Ленинский уступ

Как мы в ходатайство перед Ильичем вошли, чтобы он звание Почетного забойщика на себя принял, шахтеры, словно сговорившись, решили: первый уступ в каждой лаве называть Ленинским.

А было трудно тогда на шахте. Мы только к самым верхним пластам пробиться сумели. Никаких машин не было, никаких механизмов, чтобы наш шахтерский труд облегчить могли. Но вот диво: кто бы ни пошел в тот первый уступ - старый опытный шахтер или новичок, а все равно больше всех угля нарубит.

Почему же так получается? - удивлялись горняки. 

И работал на нашем участке шахтер Никанор Поломаный. Никанор - это его взаправдашнее имя, а фамилию ему такую на шахте в старое время дали: попал Никанор под обвал, руки породой прижало, еле живого вытащили.

Семья у Никанора Поломаного большая, детей шесть душ. Никанору мы первому пенсию выхлопотали, а он, чудной, от нее отказался.

- Эге, говорит - не имеете самоличного права меня в такое время на-гора списывать.

Что скажешь ему? Стали наряд на работу давать. Десятник:

- Никанор Поломаный, тебе - в первый уступ. Работы там немного, да и по всей лаве с больной рукой лезть не придется.

Никанор встал, волнуется. Видит - все на него смотрят удивленно: как же так? Что он, покалеченный, сделает в Ленинском уступе?

Спустился Никанор в шахту. По завалу крепежный лес собирает, обушок готовит. Вот и рубить начал. Пласт крепкий, как железняк. Намахался обушком, а уголька-то пригоршни нарубил. Стал, отдыхает, сам не свой: как же он людям на глаза покажется?

И вдруг вверху свет блеснул. Кто-то спускается к нему в первый уступ. Вот уже рядом. Никанор поднял шахтерскую лампу и опустить ее не может: сам Владимир Ильич Ленин перед ним. Глаза улыбаются. Лампой уступ освещает, а свободная рука приветливо к нему простерта.

- Здравствуй, товарищ Никанор Поломаный!

- Здравствуйте, Владимир Ильич, - отвечает Никанор. А сам быстро по крепи вниз спускается, место Ленину уступает.

Поглядел Ильич на уступ, рукой провел по угольку.

- Трудно работать, товарищ Поломаный? - спрашивает. И сам отвечает: - Вижу, что трудно. Обушок у вас еще от царской шахты остался. Крепежного леса маловато. И вам бы, товарищ Поломаный, давно пора отдохнуть. 

- Ничего, Владимир Ильич, - отвечает, осмелев Никанор, - я еще поработаю на нашу Советскую власть.

Улыбнулся Ильич:

- Спасибо, товарищ Поломаный. Очень это хорошо, что ваш коллектив первым в Донбассе шахту возродил. Народ высоко ценит вашу революционную сознательность. Уголек сейчас нужен стране, чтобы вдохнуть жизнь в фабрики и заводы, чтобы обогреть людей...

Владимир Ильич осмотрелся и вдруг улыбнулся:

- Если вы избрали меня Почетным забойщиком, то должен же я шахтерским мастерством владеть. Ну-ка дай мне обушок, товарищ Поломаный!

Взял Ильич обушок у Никанора. И словно бы Ленин всю жизнь только и знал, что рубил уголь! Прищурил свои зоркие глаза, бысьтро определил кливаж - прослоек тонкий, самый мягкий в пласте, - и пошел махать обушком.

Так и рушатся глыбы от обушка. Поломаный не успевает за Ильичем крепь возводить. Удивляется, как споро движется работа, и боли в руке никакой. Очень боится Никанор отстать: порода ненадежная, обвал может случиться. Спешит Никанор: сам Ленин под его защитой работает.

Без роздыху полоску угля по всему уступу сняли. Ленин вытер пот с высокого лба и говорит:

- Да, товарищ Поломаный, трудная у вас профессия. Этим инструментом, - Владимир Ильич поднял обушок, - нам не побороть разрухи, не построить социализм. Машины нам нужны, чтобы поднять производительность труда.

Размечтался вместе с Ильичем Поломаный, а потом вдруг взглянул на Ленина и видит, что Ильич побледнел и руки к груди прижимает.

Словно огнем обожгла догадка Никанора:

- Владимир Ильич, как же это вы с раненой рукой? Целую смену уголь рубили, а я вас не подменил?

Посмотрел туда, где стоял Ленин, - никого нет. Тихо в уступе. В одной руке крепко зажат обушок, в другой он о пласт оперся. Мало сделал. Уголь, который вырубил, пригоршнями измерить можно. Вся работа впереди.

И понял Никанор, что встреча с Лениным только почудилась ему. Улыбнулся Поломаный своим мыслям, стал рубить уголь.

Шахтеры очень удивились, когда Никанор Поломаный доложил, что вырубил всю полоску угля.

- Может быть, кто тебе помогал? - насторожились они.

- В самом деле, помог, - ответил спокойно  поломаный. - И знаете кто? Владимир Ильич Ленин!

И рассказал Никанор людям обо всем, что случилось с ним в ту смену.

Много воды утекло с тех пор. Заменили обушки отбойными молотками. А все равно не мог никто больше угля нарубить, чем тот шахтер, который в первом Ленинском уступе работал.

пришли на работу комбайны. Теперь уже угольная лава не стала делиться на уступы, прямая дорога открылась машинам. Теперь всю комбайновую лаву зовут Ленинской. И дела в ней, говорят, хорошо идут, потому что Ильич помогает.

(записал П. Скубко)

ШАХТЕРСКИЕ СКАЗЫ. Донецк, "Донбасс", 1987 год.

Газова підніжка від окупантів

Вкравши український газ, і в лютий мороз залишивши тисячі жителів Генічеська без опалення російська влада вкотре продемонструвала, що не збирається змінювати свою агресивну політику щодо України. Проте не меншу небезпеку для регіону несе неадекватна реакція на “газову кризу” й української влади.

