Скільки отримують чиновники

Зарплата міського голови Каховки — більше 30000 гривень на місяць.

Бажаючих влаштуватися на роботу в органи місцевого самоврядування на Херсонщині останнім часом стає все більше. Після суттєвого підвищення окладів у травні зарплати деяких чиновників стали перевищувати 15 тис. грн. на місяць. “Раніше ми думали, де б нормально влаштувати своїх дітей. Хтось відправляв їх на роботу до Києва, хтось виїжджав у пошуках кращої долі в Польщу. Але тепер цілком пристойні зарплати можна отримувати у своєму рідному місті”, - говорить чиновник однієї з міських рад області, який попросив не називати його імені.

З метою з'ясувати скільки саме нині отримують чиновники ми направили відповідні інформаційні запити до двох міських, районної, сільської і селищної ради області. Від двох останніх відповідей ми так і не дочекалися. Проте отримана інформація від трьох перших рад свідчить про те, що зарплати чиновників з 1 червня виросли майже вдвічі.

Так, якщо в січні нарахована зарплата голови Бериславської райради Володимира Коновалова становила 6223 грн., то в липні і серпні — 13233 грн. У середньому співробітники райради отримали в серпні 6355 грн.

У Новокаховській міськраді чиновникам пощастило трохи більше — там у серпні разом із відпускними у середньому було нараховано 7953 грн. Міському голові Володимиру Коваленку у цьому місяці нарахували зарплату в 19243 грн., його заступнику Сергію Давидюку — 12905 грн., секретарю міськради Олександру Лук'яненку — 17953 грн. Іноді до зарплати чиновники отримують допомогу на оздоровлення. Так, у секретаря міськради її розмір у липні становив 14987 грн., у Сергія Давидюка 11974 грн.

Суттєво підвищилися зарплати чиновників і в сусідній Каховській міськраді. У серпні середня нарахована зарплата тут становила 12419 грн. Серед рекордсменів, звісно, міський голова: якщо в січні йому нарахували 15901 грн., то вже в липні 31781 грн., а в серпні 30502 грн. Заступнику міського голови Івану Орєхову в липні нарахували 29432 грн., в серпні — 28278 грн. Середня нарахована зарплата головного спеціаліста одного з відділів міськради влітку склала 12800 грн./міс.

Начальник відділу освіти Каховської міськради мав нараховану зарплату у липні 23261 грн., у серпні 24670 грн. А перший заступник міського голови мав у липні 29260 грн., у серпні 22185 грн.

Слід також відзначити, що деякі чиновники до нашого інформаційного запиту поставилися досить напружено. Хоча відповідно до ст. 16 Закону “Про запобігання і протидію корупції” інформація про розміри, види оплати праці особам, уповноваженим на виконання функцій держави або місцевого самоврядування не може бути обмеженою в доступі. Тож чиновникам доведеться таки звикати, що люди мають повне право знати, в яку копієчку вони їм влітають.

Надруковано в газеті "Новий день", №40 від 27 вересня 2017 року

Було безгоспним — стане моїм!

За підтримки місцевих депутатів підприємливому каховчанину збираються просто так подарувати земельну ділянку з гаражем у самісінькому центрі міста.

Один лише спогад про те, що свого часу довелося пережити каховчанці Любові Булгаковій для встановлення тимчасового металевого гаража чоловіку-інваліду кидає її у холодний піт. “У мого чоловіка не було обох ніг і він мав законне право мати гараж поруч із багатоповерхівкою, в якій ми мешкали. Проте отримати дозвіл на його встановлення було дуже важко. Нас ганяли з кабінету у кабінет, поки хтось не підказав позолотити ручку “потрібній людині”. Чоловік мій уже помер, але я досі згадую про це з жахом”, - зізнається жінка.

Поки інваліди роками добиваються дозволу на встановлення тимчасового гаражу, деяким каховчанам вдається отримувати капітальні гаражі у зручному для себе місці взагалі без усіляких формальностей. Саме так сталося з гаражем комунального підприємства “Каховська міська друкарня”, розташованим у самісінькому центрі міста. У майже детективну історію цей об'єкт виявився втягнутим одразу після звільнення директора друкарні Ігора Філіпчука на початку 2014 року. Дивним чином гараж опинився у володінні місцевого жителя Дмитра Захарченка. А тепер завдяки депутатам Каховської міськради він може взагалі оформити його собі у власність. І — абсолютно безоплатно!

