А где же ветераны?

Прикрываясь «заботой о ветеранах» отдельные ветеранские организации Херсонщины сводят свою деятельность к «раздаче подарков» своим сторонникам, расправе с «инакомыслящими» и политическим дрязгам.

«Зачем же водку пьянствовать?»

Бутылки с водкой, тарелки с холодными и горячими закусками. Такие небедные столы на несколько десятков персон были накрыты 9 мая в помещении Каховского горсовета ветеранов войны и труда. Организовать праздничный обед ко Дню Победы стало одним из главных условий, высказанных на заседании оргкомитета в Каховском горсовете председателем этой общественной организации Александрой Дарьиной. Мэрии пришлось подчиниться, хотя основным, пусть и символическим застольем для фронтовиков и детей войны 9 Мая является традиционная полевая кухня рядом с Вечным огнём. И это при том, что о застольях в помещении местного совета ветеранов по городу ходит немало пересудов. Как-то на одном из таких «обедов» с песнями и плясками стало плохо известному в городе фронтовику Василию Л. Правда, потом причиной его смерти после празднества официально назвали старые фронтовые раны и солидный возраст ветерана.

- Я против того, чтобы вообще накрывать столы и наливать спиртное ветеранам. Не дай Бог, если кому-то в такую дикую жару, какая была 9 Мая, станет плохо. Возраст у фронтовиков уже не тот, а если кто-то выпьет лишнего? - отмечает председатель Херсонского областного совета ветеранов Виктор Куценко. - Я считаю более правильным раздать людям к празднику продуктовые наборы. Но чтобы водку пьянствовать — я против!

К деятельности местного совета ветеранов накопилось немало вопросов и у руководства Каховского горсовета. Александра Дарьина не раз предъявляла претензии мэрии насчёт нежелания финансировать её организацию на должном уровне. В то же время практически все свои выступления на митингах 1 и 9 мая и различных встречах она сводит к сведению личных счётов и жёсткой критике в адрес тех, с чьим мнением она не согласна. Её почти 11-минутное выступление на День Победы стало даже предметом обсуждения на итоговом оргкомитете праздника, поскольку во время затянувшейся официальной части на диком солнцепёке потеряли сознание трое детей (эту информацию подтвердил городской голова Каховки Александр Карасевич, - прим. автора). По настоятельному требованию Дарьиной горсовет вернулся к давно изжившей себя (по мнению многих) практике проведения ежемесячных информационных встреч для горожан с руководством города. Попытка оказалась позорной для инициаторов: и в апреле, и в мае эти встречи вместо площадки для обсуждения наболевших проблем превратились в базарные склоки с руганью, криками и нежеланием собравшихся выслушивать аргументы противоположной стороны. Скандалы вокруг совета ветеранов выносились даже на обсуждения сессий Каховского горсовета. Последний такой случай был связан с конфликтом между Дарьиной и первичной ветеранской организацией жилмассива Светлово.

Фальшивые ветераны и «их» Победа

Пристальное внимание к деятельности ветеранских организаций в последнее время вызвали и громкие скандалы с фальшивыми ветеранами Второй мировой войны, которые заполонили мавзолей Ленина и Красную площадь в Москве во время последнего празднования Дня Победы. Ряженых 60-70-летних «дедов морозов» и «снегурочек» с купленными на барахолках либо ворованными медалями и орденами можно было встретить 9 Мая не только в столице России, а и во многих городах Украины, включая Каховку. Посему было бы любопытно узнать, как реагируют на таких «героев» в совете ветеранов? А также — как распределяется помощь, полученная организацией в преддверии 9 Мая от местных предприятий и политических партий? Сколько настоящих фронтовиков смогли её получить? Задать эти вопросы мы попытались непосредственно Александре Дарьиной. Однако, перебив автора этих строк, она отказалась «вообще что-либо комментировать».

- После множества претензий от Дарьиной в наш адрес мы решили проанализировать, сколько получает совет ветеранов в Каховке и в соседней Новой Каховке. Оказалось, что у нас эта организация имеет гораздо большую поддержку, - прокомментировал «Новому дню» Александр Карасевич. - Лично меня возмутило и поведение Дарьиной на митинге 9 Мая: ведь такой праздник - не место для личных разборок. Возмутили и её заявления о том, что «это - праздник ветеранов». Уважаемые, нельзя присваивать себе праздник всего нашего народа! Лично у меня с войны не вернулся дед, так что моя семья также имеет непосредственное отношение ко Дню Победы.

Новая Каховка: ветераны - вне политики!

В этом году совету ветеранов Каховки выделено из местного бюджета 22 тысячи грн. (в Новой Каховке, где членов их организации в два раза больше — 20 тыс. грн.). Кроме того, мэрия Каховки ежегодно помогает в организации поездок на море активистам ветеранского движения, предоставляет совету ветеранов 100% льготу на оплату коммунальных услуг. За последние годы в их помещении был заменён линолеум, сделан ремонт, подарены микроволновая печь, DVD-плеер с караоке, выделяется материальная помощь за счёт бюджета фронтовикам и пожилым людям. «Наша задача состоит в том, чтобы не свести всё к 1-2 праздникам в год, а чтобы все ветераны ощущали постоянную заботу и поддержку», - добавил Александр Карасевич.

Кстати, в Новой Каховке председатель местного совета ветеранов Юрий Пятецкий не имеет никакого финансового поощрения за свою работу. «Поскольку бюджетного финансирования нам не хватает, мы организовали при своём совете благотворительный фонд. Он уже оказал помощь 31 человеку, и благодаря нему мы приступили к ремонту нашего помещения. Все средства мы собираем сами у спонсоров, что строится в основном на личных контактах, - рассказал Юрий Пятецкий. - Цель нашей организации — социальная защита ветеранов и поддержание традиций по отношению к фронтовикам Второй мировой. Так, мы провели конкурс военно-патриотического воспитания в учебных заведениях города и убедились в том, что упрёки некоторых пенсионеров в том, что с молодёжью в этом направлении никто не работает, просто не соответствуют истине. Накануне Дня Победы мы собирали ветеранов войны, с помощью спонсоров накрыли им небольшой стол, однако не требовали ничего от горсовета: городское руководство и так делает для нас всё, что в их силах. К 22 июня готовим к изданию брошюру с описанием всех памятников Новой Каховки, связанных с историей Второй мировой. К юбилею города издадим книгу о его первостроителях. Планируем открыть гранитную мемориальную доску на доме, где жил Герой Советского Союза, участник войны Василий Шелест. Также в его честь проведём футбольный турнир к 60-летию Новой Каховки».