«Спасибо Путину, он пообещал и дал газ. А так сидели и замерзали бы», - говорить на камеру схожий на класичного алкоголіка “житель Генічеська”. Моторошні сюжети про замерзаюче українське місто 5 січня заполонили всі центральні російські телеканали. В них повідомлялося, що з проханням забезпечити поставки газу міський голова Генічеська Олександр Тулупов звернувся ледь не до самого Президента РФ Володимира Путіна, після чого той “виходячи з гуманітарних міркувань” доручив “допомогти” українському місту.

Газу - труба

- Два дні ми сиділи взагалі без газу, - розповіла “Новому дню” жителька Генічеська Зоя Володимирівна. - В моїй п'ятиповерхівці перебої з ним бувають практично кожної зими. Тож нічого особливо нового, але зараз мене просто шокувала реакція людей. Навіть знайома мені сказала: “ Зоя, бачила, що Путін нам газ дав?” А я їй: “Таня, ти що, з глузду з'їхала? До чого тут Путін? Та й Росія сама б краще Криму електроенергію нарешті дала, там своїх проблем вистачає!

- Наші вихованці не мерзли, нормальну температуру в чергових групах ми підтримували, але в будинку, в якому я мешкаю, газу не було 2 дні. Температура в кімнатах опустилася до +9, - говорить завідувач генічеського дитсадку “Казка” Зоя Омельяненко. - Проте ніякої паніки  у мене не було, адже за мною стоїть колектив. Та й паніка нічим тут не зарадить.

Сам Олександр Тулупов заявив, що не звертався ні до Путіна, ні до будь-кого з російського чи кримського окупаційного керівництва. “Я мав розмову з цього приводу тільки з міністром регіонального розвитку, будівництва та ЖКГ України Геннадієм Зубком і його заступником Едуардом Кругляком. Саме на цьому рівні, я вважаю, нам вдалося вирішити проблему. І вже 5 січня місто було повністю з газом”, - пояснив він.

Приблизно 2200 генічан — переважно мешканців багатоповерхівок — перестали отримувати газ якраз під час лютих морозів, 2 січня. Зупинилися опалювальні газові котли і в центральній районній лікарні. За версією російських телепропагандистів, відвернути лихо вдалося виключно завдяки Путіну. Проте в жодному з їх сюжетів не було жодної краплі правди. Яка полягала в тому, що саме через дії російських окупантів в анексованому Криму геничани залишилися без газу.

- 2 січня ми насправді зіштовхнулися вже з наслідками “газової проблеми”, яка виникла ще 2 роки тому, коли внаслідок окупації Криму Генічеський район був від'єднаний від єдиної газотранспортної системи України, - коментує перший заступник голови Генічеської райдержадміністрації Олексій Сищенко.

Про те, чим загрожує геничанам ця ситуація ми  повідомляли ще у 2014 році. Адже районний центр разом із селами на Арабатській Стрілці завжди входив до газотранспортної системи Криму. Тупикова гілка газопроводу Генічеського району отримувала блакитне паливо зі Стрілкового газового родовища. В теплу пору року надлишки газу закачувалися до Глібовського підземного газосховища на території Криму, а взимку “поверталися” до Генічеська. Після анексії півострова використовувати Глібовське ПГС для зберігання і транспортування блакитного палива зі Стрілкового стало фізично неможливим.

-   У травні 2015 року кримська окупаційна влада відмовилася приймати надлишки нашого газу і перекрила засувку. А з настанням сильних морозів тиск у газогоні почав стрімко падати. І в першу чергу постраждали споживачі в найвіддаленіших його точках. Причому, якби ми відключили від газопостачання Щасливцеве і Стрілкове, це б не врятувало мешканців багатоповерхівок з мікрорайону в райцентрі, - додав Олексій Сищенко. - Більше того, коли 5 січня  газопостачання  було відновлене, вийшла з ладу газорозподільча станція в Щасливцевому. Я стільки матюччя наслухався від обурених жителів цього села! Вони вимагали терміново “включити” їм газ і не зважали на те, що в Генічеську люди 2 доби сиділи без нього. Але в той же день проблему в селі вдалося вирішити.

До чого тут “Хунта”

Відверто агресивні і брехливі сюжети навколо “газової кризи” в російських ЗМІ в Україні викликали миттєву реакцію. Мер Генічеська став героєм численних анекдотів і інтернет-жартів. До несподіваної слави новообраний міський голова ставиться з гумором. “Для нас головне, що місто отримало газ. А такий піар я сприйняв як благословіння. Адже він тільки додав популярності і слави нашому місту”, - зізнається Олександр Тулупов.

Проте 8 січня в російських ЗМІ з'явилося не менш гучне продовження генічеської історії. Вони оприлюднили телефонну розмову голови Генічеської РДА Олександра Воробйова з відомим російським пранкером (особою, яка займається телефонним хуліганством) Вованом, який видав себе за голову правління “Нафтогазу України” Андрія Коболєва. Чиновник розповів Вовану свою версію “газової кризи” і запропонував зробити спільну заяву з “Нафтогазом України” з відзначенням своєї заслуги у вирішенні проблеми. Причому, він так і не зрозумів, що його розводять, і повторно подзвонив фальшивому “Андрію Коболєву”, аби поскаржитися на  “прослуховання” попередньої розмови росіянами.

У те, що відомого своїми численними феєричними висловлюваннями Олександра Воробйова могли так запросто розіграти, у самому Генічеську мало хто сумнівається. Перевірити інформацію у нього самого нам не вдалося: 11 січня на робочому місці його не було, за словами працівників РДА, він перебував на лікарняному. “Мені теж дзвонили різні провокатори. Був, приміром, такий дзвінок: “Сань, привет! Меня тут задолбали российские телеканалы, ты можешь мне кое-что прокомментировать?» Від такої розмови я відмовився, намагаючись давати інформацію по телефону тільки перевіреним людям, не говорячи нічого зайвого. Мене ж елементарно могли підслуховувати”, - зазначив Олександр Тулупов.