Те, що з гаражем щось “не так” першою помітила у лютому 2014-го новопризначений директор друкарні Катерина Херняк. Під час прийому-передачі майна підприємства її попередник Ігор Філіпчук чи то не захотів, чи то “забув” віддати ключі від гаражу і документи на нього. “Гараж був збудований господарським способом друкарнею до 1988 року, розташований на земельній ділянці, яка перебуває у користуванні нашого комунального підприємства і весь час використовувалася саме друкарнею, - зазначила вона у доповідній записці тодішньому міському голові. - Проте пізніше з'явився чоловік, який через адвоката Сергія Яковенка повідомив, що Ігорем Філіпчуком цей гараж був проданий ще у 2012 році. Тож має місце фактичне існування об'єкта нерухомого майна при відсутності будь-якої документації щодо нього і підтвердженої інформації про його власника”.

Міськрада спробувала розшукати власника, розмістивши оголошення в пресі. Відповідь була миттєвою. “Білий дім” отримав кілька листів від мешканця сусіднього з гаражем будинку, керівника стоматологічної поліклініки Дмитра Захарченка, який заявив, що даний об'єкт “ніколи не перебував у комунальній власності” і що “в ньому зберігаються мої особисті речі”.

Жодних документів, які б могли підтвердити, що він справді має право власності на гараж Захарченко так і не надав. Відповідаючи на його звернення міській раді довелося робити чоловіку правовий лікбез, нагадуючи, що за законом лише свідоцтво про право власності на нерухоме майно, нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу, дарування, міни або будь-який інший правовстановлюючий документ може бути підтвердженням того, що Дмитро Захарченко справді є власником гаражу. А також те, що речові права та обтяження на нерухоме майно, що належить фізичним та юридичним особам підлягають обов'язковій державній реєстрації в уповноважених для цього органах. Водночас із цим міськрада звернулася до реєстраційної служби Каховського міськрайонного управління юстиції з заявою про взяття на облік гаража як безхазяйного і до Каховського БТІ з проханням провести поточну технічну інвентаризацію цього майна. Прохання задовольнили, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про взяття на облік безхазяйного нерухомого майна

(будівля гаражу загальною площею 46,4 кв. м. по вул. Кірова, 17-а) від 16 вересня 2014 року.

Проте це абсолютно не зупинило Дмитра Захарченка і він продовжував і далі користуватися гаражем. А в жовтні 2016 року він звернувся до міськради з заявою про безоплатну передачу йому у власність земельної ділянки площею 75 кв. м. для його обслуговування. У цій заяві він стверджує, що гараж на території друкарні був збудований фізичною особою в кінці 1980 — на початку 1990-х рр.

“В 2012 р. за угодою, що була підтверджена розпискою, я став володільцем вказаного гаражу та документів, що підтверджують його будівництво. Ні попередній власник, ні я вказаний об'єкт та своє право власності на нього у відповідних органах не реєстрували. На протязі вже 4 років я володію гаражем, несу витрати по його утриманню”, - вказав у заяві Захарченко, підкресливши, що має намір оформити й право власності.

Цікаво, що аналогічне звернення він направляв до міськради й у 2014 році. Проте тоді він просив ділянку не для обслуговування давно збудованого гаражу, а для його будівництва. Члени планувальної ради при виконкомі міськради на своєму засіданні 12 травня 2014 р. звернули увагу, що згідно з планом зонування зазначена ділянка знаходиться в комерційно-діловій зоні загальноміського центру, яка не передбачає будівництво індивідуальних гаражів. І одноголосно відмовили Захарченку в погодженні питання, “враховуючи невідповідність намірів замовника вимогам Земельного Кодексу України, чинного законодавства і містобудівної документації”.

Проте на засіданні постійно діючої комісії з розгляду питань, пов'язаних із земельними відносинами при Каховській міськраді 16 грудня 2016 року нову заяву Захарченка про безоплатне виділення ділянки у власність орієнтовною площею 75 кв. м. було погоджено (5 голосів “за”, 2 - “проти”). І 26 січня на сесії Каховської міськради депутатам буде запропоновано надати володільцю (зауважте — не власнику!) гаражу згоду на розроблення проекту на відведення омріяної земельної ділянки. Судячи з того, що депутати вже не раз приймали рішення, не бажаючи вникати у тонкощі тієї чи іншої справи, а також ймовірний інтерес осіб, які називають себе поборниками справедливості (як той же скандально відомий депутат облради, син колишнього директора друкарні Павло Філіпчук або адвокат Сергій Яковенко) міськрада може без жодних проволочок задовольнити заяву Дмитра Захарченка. А тоді вже громаді буде значно важче остаточно повернути собі безхазяйний гараж.