- Наша организация вне политики, - добавил Юрий Пятецкий. - Из-за этого у нас нередко возникают стычки с теми же коммунистами, которые пытаются нами руководить и использовать совет ветеранов в своих целях. Однако нами руководить не надо. У представителей политических партий свои задачи, а у нас — свои.

Судя по всему, у его коллег из Каховки другое мнение на этот счёт. Мы попытались даже выяснить, как оценивают деятельность своего совета ветеранов те фронтовики, которые не принимают участия в мероприятиях Александры Дарьиной. Однако, едва услышав вопрос от автора этих строк, все они отказались говорить что-либо на эту тему.

- Я присутствовал на отчётной конференции Каховского совета ветеранов в октябре минувшего года, и мне она очень не понравилась. Она проходила в скандальной форме и была очень шумной, все перекрикивали друг друга, - добавил Виктор Куценко. - Мне показалось, что Александра Дарьина обиделась на многих за то, что её не переизбрали депутатом Каховского горсовета. Однако это не должно иметь никакого отношения к её работе в совете ветеранов. Также я не понимаю, зачем так долго выступать на митинге 9 Мая. Так, моя речь в Херсоне на День Победы заняла 3 минуты, а для лекций есть другие места и другие аудитории. Однако стоит признать, что город мог бы оказывать больше поддержки совету ветеранов. Хотя Каховка на фоне области выглядит далеко не самым худшим образом. К примеру, в Нововоронцовке помещение районного совета ветеранов никуда не годится, финансовая поддержка их организации на мизерном уровне. Без отопления и в стеснённых условиях работает организация и в Голой Пристани. На это прежде всего должны обращать внимания местные власти.

надруковано в газеті "Новий день" в травні 2012 року

Верные сыны чужой отчизны

После того как немалая часть военно-патриотического и казачьего движения Херсонщины прошла через мощную идеологическую накачку со стороны России антиукраинские настроения стали для них в порядке вещей.

Ссылки на ежедневные сводки террористов из «ополчения Новороссии», манифесты «Бело-Монархического движения», информацию о «военно-патриотической деятельности» на территории Каховки и Новой Каховки и многие другие крайне «любопытные» сведения ещё недавно можно было почерпнуть из интернет-сайтов отдельного Усть-Азовского казачьего полка Войска Православного Запорожского и отряда «Сокол» Каховского казачьего куреня. Буквально на минувшей неделе сайты были внезапно закрыты (хотя и теперь при желании любой может ознакомиться с их содержанием с помощью поисковых служб). Можно найти в сети также множество другой информации о деятельности упомянутого куреня и полка, которую «украшают» российские триколоры и недвусмысленная атрибутика, наводящая на мысль, что всё украинское для них чуждо.

За последние годы их представителями была проделана явно немалая работа. В их активе – военизированные игры, «патриотические» акции к 23 февраля, очередным годовщинам вывода советских войск из Афганистана, походы в Крым и по степям Херсонщины, занятия по рукопашному бою и военно-патриотические молодёжные казачьи сборы «Днепровский рубеж». Во время сборов профессиональные военные «проводили занятия по тактике боя, действиям разведгрупп, молодёжь участвовала в тактических играх, в том числе захватывали острова и обороняли их от условного противника» (цитата с сайта отряда «Сокол»).

С первых же дней военной агрессии России в Крыму и на Донбассе многие задавались резонным вопросом: а где же наши казаки? Где же те, кто любил надевать на себя красивые мундиры, красоваться с многочисленными орденами и медальками и громко заявлять о своих невиданных патриотических чувствах? Ответы на эти вопросы пришли со временем, когда стало ясно, что на самом деле скрывалось за ура-патриотизмом ряженых отечественных казаков.

Руководители отряда «Сокол» честно признаются, что входят в ассоциацию российского Военно-патриотического клуба «Стягъ». Как они сами сообщают, «цель создания отряда – воспитание молодёжи на примерах воинской славы древнерусских воинов, чудо-богатырей, Александра Суворова, воинов Великой отечественной войны. С 1 января 2011 года казаки отряда проходят обучение 4 раза в неделю – курс лекций по истории казачества, основам медицины, православия. Казаки-кадеты осваивают строевую подготовку, стрельбу, подтягивают себя физически и крепнут духовно. Кандидат на вступление проходит месячный курс стажировки и принимает присягу, после которой получает удостоверение казака. В отряде «Сокол», как и в курене, действует чинопроизводство Кубанского казачьего войска, которое является наследником и продолжателем традиций и воинской славы Славного Войска Запорожского Низового».

Возрождение казачьей субкультуры в Украине пришлось на начало 1990-х. Только тогда в состав казачьих общин, в той же Новой Каховке, входили зачастую преступные группировки, для которых участие в подобных общественно-патриотических формированиях служило, как правило, прикрытием для многих тёмных дел. Со временем местные «авторитеты» потихоньку легализовали свою предпринимательскую деятельность, и потребность в подобном прикрытии отпала. Видимо, именно тогда украинские казачьи организации взяли под свою опёку россияне, промывая мозги молодому поколению и постепенно готовя плацдарм для военного вторжения в нашу страну.

Всё это время ведущие мощную пророссийскую агитацию казаки имели поддержку у местных чиновников. Подобной антиукраинской направленности, кстати, никогда не скрывали представители некоторых других общественных организаций – к примеру, Каховского городского совета ветеранов войны и труда. Прикрываясь сомнительной заботой о фронтовиках, получая финансирование из местного бюджета и спонсорскую помощь, его руководство было занято совершенно иными вещами. «Главная наша задача – вести пропаганду в школах и среди молодого поколения», - призналась недавно председатель совета ветеранов Александра Дарьина.

Когда же первые каховские добровольцы отправились на защиту своей родины, когда появились первые жертвы российских агрессоров, «патриотический пыл» совета ветеранов куда-то сдулся. Не было заметно госпожи Дарьиной даже на похоронах погибшего от рук террористов каховчанина Олега Лифинцева. Хотя это не удивительно: на митингах и других массовых мероприятиях глава ветеранской организации неоднократно произносила гневные тирады в адрес тех, кто отстаивал независимость Украины, обзывая их фашистами и нелюдями. С теми же, у кого такое поведение вызывало недоумение, Дарьина не желала общаться. Всячески избегала она и общения с журналистами. «Президент приравнял задействованных в АТО военных к участникам боевых действий. Наши парни получают ранения, отдают жизни за целостность и независимость своей Родины. Такие же молодые ребята сражались с немцами в 1941-1945 гг. и завтра, увы, они будут иметь статус ветеранов войны. И как тогда Дарьина будет смотреть им в глаза, и отстаивать их интересы?» - этими вопросами сейчас задаётся всё больше каховчан.