Водночас саме сюжети про Генічеськ ненадовго повернули на російське телебачення призабуту антиукраїнську риторику про “криваву київську Хунту” і казкових страховиськ -”бандерівців”, яка активно використовувалася кремлівськими пропагандистами у 2014 році. Проте на відміну від тих подій новий виток антиукраїнської істерії, на моє переконання, був направлений не стільки на росіян, скільки на жителів Криму. Адже в умовах тотальної економічної кризи, стрімкого падіння рубля, небажання фінансувати окупований півострів і виборсуватися із затяжної енергетичної кризи, в якій опинився Крим після відмови Кремля від української електроенергії Москві була потрібна маленька “перемога”, яка б продемонструвала довірливим підданим “міць і велич” матушки-Росії.

- Безумовно, російська сторона заздалегідь підготувалася до цієї провокації. Але сьогодні її жертвою став Генічеськ, а завтра на нашому місці може опинитися будь-хто інший. Будь-якої хвилини така ситуація може повторитися в іншому регіоні області чи України, - наголошує Олексій Сищенко.

Частина геничан вважає, що через подібну російську пропаганду і провокації можуть з'явитися передумови для небезпечного розхитування ситуації в і без того непростому районі. “На жаль, у нас є люди, які сплять і бачать себе в Росії”, - визнає Олександр Тулупов. “У Генічеську є багато людей, які вірять у те, що проблему з газом допоміг вирішити сам Путін. Є й приховані сепаратисти, які розповсюджують інформацію, яка може нашкодити іміджу держави. Люди є різні. Але такі провокатори є в кожній країні”, - додає Олексій Сищенко.

Що робити далі?

Те, що будь-якої хвилини кримська влада може зупинити зворотню подачу газу зі Стрілкового родовища в Генічеськ, влада району не приховує. “Будь-коли Росія може знов розіграти “газову карту”. Адже глобально проблема так і не вирішена. До того ж, є закон про санкції, який забороняє співпрацю з будь-якими компаніями, які працюють в окупованому Криму і мають російську реєстрацію. В газовому ж питанні ми маємо дві компанії “Чорноморнафтогаз” - зареєстровані як в Україні, так і в Росії, а також українське ПрАТ “Пласт”. Домовитися їм між собою про поставки, зберігання і розмитнення газу неможливо, тому що офіційні контакти (з тими, хто працює на окупованій території) заборонені. Тож я ще в червні 2015 року, коли працював у виконкомі Генічеської міськради, казав, що людям треба казати правду. Що газу взимку у них не буде. А на мене всі дивилися криво: мовляв, “вибори ж на носу, що ти таке кажеш, та й зима буде тепла, все буде добре”. Але добре не вийшло”, - коментує голова Генічеської районної ради Андрій Євстратов.

Вирішити газову проблему Генічеська можна було б шляхом приєднання місцевого газопроводу до єдиної газотранспортної системи України. Але це займе не один рік і коштуватиме мільйони доларів. Адже цю газову гілку доведеться тягнути аж із Каланчацького району (біля 100 км). Про фізичну неможливість створити в Генічеському районі газосховище на кшталт Глібовського говорить і Олексій Сищенко.

- Єдиний вихід — максимально забезпечити весь приватний сектор райцентру опалювальними котлами, які б працювали на твердому паливі. Для цього можна і потрібно було б залучати державні кошти, - підсумовує Андрій Євстратов. - Райрада зі свого боку уже виділила 100 тисяч грн. на розробку проектної документації з установки таких котлів у центральній районній лікарні і двох генічеських школах. Будемо стучати во всі двері, просити допомогу з обласного і державного бюджетів аби до наступного опалювального сезону нам вдалося завершити всі ці роботи. Оскільки ЦРЛ і школа №3 є найбільшими споживачами природного газу серед закладів бюджетної сфери, тож це блакитне паливо можна було б направити мешканцям багатоповерхівок. І його б цілком вистачило для потреб району навіть в зимові часи пік.

“Адекватна реакція на загрози відсутня”

Коментує радник херсонського міського голови з питань інформаційної політики Катерина Гандзюк:

- Насправді рівень управління містом або районом не передбачає формування власної інформаційної політики і не має засобів для її реалізації. Генічеська РДА мала би рухатись у фарватері, який їй намітила Херсонська ОДА. Проте, той факт, що навіть після того, як всі посміялися з мера Генічеська Тулупова за схожою схемою посміховиськом став голова РДА Олександр Воробйов доводить, що на інформаційний аспект генічеської «газової кризи» ніхто в обласному керівництві не звернув уваги. Нам так і не вдалося почути хоч якоїсь адекватної заяви від єдиного сьогодні керівника області - голови Херсонської облради Андрія Путілова. Здається, він просто у відпустці і не має намірів відволікатися під час відпочинку на якісь дрібниці на кшталт Генічеська.

Найбільша ж небезпека такої неадекватної поведінки обласної влади в тому, що ми чітко побачили: вона не здатна оцінювати інформаційні загрози, уявлення не має про те, що відбувається за межами обласного центру і не проводить жодної контрпропагандистської роботи. Звісно, в наших соцмережах лише посміялися над недолугими російськими новинами, в яких газом Генічеськ “забезпечили” за наказом російського Президента, але ж в прикордонних із Кримом територіях Херсонщини досі практично відсутнє українське телебачення і місцеве населення з російських новин теж почуло саме цю версію про рятівника-Путіна. Проте низький рівень медіаграмотності всіх, навіть активних користувачів інтернету, не дозволяє опиратися російській пропагандистській машині. Без обласної влади, яка має вплив на телеканали, друковані і електронні медіа, та має для цього відповідний бюджет, нічого людям самим не вдіяти.

Фото автора.

надруковано в газеті "Новий день", №3 від 14 січня 2016 року

Махновська республіка наших днів

Після того, як вантажівки перестали перетинати адміністративний кордон з Кримом учасники громадянської блокади півострова переключилися на ретельну перевірку всіх без винятку автомашин. Причому, від дій активістів дістається не лише тим, хто їде на окуповану територію, а й жителям розташованого на прикордонні села Червоний Чабан.

