжди радо приймав туристів і курортників, охопила хвиля пекучої ненависті одне до одного. Як розповіли моряки, персонал деяких магазинів почав відмовлятися продавати продукти дружинам українських військовослужбовців. Родину нашого офіцера з Новоозерного за неперехід на бік Росії виставляють за двері господарі орендованої квартири. У Севастополі таксисти спільно з козаками-самозванцями слідкують за машинами, котрі привозять харчі до штабу ВМС, а потім погрожують їх власникам.

- За часів СРСР нас постійно лякали татарами, котрі «повернуться до Криму і всіх нас переб’ють». Тепер запевняють, що півострову загрожують банди фашистів, тому на його захист начебто й приїхали російські військові. У містах з’явилася велика кількість незрозумілих людей зі зброєю. Всі, з ким ми завжди жили пліч-о-пліч, з ким відводили своїх дітей в один дитсадок чи школу, з ким збиралися на пікніки – несподівано виявилися нашими ворогами. Кожен із цих так званих «зелених чоловічків» без жодних розпізнавальних знаків перейшов із статусу росіянина у статус марсіанина. Виходить, що одні росіяни приїхали захищати других росіян, направляючи зброю на третіх росіян – на таких, як я. Адже я – корінний житель Севастополя, росіянин за національністю, служу у ВМС України, громадянин цієї країни. Якщо буде війна, я знатиму, що захищатиму свою рідну землю. А заради чого битимуться на смерть ті, хто приїхав сюди з Росії? – запитує один із моряків.

- У Севастополі на проросійські мітинги виходить до 10 тисяч чоловік. Але це ж не все населення нашого міста, - поділилися інші матроси.

За їх словами, члени так званої воєнізованої самооборони Криму щодня отримують від 600 до 1500 гривень за день «служби». Серйозну допомогу їм надає Росія, в чому сповна переконався і автор цих рядків. Під час поїздки по Криму ми бачили безліч російської військової техніки, частина якої рухалася без будь-яких номерних знаків. Крейсер «Москва», що блокує українські кораблі, теж явно допомагає кримській самообороні. «Такі загони, і козаки, і «зелені чоловічки» це ніщо інше як незаконні озброєнні формування, котрі не мають ніякого статусу, але покриваються самопроголошеним керівництвом автономії. ДАІ, міліція, прокуратура і СБУ в Криму не діють. Для більшості їх представників служба завжди була прикриттям для власного бізнесу, нерідко незаконного. Невипадково чимало хто з них уже присягнув бандитам, котрі захопили тут владу. А рядові правоохоронці уже чекають на другу зарплату, яку пообіцяли їм виплатити за рахунок російських платників податків», - розповіли представники ВМС.

Моряки вдячні за підтримку

Поки ж дехто спішно заявляє про від’єднання Криму від України, велика кількість місцевих жителів благає не допустити цього. Дорогою до Донузлава 8 березня ми натрапили на мітинг: жителі семи сіл Красноперекопського району – переважно жінки - вийшли на трасу з закликами «Мир нашим дітям» і «Крим і Україна разом!». «В Ільїнці на будинках, де мешкають кримські татари, вже почали ставити спеціальні відмітки. Ми завжди мирно жили з українцями, не хочемо війни і не хочемо, щоб за нас усе вирішувала Росія», - розповіли селяни.

Проросійська істерія здатна й повністю паралізувати в Криму сільське господарство. «Компанії, які займаються реалізацією міндобрив, вивезли все зі своїх складів із півострова. Натомість роботи на полях треба проводити протягом уже найближчих тижнів. Деякі господарства встигли запастися добривами з осені, але таких дуже мало. Якщо буквально днями блокування Криму загонами самооборони не зупиниться, нас чекає катастрофа», - розповіли нам у Красноперекопську.

Навіть за умови зупинення протистояння надовго відіб’ють бажання приїжджати на півострів воєнізовані дорожні пости. Один із них розташований на під’їзді до Севастополя: озброєні люди прискіпливо розпитують про мету поїздки, вимагають пред’явити паспорт і «пасуть» увесь транспорт до самого міста.

Незважаючи на всі ці труднощі нам вдалося двічі потрапити до баз ВМС України і передати морякам гуманітарну допомогу, котру зібрали зусиллями жителів Каховки і Каховського району. Двічі закликати людей про допомогу нашим військовим не довелося: буквально за кілька днів школи і дитсадки, підприємці і всі небайдужі зібрали біля 3 тонн харчів, домашньої консервації, цигарок і всього необхідного на службі приблизно на 50 тисяч гривень. Всю свою пенсію морякам передала й старенька жінка з Каховки: «Їм це зараз важливіше, ніж мені». Велику допомогу каховчанам надали й кримчани: без них доставити гуманітарний вантаж було б надзвичайно складно.

І на Донузлаві, і в Севастополі моряки зраділи приїзду каховчан: ми були першими, хто приїхав до них з такою місією з Херсонщини. «Для них була головною не стільки надана матеріальна допомога, скільки моральна підтримка. Я вже 15 років їжджу у Крим за програмою шефських зв’язків, але ця поїздка стала першою, яку організувала не влада, а самі люди. Тим самим вони без перебільшення внесли свій вагомий внесок на захист територіальної цілісності України і підняли бойовий дух моряків», - зазначив один із учасників делегації Віктор Зубков.

- Передайте Херсонщині, що ми давали присягу і будемо стояти до кінця за український народ, - зазначив командир катера «Херсон» Сергій Зинов’єв. – У мене в команді є хлопці з Каховки, Херсона та інших міст України. Ділити нам нема чого.

- Нам теж уже пропонували перейти на бік Росії. Ми всією командою відмовилися, - заспокоює моторист корабля управління «Славутич», каховчанин Юрій Компанієць. – Узагалі те, що відбувається, просто не укладається в голові. Адже у нас тут багато друзів на російських кораблях, ми з ними живемо в Севастополі в одних будинках. Скоріше б це все закінчилося!

Ми поспілкувалися з моряками з інших кораблів – корвета «Тернопіль», тральщика «Генічеськ», катера «Вінниця»… На багатьох із них служать хлопці з Херсонщини. Побачити своїх земляків у ці напружені дні вони навіть і не очікували. Від спілкування з відкритими, щирими і добрими матросами емоції нас переповнювали і на прощання з командою «Славутича» ми вишикувались на пірсі і хором заспівали гімн України. Почувши його команда корабля віддала нам честь.

«Ми всі надзвичайно вдячні каховчанам і всій Україні за підтримку. Спасибі кожному, - написав нам після поїздки матрос катера «Херсон», каховчанин Сергій Чуліба. – Наш кок у шоці: ви привезли стільки харчів: все по-домашньому, з любов’ю. Ми вдячні за вашу віру, надію і любов, та ніколи вас не підведемо! Ми свої позиції не здамо! Адже «русские не сдаются!».

Олег БАТУРІН.

Каховка – Красноперекопськ – Новоозерне - Севастополь

надруковано в газеті "Новий день" у березні 2014 року