Безусловно, среди и ветеранских, и казачьих организаций в области хватает честных людей, настоящих патриотов. Не случайно то же казачье движение в Каховке раскололось задолго до событий в Крыму и на Донбассе. Однако получается, что у каждого из них своя Родина. Для одних это Украина, а для других – страна-агрессор. Но чтобы кровавый «русский мир» не пришёл на нашу землю, Украине необходимо как можно скорее взяться за упорядочение своей гуманитарной сферы и контроль над общественными организациями. Иначе их будут и дальше в своих интересах использовать враги для развала страны и уничтожения украинского народа.

Фото с официального сайта отряда «Сокол» Каховского казачьего куреня.

надруковано в газеті "Новий день", №36 від 4 вересня 2014 року

Старый город превратили в курятник

Жители Новой Каховки собственными руками до неузнаваемости изуродовали историческую часть своего города.

Разноцветные «лоскутки» утеплителей на фасадах, самовольные пристройки, изуродованные вагонкой балконы и налепленные где попало кондиционеры. Именно так выглядит сегодня всеми любимый и считающийся элитным исторический центр Новой Каховки. В любой цивилизованной стране хозяева всех этих обезображенных домов и квартир без лишних разговоров были бы оштрафованы на кругленькую сумму, а сам город был бы с позором надолго вычеркнут из списков объектов культурного наследия и исторических застроек. Но самое удивительное заключается в том, что сами новокаховчане почему-то верят в исключительность и ценность превращённого в пёстрые курятники старого района города!

Одним из доказательств этому стала недавняя акция, устроенная активистами «в защиту» старого здания бывшего отдела образования по ул. Карла Маркса. Призывая местную власть сохранить это сооружение для будущих поколений, они ссылались на письмо Министерства культуры Украины, в котором указано, что всю застройку исторического центра Новой Каховки предлагается внести в Государственный реестр недвижимых памяток Украины. «Это и есть наше культурное наследие!» - именно так объясняли активисты (см. «Историю ли защищаем?» в «НД», №3/2015).

Парадокс состоит в том, что устроив шумиху вокруг одного-единственного старого здания, участники акции протеста остались абсолютно равнодушны к судьбе десятков других двухэтажек, построенных в 1950-е годы. И к тому, во что превратился центр города сегодня.

Кстати, сами жильцы все эти старые двухэтажные дома называют не иначе как своим проклятьем. Поскольку все они давным-давно отслужили свой срок, да и изначально были построены из некачественных материалов, по стандартам «каменного века». К тому же, советская система никогда не была заинтересована строить для своего народа удобные, просторные и отвечающие всем нормам безопасности квартиры. Не случайно в случае возникновения пожаров — скажем, от банального короткого замыкания в проводке — эти дома вспыхивают как спички и сгорают дотла в считанные минуты. Подобные примеры в Новой Каховке уже далеко не единичны.

По словам первого заместителя городского головы Леонида Чурсинова, местная власть намерена запретить строительство дополнительных сооружений или пристроек в старой части. «Недавно там был пожар, из-за короткого замыкания сгорел один из сараев. Настало время обратить внимание на то, что там происходит, поскольку за последние годы в центре было много чего настроено», - отметил он.

Однако одного запрета на строительство новых «курятников» явно недостаточно. Власти Новой Каховки, да и её жителям, не мешало бы определиться: имеет ли для них хоть какую-то ценность старая часть города? И нужно ли сохранить хоть какой-то из его кварталов в первозданном виде? Если же всё это никому не нужно, тогда можно и дальше цеплять кондиционеры где придётся, облепливать советские двухэтажки уродливой вагонкой и разноцветными утеплителями и пристраивать к ним всевозможные курятники с сараями.

(надруковано в газеті "Новий день" №8, 18 лютого 2016 року)

Заза Урушадзе: «Не люблю пропаганду в кино»

Фильм о двух эстонцах стал лидером проката в Грузии.

Война в Абхазии в самом разгаре. Старое эстонское село, расположенное на берегу моря опустело – эстонцы вернулись на свою историческую родину. Из всех жителей остались только двое – Иво (блестящая роль Лембита Ульфсака) и Маркус, который тоже собирается уехать в Эстонию, как только соберёт щедрый урожай мандаринов.

Когда война доходит до этого глухого села, происходит кровавая стычка между грузинами и абхазами. Раненых грузина и чеченца, воевавшего на стороне абхазов, Иво забирает к себе и выхаживает. Так под одной крышей оказываются бойцы противоборствующих сторон.

Фильм «Мандарины» - четвёртый в фильмографии Зазы Урушадзе, успевший  завоевать приз за лучшую режиссуру и приз зрительских симпатий на 29-ом Варшавском кинофестивале, открывал фестиваль грузинского кино, прошедший  в ноябре в Киеве. Приехать в Украину режиссёр не смог: в эти же дни он представлял свою картину в Таллинне, которая участвовала в главном конкурсе «ЕврАзия» 17-го международного кинофестиваля «Тёмные ночи».

- Заза, ваш главный герой – совершенно нетипичный эстонец, с явным «кавказским» характером. Как восприняли это грузинские зрители?

- На самом деле не имеет значения, какой национальности мои герои. Я хотел показать мужественного принципиального человека, который бы мог передать новому поколению моральные ценности, сумел остаться человеком в экстремальных обстоятельствах и не превратиться в животное. Люди его поколения, можно так сказать, родились не в то время и не в том месте, однако несмотря ни на что пытались остаться людьми. Мне кажется, это главная идея  фильма.

Я не ставил перед собой задачу снять документальную картину и точно воспроизвести характеры, поступки персонажей той или иной национальности. Хотя, как мне кажется, эстонцы, которые на протяжении ста лет проживали на территории Абхазии, не могли в полной мере оставаться эстонцами, в них уже проступали и какие-то кавказские черты. Поэтому главный герой фильма для меня в каком-то смысле является скорее гражданином мира.

- Наверняка не многие знают, что во время абхазско-грузинского конфликта пострадали не только грузины и абхазы, но и эстонцы, которые бог весть как попали в свое время на эту землю. Как возникла идея снять об этом фильм?

- На самом деле и я знал об этом очень смутно. Слышал только, что будто бы в Грузии в нескольких деревнях компактно проживали эстонцы и больше ничего. Несколько лет назад, когда я был в Эстонии, мне рассказали о местах компактного проживания их соотечественников в Грузии, я заинтересовался, и решил узнать больше об этом и снять фильм.