«Доброго дня, пред’явіть свої документи і відкрийте багажник!» - наказним тоном звертається до мене і мого водія підтягнутий молодик у камуфльованій формі. Нашу машину він зупиняє за кілька кілометрів до КПВВ «Чаплинка». Саме тут розташований один із блокпостів учасників безстрокової акції, яку самі вони називають громадянською блокадою Криму.

Блокада без пояснень

Щоб проїхати до прикордонного села Червоний Чабан Каланчацького району з боку Чаплинки треба перетнути аж два таких блокпости. Другий розташований прямо перед КПВВ на адміністративному кордоні з Кримом. Присутні там правоохоронці і прикордонники спокійно спостерігають за тим, як учасники блокади зупиняють всі без винятку машини, перевіряють речі і документи пасажирів.

Навіщо вони це роблять, громадські активісти пояснювати не хочуть. Коли я запитую про мету акції і про те, наскільки вона є ефективною у хлопців із першого блокпоста, вони категорично відмовляються відповідати. Пред’явлення журналістського посвідчення і нагадування про моє законне право вільно одержувати інформацію, на них не діють. «У нас є інформаційна служба на Чонгарі – їдьте туди, вам там усе розкажуть. А ми не уповноважені з вами розмовляти», - різко заявляють вони. Не дозволяють вони також фотографувати себе і свій блокпост. «Фотоапарат краще приберіть», - доволі агресивно попереджають вони.

На протилежному в’їзді до Червоного Чабана, неподалік від КПВВ «Каланчак» розташований ще один блокпост активістів. Їх реакція на мої запитання така сама: «Ми вам нічого пояснювати не уповноважені, вся інформація є на нашій сторінці в соцмережах. Краще йдіть собі, ви все одно нічого тут не дізнаєтесь», - сказали мені представники «Правого сектору». За ті 20 хвилин, що я знаходився поблизу цього блокпосту, учасники блокади встигли перевірити близько 10 машин, які проїжджали з обох сторін траси. За процесом мовчки спостерігав чоловік у формі державтоінспектора. Самі водії і пасажири доволі спокійно реагували на дії активістів. Лише декілька з них виглядали дещо розгублено. «Ми не розуміємо, що тут взагалі діється», - зізналися мені хлопці, які в’їхали сюди з Криму.

На відміну від блокпостів, у соціальних мережах учасники блокади більш «говіркі». Там можна зустріти чимало інформації про «успішні результати» їхньої роботи, побачити безліч фотографій з усіх місць проведення «громадянської акції». Так, напередодні мого прибуття до КПВВ «Чаплинка», у соцмережах з’явилася інформація про те, що учасники блокади затримали вантажівку, яка перевозила приладдя для монтування ліній зв’язку та електропередач, що прямувала з Криму на територію материкової України. Тим більше дивно, що активісти не захотіли розповісти про це безпосередньо з місця події.

Проте трапляються там успіхи й зовсім іншого ґатунку. Час від часу учасники блокади виявляють в автівках невелику кількість спиртного, і починають розбивати пляшки тут же, на місці – нерідко під об’єктиви фотокамер. Пояснюють вони це тим, що у Крим, мовляв, можна вивозити не більше 1 літра горілки на дорослу людину. «Затримували» вони також ковбасу і медпрепарати. Проте, ким встановлені всі ці норми, так і залишилося незрозумілим.

Єдиний, хто погодився розповісти про блокаду і її мету, виявився представником «Автомайдану», якого я зустрів біля КПВВ «Чаплинка». «Вимог у нас багато, - пояснив киянин Леонід Шипко. – Це не лише, власне, економічна блокада окупованого півострова. Ми тиснемо ще по багатьох напрямках: вимагаємо звільнення політв’язнів і повернення їх в Україну. Зокрема, кінорежисера Олега Сенцова, який теж був активним учасником «Автомайдану». Вимагаємо зупинення переслідування кримських татар окупаційною російською владою, повного зупинення торгівлі України з окупованим Кримом, у тому числі шляхом постачання електроенергії на півострів. Ми будемо тут стояти поки всі наші вимоги не будуть виконані».

Заблоковане село

Поки ж крім тих, хто перетинає кордон з окупованим Кримом, громадянська блокада додає проблем й жителям розташованого між двох блокпостів і двох КПВВ Червоного Чабана. За словами людей, учасники блокади зупиняють їх постійно, і на рівні з усіма перевіряють документи та особисті речі.

- Ми ж постійно їздимо в Чаплинку і Каланчак, на той же ринок, за продуктами. І постійно нас зупиняють, вже просто набридло! – бідкається землевпорядник Червоночабанської сільради Тетяна Курбанова.

Мету цієї блокади у селі розуміють далеко не всі. «Навіщо перевіряти машини, якщо їх усе одно перевірятимуть прикордонники?» – не розуміє колега Тетяни Курбанової. «Це просто дикість! Нещодавно їхав у Крим до родичів один чоловік із села, взяв із собою гостинець – ящичок полуниці і груш. Так змусили, щоб він це все прямо на блокпості викинув!» - розповідає інша жінка.

- З одного боку я розумію активістів, і підтримую їх. Нема чого кримчанам їсти наші продукти, - вступає в розмову ще одна жителька села.

- Так твій же брат у Сімферополі живе. І ти шо, Миколаївна, йому навіть гостинець не повезеш?

- Ні, не повезу, - відрізає Миколаївна. – Бо він сепаратюга. А як ще відноситися до цих людей? Адже, коли наших військових, наших синів Росія ставила там на коліна, всі кримчани радісно кричали: «Уя! Уя!». І тепер це все забути? Ні! Тепер нехай пожинають плоди своїх дій.

Атмосфера у Червоному Чабані нині гнітюча. Це відчуваєш у будь-якій точці села: на порожніх вулицях, у магазинчиках, спорожнілій залізничній станції «Вадим», де триває скорочення працівників. Чи то близькість Криму, чи то велика присутність тут військових, прикордонників і «блокадників» додає тривоги. Через це, а також через відсутність роботи, люди почали виїжджати з села. «Хтось їде і пускає до своєї хати квартирантів, але це вже не те», - говорить секретар сільради Лілія Сімейко.

- Ми просимо, щоб на блокпостах хоча б місцевих не чіпали. Але нас ніхто не слухає, - бере слово голова Червоночабанської сільради Андрій Сучок. – Раніше ж наші люди їздили на ринок у Армянськ, а тепер у Чаплинку. І кожного разу тепер це купа сліз, криків. Селяни пояснюють (учасникам блокади), що вони з Червоного Чабана, що в Крим не їдуть, а везуть продукти додому. А ті їх шмонають по повній. Проблематично стало завозити навіть продукти до сільських магазинів. Через блокаду у сільраді ніяк не може завершитися перевірка Державної фінансової інспекції. Перевіряльники тільки приїхали, побачили, що у нас відбувається і змоталися. Тепер намагаються повернутися, але бояться. Ситуація дуже напружена. Причому, міліція просто сидить неподалік від блокпостів у своїх машинах і мовчки за всім спостерігає. Робиш активістам якесь зауваження, а вони нахабно тобі заявляють у відповідь: «Ти що, заяву на мене напишеш ментам? Ну йди, пиши. Он вони сидять!».

Хто саме бере участь у блокаді Криму, сільський голова не розуміє. «Спробуй там розберись, - зізнається він. – Знаю, що там батальйони «Азов» і «Донбас» стоять. Є там із «Правого сектору», наче вони нормальні, і більш-менш дисципліновані, з ними можна домовитися. А інші чудять. Були ж випадки, коли (на блокпостах) машини розбивали. А як починалася ця блокада? В перші її дні цивільних же там не було! Приїхали з якихось батальйонів, перевдягнулися у цивільне, попозували перед камерами і назад форму перевдягнули. Прикро, що на наших людей ніхто не звертає уваги. Хоча вони теж постраждали (від подій у Криму). Досі ж 1200 гектарів земель особистих селянських господарств перекопані і заміновані, там стоїть військова техніка. Але ж ця земля їх годувала і поповнювала наш бюджет. Тепер за що людям жити? Хтось про них подумав?».

- Щодня до наших правоохоронців надходить 3-4 звернення про безпідставні перевірки машин, про пошкодження скла або особистих речей. Скаржилися, що комусь порізали шини. Проте поліція недостатньо, на мою думку, реагує на ці звернення. Більше того, була домовленість, що огляд машин відбуватиметься лише за присутності правоохоронців, але в дійсності її ніхто не виконує, - коментує голова Каланчацької райдержадміністрації Ганна Загорулько. – Мені здається, що цю громадянську блокаду Криму треба вже припиняти. Товар на півострів уже не завозять, фури туди вже не ходять. Натомість випадків правопорушень з боку учасників цієї акції уже достатньо. Вони і по вітрякам стріляли, і оглядають машини місцевих жителів. Один чоловік із Каїрки відмовився виходити з машини на блокпосту, так до нього підійшли хлопці з арматурою і почали погрожувати.

Яким чином знищення зайвого кілограму груш або пляшки горілки та залякування жителів прилеглих сіл може вплинути на окупаційну владу Криму, чесно кажучи, мені так і залишилося незрозумілим. Так само не ясно, яким чином ця блокада може допомогти визволенню політв’язнів і зупиненню переслідувань кримських татар на півострові. Не поспішають давати відповіді на всі ці запитання й більшість самих учасників блокади.

Блокпости ж активістів посеред дороги і манера їх спілкування з водіями дуже сильно нагадали мені те, що відбувалося у Криму на самому початку окупації – наприкінці лютого – на початку березня 2014 року. Тоді я з групою волонтерів кілька разів виїжджав на блоковані російськими окупантами військово-морські бази на озері Донузлав і Севастополі. На адміністративному кордоні між Херсонською областю і Кримом проросійські козацькі бригади, «беркутівці», «афганці» та представники інших організацій вже встигли перегородити дороги бетонними плитами і почали шмонати проїжджаючих, аби тільки не пропустити на півострів «бандерівців» і «хвашистів». Тепер ця «махновська вольниця» перекинулася по цей бік кордону. І, вочевидь, триватиме дуже довго. Щонайменше, до тих пір, поки українська влада не візьме ініціативу в свої руки і не повернеться обличчям до проблеми окупованого Криму.

Фото автора.

Каланчацький район

Надруковано в газеті "Новий день"  (Херсон) від 19 листопада 2015 року

Уроки румунської

За чверть століття після повалення режиму жорстокого і недалекого Ніколае Чаушеску Румунії вдалося зробити значний стрибок уперед і обігнати Україну за рівнем розвитку.

«Не розумієш по-нашому? А навіщо їдеш до Румунії?» - щиро здивувався мій сусід в автобусі Кишинеу – Бухарест, який звернувся до мене румунською. Його подив можна було зрозуміти: серед усіх пасажирів цього автобусу я був єдиним володарем українського паспорту. «Після того, як був спрощений режим проїзду до Євросоюзу громадянам Молдови, стало значно простіше перетинати кордон. Більшість потрібних товарів ми тепер купуємо у Бухаресті. Той же одяг чи побутова техніка там значно дешевші, ніж у Молдові. Якщо треба, можу підказати адреси магазинів», - запропонував чоловік.

«Ангел із крилами у багні»

Увечері звичайного робочого дня на вулиці Панкота, що на північній околиці Бухаресту, не проштовхнутися. Десятки людей винесли прямо на тротуари і проїжджу частину стільці зі столами, щоб спокійно поспілкуватися з друзями і сусідами та трохи перепочити. Чоловіки час від часу бігають до сусіднього магазину за пивом, навколо граються діти. Всі з цікавістю дивляться на нас: у цій частині міста туристів можна побачити не часто. «Spasibo za pokupku» - ламаною російською дякує нам ввічливий господар крамниці. На моє питання пояснює, що пам’ятає деякі російські слова з часів СРР- Соціалістичної республіки Румунія, яка пала одночасно з режимом Чаушеску.