Выяснилось, что в Абхазии около ста лет жили целые поколения эстонских семей. Когда абхазская война была в разгаре, эстонское правительство предложило вернуться им на свою историческую родину. Уехали практически все. Но несколько семей остались, и, по-моему, до сих пор живут в Абхазии. Несмотря на то, что история грузинских эстонцев для меня была лишь фоном, чтобы рассказать о взаимоотношениях между людьми, мы старались как можно более точно воспроизвести их абхазский быт и повседневную жизнь.

- В своём фильме вы поднимаете важные вопросы человечности, возможности перемирия в экстремальных военных условиях. Мне кажется, что в таких обстоятельствах достичь этого практически не возможно. Могло ли подобное происходить в реальности или всё же должно пройти время, чтобы затёрлись старые раны?

- Время, конечно, лечит всё. Расхожее выражение, но это действительно так. Хотя война в моём фильме лишь повод, чтобы рассказать о людях, оказавшихся в экстремальных обстоятельствах и нашедших в себе мужество остаться людьми.

Безусловно, для меня как грузина тема войны очень болезненна. Наша маленькая страна не просто потеряла часть своей территории, война стала огромной трагедией для всех, чья жизнь была связана с Абхазией. Ведь было немало смешанных грузино-абхазских семей. Хотя, честно говоря, напряжённость в отношениях чувствовалась даже в советское время задолго до войны. Когда я был студентом мы ездили отдыхать на абхазские курорты, и мы чувствовали эту напряжённость. Конечно, в том, что случилось, виноваты обе стороны – и мы, и они. Когда проходит время, по-другому на всё это начинаешь смотреть и понимаешь, что ты тоже виноват. Я же старался сделать так, чтобы в моём фильме не было ни правых, ни виноватых. Главным было попробовать найти путь к сближению и прощению.

Кроме того, я делал не пропагандистский фильм. Не люблю пропаганду в кино. Из этого никогда не получится хорошей картины. В моём фильме есть эпизод, в котором очень нелицеприятно показаны россияне, которые воевали на стороне абхазов во время войны. Делал я это не ради того, чтобы кого-то облить грязью, просто того требовала драматургия и к тому же, подобных столкновений было действительно немало во время войны. Я размышлял о том, какой будет реакция зрителей на этот эпизод, и был удивлён, когда на кинофестивале в Варшаве ко мне подходили россияне и благодарили за фильм. Они говорили, что картина им очень понравилась, что она вышла объективная и честная.

- У меня есть друзья грузины, которые до сих пор дружны с абхазами, армяне, принимавшие участие в карабахском конфликте и дружащие с азербайджанцами. Никакие трения между их странами не повлияли на их дружбу.

- На самом деле политики всегда мешают. Приведу пример с российско-грузинской войны 2008 года. Несмотря на военные действия, никто из грузин не позволял себе никаких оскорблений в адрес россиян, которые жили в Тбилиси только за то, что они были представителями «вражеской» стороны. К счастью, люди всегда умнее политиков.

- Заза, ваши фильмы уже не первый раз принимают участие на Таллиннском кинофестивале. Теперь у вас есть опыт сотрудничества с эстонскими продюсерами и съёмочной группой. Как вам с ними работалось?

- С эстонским продюсером Иво Фелтом мне очень повезло, мы крепко сдружились. Оказалось, что во многих вопросах мы даже мыслим одинаково. Для режиссёра большое счастье работать с таким профессионалом. Иво немного даже похож на грузина, вероятно потому, что он от природы очень эмоциональный, что немного несвойственно эстонцам.

У нас подобралась замечательная команда, мы собрали лучшую съёмочную группу из Грузии и профессиональную команду из Эстонии. Я рад, что в фильме были заняты замечательные актёры – такие как Лембит Ульфсак, Элмо Нуганен, сыгравший роль Маркуса. Для меня это был замечательный опыт.

К тому же «Мандарины» стали рекордсменом проката в Грузии, его посмотрело рекордное число зрителей, несмотря на то, что в нашей стране очень мало кинозалов. Попасть на наш фильм практически невозможно до сих пор, в кинотеатрах постоянные аншлаги. Меня это не может не радовать.

- Следующий ваш фильм вы тоже будете снимать в Грузии?

- Не знаю. Посмотрим, как будет. Конечно, я буду рад снимать в своей родной стране, но мне настолько нравиться снимать, что я готов делать это где угодно, если понадобится. Даже в Африке.

опубликовано  в газете "Ключи", январь 2014 года

Ленинский уступ

Как мы в ходатайство перед Ильичем вошли, чтобы он звание Почетного забойщика на себя принял, шахтеры, словно сговорившись, решили: первый уступ в каждой лаве называть Ленинским.

А было трудно тогда на шахте. Мы только к самым верхним пластам пробиться сумели. Никаких машин не было, никаких механизмов, чтобы наш шахтерский труд облегчить могли. Но вот диво: кто бы ни пошел в тот первый уступ - старый опытный шахтер или новичок, а все равно больше всех угля нарубит.

Почему же так получается? - удивлялись горняки. 

И работал на нашем участке шахтер Никанор Поломаный. Никанор - это его взаправдашнее имя, а фамилию ему такую на шахте в старое время дали: попал Никанор под обвал, руки породой прижало, еле живого вытащили.

Семья у Никанора Поломаного большая, детей шесть душ. Никанору мы первому пенсию выхлопотали, а он, чудной, от нее отказался.

- Эге, говорит - не имеете самоличного права меня в такое время на-гора списывать.

Что скажешь ему? Стали наряд на работу давать. Десятник:

- Никанор Поломаный, тебе - в первый уступ. Работы там немного, да и по всей лаве с больной рукой лезть не придется.

Никанор встал, волнуется. Видит - все на него смотрят удивленно: как же так? Что он, покалеченный, сделает в Ленинском уступе?

Спустился Никанор в шахту. По завалу крепежный лес собирает, обушок готовит. Вот и рубить начал. Пласт крепкий, как железняк. Намахался обушком, а уголька-то пригоршни нарубил. Стал, отдыхает, сам не свой: как же он людям на глаза покажется?

И вдруг вверху свет блеснул. Кто-то спускается к нему в первый уступ. Вот уже рядом. Никанор поднял шахтерскую лампу и опустить ее не может: сам Владимир Ильич Ленин перед ним. Глаза улыбаются. Лампой уступ освещает, а свободная рука приветливо к нему простерта.

- Здравствуй, товарищ Никанор Поломаный!

- Здравствуйте, Владимир Ильич, - отвечает Никанор. А сам быстро по крепи вниз спускается, место Ленину уступает.