Виходець з селянської родини, злий «геній Карпат», «Сонце надії» до непізнаваності змінив вигляд румунської столиці. Задля власної втіхи він вирішив збудувати найбільшу адміністративну будівлю в Європі і абсурдний за своїм масштабом Народного дому. Заради цього довелося зруйнувати один із найгарніших і найстаріших районів Бухаресту – Уранус - з усіма його будинками і лікарнями, школами і храмами. Свої домівки втратили тисячі людей, а кількість тих, хто загинув безпосередньо при будівництві Народного дому досі невідома. За словами екскурсоводів Палацу парламенту (його нинішня назва), темп робіт був настільки вбивчим, що ніхто не мав часу вивозити рештки загиблих робітників, тому їх тіла просто бетонували у фундаментах.

«Сьогодні Народний дім, ця піраміда захланності Чаушеску, мармурова стодола на честь його пихи та божевілля, яка мала бути щирозлотим палацом, а виявилася для нього розкішним склепом – найбільша туристична принада Бухареста», - говорить відома польська журналістка Малгожата Реймер. Травма через знищення рідних домівок, улюбленого усіма Урануса виявилася настільки глибокою, що досі багато жителів Бухаресту ненавидять район з Народним домом і красивими фонтанами на бульварі Об’єднання, обходячи його десятою дорогою. Тож тут можна зустріти здебільшого туристів, приїжджих з провінції румунів і працюючих у цьому кварталі чиновників.

Натомість у районі вулиці Ліпскані – найстарішому на сьогодні в Бухаресті – завжди натовпи людей. Відвідати найвідомішу церкву румунської столиці – Ставрополеос, збудовану у ХVIII столітті монахом Іоаніке, Національний музей історії (на сходах якого стоїть пам’ятник оголеному римському імператору Траяну з вовчицею в руках) або посидіти в найвідомішому старому ресторані Ханул луй Манук чи в одній з численних тамтешніх кав’ярень приходить безліч бажаючих.

Незважаючи на те, що Бухарест може комусь здатися сірим і безнадійно спотвореним у часи комуністичного тоталітаризму містом, будь-хто тут зможе знайти собі заняття по душі або відкрити для себе затишні куточки румунської столиці. «За словами деяких людей Бухарест – це магічний реалізм. Маркесівський ангел із крилами у багні. А для мене він зажди непередбачуваний і гарний, - пише Малгожата Реймер. - У Бухаресті завжди можна знайти турецький дух. Адже колись він називався Білим Містом, бо кам’яниці блищали білизною штукатурки. До того ж, бульвари Балческу та Магеру побудували єврейські архітектори, які після війни зводили Тель-Авів».

Тут був Дракула

Утім, як ставляться до своєї столиці румуни можна дізнатися, виїхавши подалі від Бухаресту. Практично в жодній сувенірній крамниці ви не знайдете жодного товару, який міг би вам нагадувати про цей мегаполіс. Натомість значно більші почуття відчувають вони до Трансільванії – батьківщини Дракули (Влада Цепеша,  правителя Валахії), історичної області у Карпатах, яка лише у 1918 році возз’єдналася з їх країною. Саме Трансільванію, а не Бухарест вони називають уособленням  справжньої Румунії.

Проте, чим зараз живе ця країна? Здається, в Україні мало кого цікавить те, що відбувається по той бік південно-західного кордону. Подіям у Румунії практично не приділяють уваги вітчизняні медіа, у книгарнях дуже важко знайти літературу про неї, навіть путівники. Тож не дивно, що часом у українців дуже дикі уявлення про цю країну. «Не розумію, навіщо їздити в ту Румунію. Там же нема нічого цікавого, кругом сміття і бруд. Та й народ відповідний», - цілком серйозно заявила мені знайома журналістка з Нової Каховки.

Звісно, що її слова не мають нічого спільного з реальністю. Бо сьогоднішня Румунія – це країна з практично ідеальними дорогами, надзвичайно привітними людьми і неймовірна цікава для подорожей. Проїхавши нею більше 1,5 тисячі кілометрів я ніде не помітив звичних для України стихійних звалищ і розвалених житлових будинків. Усюди чисто, а практично в усіх містечках і карпатських селах Румунії добре розвинута інфраструктура: працюють магазини і ресторани, готелі і хостели, є центри надання туристичної інформації. Більшість продавців і персоналу костелів знають англійську, а вивчити хоча б основні румунські слова, для того, щоб замовити щось у ресторані, як на мене, взагалі не є проблемою.

В Румунії можна зустріти безліч туристів. Причому, найбільше серед них самих румунів. По дорозі нам зустрічалося чимало туристичних цікавинок, інформацію про які навіть в інтернеті можна було знайти лише румунською. Приміром, саме румуни нам зустрічалися найчастіше в гірському масиві Бучеджь, поблизу містечка Буштені. Відома ця місцина дивовижними природними скульптурами «Бабці» і «Сфінкс», які знаходяться на висоті 2238 метрів, на вершині гори Бабеле. Неподалік цього місця розташований знаменитий Хрест героїв, встановлений у 1928 році на честь солдатів, які захищали країну в часи першої світової війни. Цей найбільший в Європі хрест виготовлено зі сталі, і його можна помітити здалеку. А вночі, коли його підсвічують, складається враженні, ніби він висить у небі.

На Бабеле піднімається безліч людей. Щоб потрапити на підйомник нерідко доводиться вистоювати величезну чергу. І люди терпляче стоять по 3-4 години (в кожну сторону) заради зустрічі з дивом природи.

Але не лише заради мальовничих гір, озер і чистого повітря приїжджають до Румунії. Адже ця країна славиться своїми середньовічними містами, палацами, замками і фортецями. Щоб об’їздити хоча б основні місцеві пам’ятки, потрібно не менше двох тижнів! Приміром, у знаменитому гірськолижному курорті Сіная розташований один із найкрасивіших і найвідоміших палаців Європи – Пелеш. У цій колишній королівській резиденції, відкритій у 1883 році, нині працює популярний музей. Один із кращих музеїв розташований у Палаці Брукенталя в «улюбленому місті Дракули» - Сібіу. З ім’ям Дракули пов'язана й резиденція Влада Депеша – палац Бран. Варто відвідати й замок Корвінов XV століття у шахтарському містечку Худеноара – це одна із найвражаючих пам’яток усієї південно-східної Європи.

Нікого не залишать байдужими дивовижна церква в монастирі Куртя-де-Арджеш (XІV - XVІ ст.), одне з небагатьох у Європі повністю заселене місто-фортеця Сігішоара, старовинне місто Алба-Юлія, яке римляни називали Апулум. Колишня столиця доримської Дакії Сармізегетуза з залишками кам’яної фортеці і культових споруд І століття нашої ери. Руїни збудованої за наказом Влада Цепеша фортеці Поєнарі в горах Фегераш і безліч інших. Практично в кожному містечку або селі в Трансільванії можна зустріти щось несподіване і незабутнє: достатньо лише уважно роздивлятися по сторонах. Завдяки цьому нам вдалося побувати в місцях, інформацію про які можна зустріти далеко не в кожному путівнику.

Що ж стосується цін, то на більшість товарів вони менші, ніж в інших європейських країнах. Навіть Бухарест в цілому здався мені значно доступнішим, ніж Варшава або Таллінн (хоча в цілому Румунія трохи поступається за рівнем життя Польщі чи тій же Естонії) . Велика порція наваристого супу або мамалиги коштує приблизно 45-60 грн., чашка еспресо – 18-36 грн., бокал пива в кафе – 20-35 грн. Середня ж зарплата у країні становить біля 400 євро на місяць: серед найближчих країн менше отримують лише жителі Молдови, Македонії, Албанії, Болгарії і України.

Шлях до свободи

На відміну від Румунії, для проїзду в яку необхідна румунська або мультишенгенська віза, в сусідню Молдову українці можуть потрапити без будь-яких перешкод. А враховуючи падіння гривні, саме цю країну нині можна назвати найдоступнішим для нас «закордоном». Доступні ціни (а на деякі товари – приміром, на чудове молдовське вино навіть значно нижчі за українські), відсутність мовного бар’єру, невелика територія держави, яку можна спокійно об’їхати за лічені дні, могли б зробити дуже привабливою Молдову серед українців.

Мій візит у Кишинеу стався якраз напередодні розпочатої 6 вересня акції протесту на центральній площі міста. Мітингувальники вимагали відставки уряду і Президента, які, за їх словами, несуть пряму відповідальність за соціально-економічну кризу в країні. За оцінками організаторів, на цю, найбільшу акцію протесту в Молдові з початку 1990-х років, вийшло більше 100 тисяч осіб.

Попереджувальні ж акції і пікети почалися задовго до «кишиневського майдану». 4 вересня я став свідком пікету, який влаштували молоді люди прямо під будівлею уряду. «Ми вимагаємо і будемо вимагати повернення 1 мільярду євро, який був викрадений з одного з наших банків, а також реформування Антикорупційної комісії, Нацбанку, Генпрокуратури, Вищої судової палати, Апеляційної палати, Митної служби і заміни їх керівництва. Також ми за відставку Президента і уряду, які повинні у тому, що коїться в нашій державі», - розповіли вони.

Доволі нестабільною є ситуація й у самій Румунії. Багато експертів сходиться у думці, що реальних реформ у країні було зроблено небагато. Чи не найбільша критика дістається на адресу антикорупційних структур. Незважаючи на цілу низку гучних заяв і справ (нещодавно попався на хабарі мер Бухаресту Сорін Опреску), складається враження штучності цієї боротьби. Самі румуни кажуть, що успішна, хоча б суто зовнішньо, війна з корупцією була необхідна для входження країни у ЄС і отримання коштів до наближення її до європейських стандартів.

Хоча саме завдяки вступу до ЄС Румунії вдалося навести лад на своїх дорогах, побудувати нові автомагістралі, більшість з яких тепер проходять повз маленькі села, притягуючи сюди туристів. Країна, яка в часи комуністичного панування перетворилася в одну з найбідніших у світі (у 1980-ті роки в Румунії подавали електроенергію лише по кілька годин на добу, в магазинах не можна було купити найелементарніші продуктів, а про опалення взимку у містах годі було мріяти), за останні десятиріччя стрімко піднялася на ноги. І хоча до рівня Німеччини або Швеції за економічним розвитком їй ще дуже далеко, вона не пасе задніх в Європі.

Після десятиліть жорстокої диктатури Чаушеску тут мало в кого залишилося бажання створювати собі нових кумирів. На відміну від України, де з усіх білбордів дивляться політики усіх мастей і Росії, де від зображень їхнього нинішнього імператора, здається, ніде не можна сховатися, в Румунії нічого подібного не зустріти. Замість Путіна і якихось дрібязкових політиків там усюди зображення Дракули — найрозкрученішого бренда, який притягує туристів і приносить значні прибутки.

Натомість у Румунії, як і в Молдові, практично ніде не можна зустріти ідолів комуністичних часів — ні в назвах вулиць, ні в якихось памятниках. Навіть у Бухаресті єдиним місцем, де можна побачити портрет Чашуеску є знаменитий Музей румунського селянина, розташований на шосе Кисельова. А в центрі молдовської столиці на місці колишнього памятника Леніну ще у 2010 році було відкрито памятний знак “памяті жертв радянської окупації і тоталітарного комуністичного режиму”.

Відчувається, що і румуни, і молдовани шанують власну історію і охоче створюють свою нову міфологію (згадаймо того ж Дракулу), без огляду на інших. І в цьому сенсі Україні є в чому повчитися у своїх найближчих західних сусідів.

Фото автора

Каховка – Кишинеу – Бухарест – Сіная – Буштені – Брашов – Сігішоара – Гирда де Сус – Сармізегетуза – Бієртан — Брад - Алба-Юлія – Себеш – Худеноара – Дева – Сібіу – Крістіан – Орештіє – Поєнарі – Арефу – Куртя-де-Арджеш - Каховка

надруковано в газеті Новий день від 29 жовтня 2015 року, №44

Крым. Жизнь в оккупации

Радость крымчан от насильственного присоединения полуострова к России всё больше омрачает рост цен и жёсткие порядки, которые насаждает московская власть.