Поглядел Ильич на уступ, рукой провел по угольку.

- Трудно работать, товарищ Поломаный? - спрашивает. И сам отвечает: - Вижу, что трудно. Обушок у вас еще от царской шахты остался. Крепежного леса маловато. И вам бы, товарищ Поломаный, давно пора отдохнуть. 

- Ничего, Владимир Ильич, - отвечает, осмелев Никанор, - я еще поработаю на нашу Советскую власть.

Улыбнулся Ильич:

- Спасибо, товарищ Поломаный. Очень это хорошо, что ваш коллектив первым в Донбассе шахту возродил. Народ высоко ценит вашу революционную сознательность. Уголек сейчас нужен стране, чтобы вдохнуть жизнь в фабрики и заводы, чтобы обогреть людей...

Владимир Ильич осмотрелся и вдруг улыбнулся:

- Если вы избрали меня Почетным забойщиком, то должен же я шахтерским мастерством владеть. Ну-ка дай мне обушок, товарищ Поломаный!

Взял Ильич обушок у Никанора. И словно бы Ленин всю жизнь только и знал, что рубил уголь! Прищурил свои зоркие глаза, бысьтро определил кливаж - прослоек тонкий, самый мягкий в пласте, - и пошел махать обушком.

Так и рушатся глыбы от обушка. Поломаный не успевает за Ильичем крепь возводить. Удивляется, как споро движется работа, и боли в руке никакой. Очень боится Никанор отстать: порода ненадежная, обвал может случиться. Спешит Никанор: сам Ленин под его защитой работает.

Без роздыху полоску угля по всему уступу сняли. Ленин вытер пот с высокого лба и говорит:

- Да, товарищ Поломаный, трудная у вас профессия. Этим инструментом, - Владимир Ильич поднял обушок, - нам не побороть разрухи, не построить социализм. Машины нам нужны, чтобы поднять производительность труда.

Размечтался вместе с Ильичем Поломаный, а потом вдруг взглянул на Ленина и видит, что Ильич побледнел и руки к груди прижимает.

Словно огнем обожгла догадка Никанора:

- Владимир Ильич, как же это вы с раненой рукой? Целую смену уголь рубили, а я вас не подменил?

Посмотрел туда, где стоял Ленин, - никого нет. Тихо в уступе. В одной руке крепко зажат обушок, в другой он о пласт оперся. Мало сделал. Уголь, который вырубил, пригоршнями измерить можно. Вся работа впереди.

И понял Никанор, что встреча с Лениным только почудилась ему. Улыбнулся Поломаный своим мыслям, стал рубить уголь.

Шахтеры очень удивились, когда Никанор Поломаный доложил, что вырубил всю полоску угля.

- Может быть, кто тебе помогал? - насторожились они.

- В самом деле, помог, - ответил спокойно  поломаный. - И знаете кто? Владимир Ильич Ленин!

И рассказал Никанор людям обо всем, что случилось с ним в ту смену.

Много воды утекло с тех пор. Заменили обушки отбойными молотками. А все равно не мог никто больше угля нарубить, чем тот шахтер, который в первом Ленинском уступе работал.

пришли на работу комбайны. Теперь уже угольная лава не стала делиться на уступы, прямая дорога открылась машинам. Теперь всю комбайновую лаву зовут Ленинской. И дела в ней, говорят, хорошо идут, потому что Ильич помогает.

(записал П. Скубко)

ШАХТЕРСКИЕ СКАЗЫ. Донецк, "Донбасс", 1987 год.

Газова підніжка від окупантів

Вкравши український газ, і в лютий мороз залишивши тисячі жителів Генічеська без опалення російська влада вкотре продемонструвала, що не збирається змінювати свою агресивну політику щодо України. Проте не меншу небезпеку для регіону несе неадекватна реакція на “газову кризу” й української влади.

«Спасибо Путину, он пообещал и дал газ. А так сидели и замерзали бы», - говорить на камеру схожий на класичного алкоголіка “житель Генічеська”. Моторошні сюжети про замерзаюче українське місто 5 січня заполонили всі центральні російські телеканали. В них повідомлялося, що з проханням забезпечити поставки газу міський голова Генічеська Олександр Тулупов звернувся ледь не до самого Президента РФ Володимира Путіна, після чого той “виходячи з гуманітарних міркувань” доручив “допомогти” українському місту.

Газу - труба

- Два дні ми сиділи взагалі без газу, - розповіла “Новому дню” жителька Генічеська Зоя Володимирівна. - В моїй п'ятиповерхівці перебої з ним бувають практично кожної зими. Тож нічого особливо нового, але зараз мене просто шокувала реакція людей. Навіть знайома мені сказала: “ Зоя, бачила, що Путін нам газ дав?” А я їй: “Таня, ти що, з глузду з'їхала? До чого тут Путін? Та й Росія сама б краще Криму електроенергію нарешті дала, там своїх проблем вистачає!

- Наші вихованці не мерзли, нормальну температуру в чергових групах ми підтримували, але в будинку, в якому я мешкаю, газу не було 2 дні. Температура в кімнатах опустилася до +9, - говорить завідувач генічеського дитсадку “Казка” Зоя Омельяненко. - Проте ніякої паніки  у мене не було, адже за мною стоїть колектив. Та й паніка нічим тут не зарадить.

Сам Олександр Тулупов заявив, що не звертався ні до Путіна, ні до будь-кого з російського чи кримського окупаційного керівництва. “Я мав розмову з цього приводу тільки з міністром регіонального розвитку, будівництва та ЖКГ України Геннадієм Зубком і його заступником Едуардом Кругляком. Саме на цьому рівні, я вважаю, нам вдалося вирішити проблему. І вже 5 січня місто було повністю з газом”, - пояснив він.

Приблизно 2200 генічан — переважно мешканців багатоповерхівок — перестали отримувати газ якраз під час лютих морозів, 2 січня. Зупинилися опалювальні газові котли і в центральній районній лікарні. За версією російських телепропагандистів, відвернути лихо вдалося виключно завдяки Путіну. Проте в жодному з їх сюжетів не було жодної краплі правди. Яка полягала в тому, що саме через дії російських окупантів в анексованому Криму геничани залишилися без газу.

- 2 січня ми насправді зіштовхнулися вже з наслідками “газової проблеми”, яка виникла ще 2 роки тому, коли внаслідок окупації Криму Генічеський район був від'єднаний від єдиної газотранспортної системи України, - коментує перший заступник голови Генічеської райдержадміністрації Олексій Сищенко.