«У вас на Украине пришли к власти фашисты, вот почему мы отошли к России. И всё прошло по закону, никаких российских войск у нас нигде, кроме Севастополя, не было. Откуда им взяться? Нет их там и теперь, даже под Армянском и Перекопом», - убеждала меня на днях пожилая жительница Крыма, которую я встретил в автобусе Каховка – Чаплынка. Женщина возвращалась домой, побывав в гостях у родни на Херсонщине. Ни посещение Каховки, ни общение с местными жителями нисколько не изменило её взгляды. Насмотревшись телевизионной пропаганды у себя на полуострове, пенсионерка покидала материковую Украину в полной уверенности, что здесь живут враги, которых кормит Америка, мечтающие поставить её и других русских «на колени».

Несмотря на остановку прямого транспортного сообщения с Крымом, добраться до любой точки полуострова с «большой земли» сейчас – не проблема. Из Одессы, Николаева, Херсона и Киева налажены автобусные рейсы до административной границы. Очутившись на крымской стороне можно без проблем пересесть на нужный автобус. Причём, заплатить за проезд, скажем, из Новой Каховки до Феодосии можно при отправлении, гривнами.

Поделиться своими  впечатлениями о том, как сейчас живёт оккупированный полуостров, мы попросили жителей Каховки и Таврийска, которые только что вернулись с Крыма. Причины для поездки у них были разные: посещение родственников и юбилей окончания теперь уже бывшего cимферопольского медицинского института. «Не решили изменять традиции, а заодно и посмотреть, как живёт «Крымнаш», - объяснили они.

Первое, на что обратили внимание мои собеседники: процедура прохождения так называемой «российской границы». «Российские пограничники работают спустя рукава, из-за чего приходится периодически зависать на кордоне. В нашем автобусе, к примеру, они не заметили одну пассажирку и не проверили её документы. Ошибку заметили при выезде из "КПП", и нам всем пришлось ждать, когда россияне соблаговолят её исправить», - рассказала каховчанка Екатерина.

- Мы пересекали админграницу на машине и из-за того, что у российских пограничников «зависли» компьютеры, проторчали там больше полутора часов. При этом никто толком не объяснил причину задержки, - делится впечатлениями житель Таврийска Игорь. – Кроме того, на «российском КПП» всю важную информацию для людей почему-то тщательно скрывают. Из российских СМИ я много раз слышал о том, что запрещено провозить в РФ какие-то продукты из-за санкций. А на границе оказалось, что каждый совершеннолетний может спокойно ввозить, к примеру, 5 кг мяса и 3 литра водки. Причём, узнать об этом негде: никакой информации на стендах нет. Мы спросили у «пограничников РФ» и они ответили, что да, провозить можно.

По словам Екатерины и Игоря, в сентябре на южном побережье Крыма был огромный наплыв отдыхающих – преимущественно из российской глубинки.

- Из-за этого у нас даже возникла проблема. Моему другу нужно было добраться из Алушты в Симферополь, чтобы успеть на самолёт в Москву. Однако все автобусы в тот субботний день были переполнены, а купить заранее билет на обратную дорогу в самом Симферополе оказалось невозможно - его можно приобрести только на автостанции Алушты. Пришлось обращаться к услугам такси. За дорогу в 63 км до аэропорта таксист запросил 17 тысяч рублей (около 6 тысяч грн.) – и дешевле ни в какую. Пришлось платить за такси по цене авиабилета, - добавляет Игорь.

Ещё год назад мой собеседник оправдывал действия России по отношению к Крыму. После визита туда его мнение радикально изменилось. «Я общался со многими сокурсниками, друзьями и совершенно незнакомыми людьми – настроения у людей самые разные. Всё больше крымчан сейчас недовольны действиями России. Если говорить в процентном соотношении, то, по моим наблюдениям, где-то 50 на 50. Многие люди признают, что «референдум» в марте прошлого года был самой настоящей фикцией. Очень довольны разве что пенсионеры, поскольку Россия им резко увеличила пенсии, в 2,5-3 раза. Одна моя знакомая, проработавшая всю жизнь в милиции, получает пенсию в 38 тысяч рублей. А зарплата у сокурсника, работающего в частной поликлинике – 120 тысяч руб. При этом они жалуются на то, что потратить свои деньги на привычный для них отдых в Европе они не могут – ведь для этого нужно ехать за визой в Киев. Как оказалось, сложности с поездками в страны Евросоюза очень сильно напрягают тех крымчан, которые имеют хороший доход», - говорит Игорь.

В то же время стоимость коммунальных услуг и цены на большую часть товаров в Крыму продолжает расти. У многих урезаются пенсии и зарплаты. «Я разговорился в Симферополе с одним местным военным пенсионером. Он уверен, что «райская жизнь», которую устроила Россия крымчанам, в ближайшее время закончится. Тем более что РФ давно отличается гораздо более высокими ценами на коммунальные услуги и те же продукты, в отличие от Украины. Умные люди всё это понимают и готовятся к худшему, - продолжает Игорь. – Этот же человек мне также рассказал, что из Симферопольского аэропорта летают нелегальные пассажирские рейсы в Европу. Но то, что аннексия Крыма принесла полуострову больше беды, чем пользы, видно и так невооружённым взглядом. Проезжая на машине, мы видели совершенно выжженные мёртвые поля, которые засыхают без воды. Путин, конечно, обещает решить эту проблему. Но в это уже мало кто верит. Нечем поливать в Крыму даже клумбы на городских улицах – к примеру, в Саках засохли почти все цветы. Вкладывать в развитие полуострова Россия вряд ли станет: он им нужен исключительно как военная база. И это мы сполна ощутили на себе в тех же Саках. Россияне недавно восстановили находящийся в черте города военный аэродром, и от шума истребителей ночью невозможно было спокойно спать».

Фото из архива автора

газета "Новий день", 8 жовтня 2015 р. №41