Про те, чим загрожує геничанам ця ситуація ми  повідомляли ще у 2014 році. Адже районний центр разом із селами на Арабатській Стрілці завжди входив до газотранспортної системи Криму. Тупикова гілка газопроводу Генічеського району отримувала блакитне паливо зі Стрілкового газового родовища. В теплу пору року надлишки газу закачувалися до Глібовського підземного газосховища на території Криму, а взимку “поверталися” до Генічеська. Після анексії півострова використовувати Глібовське ПГС для зберігання і транспортування блакитного палива зі Стрілкового стало фізично неможливим.

-   У травні 2015 року кримська окупаційна влада відмовилася приймати надлишки нашого газу і перекрила засувку. А з настанням сильних морозів тиск у газогоні почав стрімко падати. І в першу чергу постраждали споживачі в найвіддаленіших його точках. Причому, якби ми відключили від газопостачання Щасливцеве і Стрілкове, це б не врятувало мешканців багатоповерхівок з мікрорайону в райцентрі, - додав Олексій Сищенко. - Більше того, коли 5 січня  газопостачання  було відновлене, вийшла з ладу газорозподільча станція в Щасливцевому. Я стільки матюччя наслухався від обурених жителів цього села! Вони вимагали терміново “включити” їм газ і не зважали на те, що в Генічеську люди 2 доби сиділи без нього. Але в той же день проблему в селі вдалося вирішити.

До чого тут “Хунта”

Відверто агресивні і брехливі сюжети навколо “газової кризи” в російських ЗМІ в Україні викликали миттєву реакцію. Мер Генічеська став героєм численних анекдотів і інтернет-жартів. До несподіваної слави новообраний міський голова ставиться з гумором. “Для нас головне, що місто отримало газ. А такий піар я сприйняв як благословіння. Адже він тільки додав популярності і слави нашому місту”, - зізнається Олександр Тулупов.

Проте 8 січня в російських ЗМІ з'явилося не менш гучне продовження генічеської історії. Вони оприлюднили телефонну розмову голови Генічеської РДА Олександра Воробйова з відомим російським пранкером (особою, яка займається телефонним хуліганством) Вованом, який видав себе за голову правління “Нафтогазу України” Андрія Коболєва. Чиновник розповів Вовану свою версію “газової кризи” і запропонував зробити спільну заяву з “Нафтогазом України” з відзначенням своєї заслуги у вирішенні проблеми. Причому, він так і не зрозумів, що його розводять, і повторно подзвонив фальшивому “Андрію Коболєву”, аби поскаржитися на  “прослуховання” попередньої розмови росіянами.

У те, що відомого своїми численними феєричними висловлюваннями Олександра Воробйова могли так запросто розіграти, у самому Генічеську мало хто сумнівається. Перевірити інформацію у нього самого нам не вдалося: 11 січня на робочому місці його не було, за словами працівників РДА, він перебував на лікарняному. “Мені теж дзвонили різні провокатори. Був, приміром, такий дзвінок: “Сань, привет! Меня тут задолбали российские телеканалы, ты можешь мне кое-что прокомментировать?» Від такої розмови я відмовився, намагаючись давати інформацію по телефону тільки перевіреним людям, не говорячи нічого зайвого. Мене ж елементарно могли підслуховувати”, - зазначив Олександр Тулупов.

Водночас саме сюжети про Генічеськ ненадовго повернули на російське телебачення призабуту антиукраїнську риторику про “криваву київську Хунту” і казкових страховиськ -”бандерівців”, яка активно використовувалася кремлівськими пропагандистами у 2014 році. Проте на відміну від тих подій новий виток антиукраїнської істерії, на моє переконання, був направлений не стільки на росіян, скільки на жителів Криму. Адже в умовах тотальної економічної кризи, стрімкого падіння рубля, небажання фінансувати окупований півострів і виборсуватися із затяжної енергетичної кризи, в якій опинився Крим після відмови Кремля від української електроенергії Москві була потрібна маленька “перемога”, яка б продемонструвала довірливим підданим “міць і велич” матушки-Росії.

- Безумовно, російська сторона заздалегідь підготувалася до цієї провокації. Але сьогодні її жертвою став Генічеськ, а завтра на нашому місці може опинитися будь-хто інший. Будь-якої хвилини така ситуація може повторитися в іншому регіоні області чи України, - наголошує Олексій Сищенко.

Частина геничан вважає, що через подібну російську пропаганду і провокації можуть з'явитися передумови для небезпечного розхитування ситуації в і без того непростому районі. “На жаль, у нас є люди, які сплять і бачать себе в Росії”, - визнає Олександр Тулупов. “У Генічеську є багато людей, які вірять у те, що проблему з газом допоміг вирішити сам Путін. Є й приховані сепаратисти, які розповсюджують інформацію, яка може нашкодити іміджу держави. Люди є різні. Але такі провокатори є в кожній країні”, - додає Олексій Сищенко.

Що робити далі?

Те, що будь-якої хвилини кримська влада може зупинити зворотню подачу газу зі Стрілкового родовища в Генічеськ, влада району не приховує. “Будь-коли Росія може знов розіграти “газову карту”. Адже глобально проблема так і не вирішена. До того ж, є закон про санкції, який забороняє співпрацю з будь-якими компаніями, які працюють в окупованому Криму і мають російську реєстрацію. В газовому ж питанні ми маємо дві компанії “Чорноморнафтогаз” - зареєстровані як в Україні, так і в Росії, а також українське ПрАТ “Пласт”. Домовитися їм між собою про поставки, зберігання і розмитнення газу неможливо, тому що офіційні контакти (з тими, хто працює на окупованій території) заборонені. Тож я ще в червні 2015 року, коли працював у виконкомі Генічеської міськради, казав, що людям треба казати правду. Що газу взимку у них не буде. А на мене всі дивилися криво: мовляв, “вибори ж на носу, що ти таке кажеш, та й зима буде тепла, все буде добре”. Але добре не вийшло”, - коментує голова Генічеської районної ради Андрій Євстратов.

Вирішити газову проблему Генічеська можна було б шляхом приєднання місцевого газопроводу до єдиної газотранспортної системи України. Але це займе не один рік і коштуватиме мільйони доларів. Адже цю газову гілку доведеться тягнути аж із Каланчацького району (біля 100 км). Про фізичну неможливість створити в Генічеському районі газосховище на кшталт Глібовського говорить і Олексій Сищенко.

- Єдиний вихід — максимально забезпечити весь приватний сектор райцентру опалювальними котлами, які б працювали на твердому паливі. Для цього можна і потрібно було б залучати державні кошти, - підсумовує Андрій Євстратов. - Райрада зі свого боку уже виділила 100 тисяч грн. на розробку проектної документації з установки таких котлів у центральній районній лікарні і двох генічеських школах. Будемо стучати во всі двері, просити допомогу з обласного і державного бюджетів аби до наступного опалювального сезону нам вдалося завершити всі ці роботи. Оскільки ЦРЛ і школа №3 є найбільшими споживачами природного газу серед закладів бюджетної сфери, тож це блакитне паливо можна було б направити мешканцям багатоповерхівок. І його б цілком вистачило для потреб району навіть в зимові часи пік.

“Адекватна реакція на загрози відсутня”

Коментує радник херсонського міського голови з питань інформаційної політики Катерина Гандзюк:

- Насправді рівень управління містом або районом не передбачає формування власної інформаційної політики і не має засобів для її реалізації. Генічеська РДА мала би рухатись у фарватері, який їй намітила Херсонська ОДА. Проте, той факт, що навіть після того, як всі посміялися з мера Генічеська Тулупова за схожою схемою посміховиськом став голова РДА Олександр Воробйов доводить, що на інформаційний аспект генічеської «газової кризи» ніхто в обласному керівництві не звернув уваги. Нам так і не вдалося почути хоч якоїсь адекватної заяви від єдиного сьогодні керівника області - голови Херсонської облради Андрія Путілова. Здається, він просто у відпустці і не має намірів відволікатися під час відпочинку на якісь дрібниці на кшталт Генічеська.

Найбільша ж небезпека такої неадекватної поведінки обласної влади в тому, що ми чітко побачили: вона не здатна оцінювати інформаційні загрози, уявлення не має про те, що відбувається за межами обласного центру і не проводить жодної контрпропагандистської роботи. Звісно, в наших соцмережах лише посміялися над недолугими російськими новинами, в яких газом Генічеськ “забезпечили” за наказом російського Президента, але ж в прикордонних із Кримом територіях Херсонщини досі практично відсутнє українське телебачення і місцеве населення з російських новин теж почуло саме цю версію про рятівника-Путіна. Проте низький рівень медіаграмотності всіх, навіть активних користувачів інтернету, не дозволяє опиратися російській пропагандистській машині. Без обласної влади, яка має вплив на телеканали, друковані і електронні медіа, та має для цього відповідний бюджет, нічого людям самим не вдіяти.

Фото автора.

надруковано в газеті "Новий день", №3 від 14 січня 2016 року

Махновська республіка наших днів

Після того, як вантажівки перестали перетинати адміністративний кордон з Кримом учасники громадянської блокади півострова переключилися на ретельну перевірку всіх без винятку автомашин. Причому, від дій активістів дістається не лише тим, хто їде на окуповану територію, а й жителям розташованого на прикордонні села Червоний Чабан.

«Доброго дня, пред’явіть свої документи і відкрийте багажник!» - наказним тоном звертається до мене і мого водія підтягнутий молодик у камуфльованій формі. Нашу машину він зупиняє за кілька кілометрів до КПВВ «Чаплинка». Саме тут розташований один із блокпостів учасників безстрокової акції, яку самі вони називають громадянською блокадою Криму.

Блокада без пояснень

Щоб проїхати до прикордонного села Червоний Чабан Каланчацького району з боку Чаплинки треба перетнути аж два таких блокпости. Другий розташований прямо перед КПВВ на адміністративному кордоні з Кримом. Присутні там правоохоронці і прикордонники спокійно спостерігають за тим, як учасники блокади зупиняють всі без винятку машини, перевіряють речі і документи пасажирів.

Навіщо вони це роблять, громадські активісти пояснювати не хочуть. Коли я запитую про мету акції і про те, наскільки вона є ефективною у хлопців із першого блокпоста, вони категорично відмовляються відповідати. Пред’явлення журналістського посвідчення і нагадування про моє законне право вільно одержувати інформацію, на них не діють. «У нас є інформаційна служба на Чонгарі – їдьте туди, вам там усе розкажуть. А ми не уповноважені з вами розмовляти», - різко заявляють вони. Не дозволяють вони також фотографувати себе і свій блокпост. «Фотоапарат краще приберіть», - доволі агресивно попереджають вони.

На протилежному в’їзді до Червоного Чабана, неподалік від КПВВ «Каланчак» розташований ще один блокпост активістів. Їх реакція на мої запитання така сама: «Ми вам нічого пояснювати не уповноважені, вся інформація є на нашій сторінці в соцмережах. Краще йдіть собі, ви все одно нічого тут не дізнаєтесь», - сказали мені представники «Правого сектору». За ті 20 хвилин, що я знаходився поблизу цього блокпосту, учасники блокади встигли перевірити близько 10 машин, які проїжджали з обох сторін траси. За процесом мовчки спостерігав чоловік у формі державтоінспектора. Самі водії і пасажири доволі спокійно реагували на дії активістів. Лише декілька з них виглядали дещо розгублено. «Ми не розуміємо, що тут взагалі діється», - зізналися мені хлопці, які в’їхали сюди з Криму.

На відміну від блокпостів, у соціальних мережах учасники блокади більш «говіркі». Там можна зустріти чимало інформації про «успішні результати» їхньої роботи, побачити безліч фотографій з усіх місць проведення «громадянської акції». Так, напередодні мого прибуття до КПВВ «Чаплинка», у соцмережах з’явилася інформація про те, що учасники блокади затримали вантажівку, яка перевозила приладдя для монтування ліній зв’язку та електропередач, що прямувала з Криму на територію материкової України. Тим більше дивно, що активісти не захотіли розповісти про це безпосередньо з місця події.

Проте трапляються там успіхи й зовсім іншого ґатунку. Час від часу учасники блокади виявляють в автівках невелику кількість спиртного, і починають розбивати пляшки тут же, на місці – нерідко під об’єктиви фотокамер. Пояснюють вони це тим, що у Крим, мовляв, можна вивозити не більше 1 літра горілки на дорослу людину. «Затримували» вони також ковбасу і медпрепарати. Проте, ким встановлені всі ці норми, так і залишилося незрозумілим.

Єдиний, хто погодився розповісти про блокаду і її мету, виявився представником «Автомайдану», якого я зустрів біля КПВВ «Чаплинка». «Вимог у нас багато, - пояснив киянин Леонід Шипко. – Це не лише, власне, економічна блокада окупованого півострова. Ми тиснемо ще по багатьох напрямках: вимагаємо звільнення політв’язнів і повернення їх в Україну. Зокрема, кінорежисера Олега Сенцова, який теж був активним учасником «Автомайдану». Вимагаємо зупинення переслідування кримських татар окупаційною російською владою, повного зупинення торгівлі України з окупованим Кримом, у тому числі шляхом постачання електроенергії на півострів. Ми будемо тут стояти поки всі наші вимоги не будуть виконані».

Заблоковане село

Поки ж крім тих, хто перетинає кордон з окупованим Кримом, громадянська блокада додає проблем й жителям розташованого між двох блокпостів і двох КПВВ Червоного Чабана. За словами людей, учасники блокади зупиняють їх постійно, і на рівні з усіма перевіряють документи та особисті речі.

- Ми ж постійно їздимо в Чаплинку і Каланчак, на той же ринок, за продуктами. І постійно нас зупиняють, вже просто набридло! – бідкається землевпорядник Червоночабанської сільради Тетяна Курбанова.

Мету цієї блокади у селі розуміють далеко не всі. «Навіщо перевіряти машини, якщо їх усе одно перевірятимуть прикордонники?» – не розуміє колега Тетяни Курбанової. «Це просто дикість! Нещодавно їхав у Крим до родичів один чоловік із села, взяв із собою гостинець – ящичок полуниці і груш. Так змусили, щоб він це все прямо на блокпості викинув!» - розповідає інша жінка.

- З одного боку я розумію активістів, і підтримую їх. Нема чого кримчанам їсти наші продукти, - вступає в розмову ще одна жителька села.

- Так твій же брат у Сімферополі живе. І ти шо, Миколаївна, йому навіть гостинець не повезеш?

- Ні, не повезу, - відрізає Миколаївна. – Бо він сепаратюга. А як ще відноситися до цих людей? Адже, коли наших військових, наших синів Росія ставила там на коліна, всі кримчани радісно кричали: «Уя! Уя!». І тепер це все забути? Ні! Тепер нехай пожинають плоди своїх дій.

Атмосфера у Червоному Чабані нині гнітюча. Це відчуваєш у будь-якій точці села: на порожніх вулицях, у магазинчиках, спорожнілій залізничній станції «Вадим», де триває скорочення працівників. Чи то близькість Криму, чи то велика присутність тут військових, прикордонників і «блокадників» додає тривоги. Через це, а також через відсутність роботи, люди почали виїжджати з села. «Хтось їде і пускає до своєї хати квартирантів, але це вже не те», - говорить секретар сільради Лілія Сімейко.

- Ми просимо, щоб на блокпостах хоча б місцевих не чіпали. Але нас ніхто не слухає, - бере слово голова Червоночабанської сільради Андрій Сучок. – Раніше ж наші люди їздили на ринок у Армянськ, а тепер у Чаплинку. І кожного разу тепер це купа сліз, криків. Селяни пояснюють (учасникам блокади), що вони з Червоного Чабана, що в Крим не їдуть, а везуть продукти додому. А ті їх шмонають по повній. Проблематично стало завозити навіть продукти до сільських магазинів. Через блокаду у сільраді ніяк не може завершитися перевірка Державної фінансової інспекції. Перевіряльники тільки приїхали, побачили, що у нас відбувається і змоталися. Тепер намагаються повернутися, але бояться. Ситуація дуже напружена. Причому, міліція просто сидить неподалік від блокпостів у своїх машинах і мовчки за всім спостерігає. Робиш активістам якесь зауваження, а вони нахабно тобі заявляють у відповідь: «Ти що, заяву на мене напишеш ментам? Ну йди, пиши. Он вони сидять!».

Хто саме бере участь у блокаді Криму, сільський голова не розуміє. «Спробуй там розберись, - зізнається він. – Знаю, що там батальйони «Азов» і «Донбас» стоять. Є там із «Правого сектору», наче вони нормальні, і більш-менш дисципліновані, з ними можна домовитися. А інші чудять. Були ж випадки, коли (на блокпостах) машини розбивали. А як починалася ця блокада? В перші її дні цивільних же там не було! Приїхали з якихось батальйонів, перевдягнулися у цивільне, попозували перед камерами і назад форму перевдягнули. Прикро, що на наших людей ніхто не звертає уваги. Хоча вони теж постраждали (від подій у Криму). Досі ж 1200 гектарів земель особистих селянських господарств перекопані і заміновані, там стоїть військова техніка. Але ж ця земля їх годувала і поповнювала наш бюджет. Тепер за що людям жити? Хтось про них подумав?».

- Щодня до наших правоохоронців надходить 3-4 звернення про безпідставні перевірки машин, про пошкодження скла або особистих речей. Скаржилися, що комусь порізали шини. Проте поліція недостатньо, на мою думку, реагує на ці звернення. Більше того, була домовленість, що огляд машин відбуватиметься лише за присутності правоохоронців, але в дійсності її ніхто не виконує, - коментує голова Каланчацької райдержадміністрації Ганна Загорулько. – Мені здається, що цю громадянську блокаду Криму треба вже припиняти. Товар на півострів уже не завозять, фури туди вже не ходять. Натомість випадків правопорушень з боку учасників цієї акції уже достатньо. Вони і по вітрякам стріляли, і оглядають машини місцевих жителів. Один чоловік із Каїрки відмовився виходити з машини на блокпосту, так до нього підійшли хлопці з арматурою і почали погрожувати.

Яким чином знищення зайвого кілограму груш або пляшки горілки та залякування жителів прилеглих сіл може вплинути на окупаційну владу Криму, чесно кажучи, мені так і залишилося незрозумілим. Так само не ясно, яким чином ця блокада може допомогти визволенню політв’язнів і зупиненню переслідувань кримських татар на півострові. Не поспішають давати відповіді на всі ці запитання й більшість самих учасників блокади.

Блокпости ж активістів посеред дороги і манера їх спілкування з водіями дуже сильно нагадали мені те, що відбувалося у Криму на самому початку окупації – наприкінці лютого – на початку березня 2014 року. Тоді я з групою волонтерів кілька разів виїжджав на блоковані російськими окупантами військово-морські бази на озері Донузлав і Севастополі. На адміністративному кордоні між Херсонською областю і Кримом проросійські козацькі бригади, «беркутівці», «афганці» та представники інших організацій вже встигли перегородити дороги бетонними плитами і почали шмонати проїжджаючих, аби тільки не пропустити на півострів «бандерівців» і «хвашистів». Тепер ця «махновська вольниця» перекинулася по цей бік кордону. І, вочевидь, триватиме дуже довго. Щонайменше, до тих пір, поки українська влада не візьме ініціативу в свої руки і не повернеться обличчям до проблеми окупованого Криму.

Фото автора.

Каланчацький район

Надруковано в газеті "Новий день"  (Херсон) від 19 листопада 2015 року