- Свого часу Павло Філіпчук мені хизувався, що продав цей гараж через свого батька за 2 тисячі доларів. Тож навколо цього об'єкта справді є великий інтерес певних осіб, - прокоментував міський голова Андрій Дяченко. - Ми ж хочемо, щоб це майно принесло користь громаді, адже його можна продати і поповнити бюджет.

У тому, що історія з гаражем — чистої води афера, переконаний і 74-річний каховчанин Микола Добичін. “Я працював на АТП-2230 і особисто допомагав будувати цей гараж друкарні. Добре пам'ятаю, як потім розвалювали це підприємство, як звідти вивозили і ховали станки та інше цінне обладнання. Все це відбувалося до того, як друкарню очолила Катерина Херняк. Але ніхто з так званих “правозахисників” чомусь не хоче розбиратися, куди ж це все поділося. Та якщо депутати таки приймуть рішення на користь Захарченка, він може отримати і гараж, і земельну ділянку під ним у самому центрі міста. Шикарний подарунок, погодьтеся”.

Олег БАТУРІН.

Фото автора.

газета "Ключи", №5 від 25 січня 2017 року

ВІД «УКРАЇНСЬКИХ ШЕРИФІВ» ДО «ВУЛКАНА»

Наприкінці серпня у Бериславському районі розпочалися

зйомки нового фільму кінорежисера Романа Бондарчука

"Як вас звати? Ким ви працюєте? Де живете?"  — відповідати на камеру на такі прості запитання довелося всім учасникам кастингу, що був організований у Берислав­ському районному будинку культури. Знімальна группа повнометражного ігрового фільму з робочою назвою "Вулкан" шукала бажаючих зніматися у ньому. Натовпів охочих у РБК не спостерігалося, хоча на співбесіду приїжджали навіть із Нової Каховки і Каховки. Натомість зовсім інша картина спостерігалася у бериславських селах.

«На кінопроби йшли всім селом»

— Там, де є будинки культури, на проби приходили майже всім селом — як, приміром, у Тягинці. Дуже сподобалося нам Степне — у ньому присутнє відчуття віддаленості і краси степового села. Однак виявилося, що в цьому селі дуже мало жителів. Тобто, зібрати повний клуб для зйомок сцени концерту там буде неможливо — у Степне доведеться додатково везти людей. Але все одно знімати у цьому селі ми будемо, там є прекрасний хор, та й люди чудові і дуже дружні, — розповідає режисер Роман Бондарчук.

За його словами, зйомки проходитимуть переважно у Бериславському і частково у Нововоронцовському районах. Розпочалися вони 30 серпня і триватимуть 25 днів. «Сценарій ми почали писати 4 роки тому. Починався він як спостереження за родичем моєї дружини — дядею Вовою. Планували його як документальний фільм, однак коли почали роботу зрозуміли, що велика кількість важливих подій уже відбулася, тож їх неможливо відзняти в документальній формі. Ми вирішили, що ігрова форма підходитиме значно краще, адже в ній можна відтворити якісь минулі події або щось переставити місцями, вона більш яскравіша і більш концентрована. Проте на 80%  картина буде заснована на реальних подіях», — додає режисер.

Сюжет стрічки Роман роз­кривати не поспішає. «Якраз зараз ми з оператором Вадимом Ільковим намагалися розібратися з тим: про що ж цей фільм? Для мене це є якимось особистим досвідом пізнання цих степових місць, що знаходяться вздовж Каховського водосховища, і тих людей, які тут живуть, з їхньою особливою менталь­ністю і особливою мовою. Адже тамтешня реальність дуже відрізняється від того ж Олешківського району, я вже не говорю про якісь обласні центри України. Фільм «Вулкан» — це історія такого собі чоловіка 35 років, який приїжджає з Києва і через низку збігів застрягає в цих місцях. У нього глохне машина в степу, він йде шукати допомогу, поступово занурюється в навколишню реальність і, я так думаю, залишається в ній. Водночас це історія про фатум і кризу серед­нього віку та про те, як від неї можна вилікуватися, займаючись якимись простими речами», — стверджує Роман Бондарчук.

Під час підготовки зні­мальній групі довелося зі­штовх­нутися з деякими проблемами. «Приміром, я був упевнений, що в Берислав­ському районі вирощують багато кавунів. І в нашому сценарії все рясніє безкрайніми кавуновими полями, — зізна­ється режисер. — Але виявилося, що через низьку ціну на баштанні минулого року цьогоріч ніхто в районі їх не сіяв. Тож жодного кавунового поля на Бериславщині ми не знайшли. А ще здивували дороги. Я ніколи не думав, що вони можуть бути в такому жахливому стані, як між Новокаїрами і Нововоронцовкою. Ями там такі, що можна в них усією машиною в’їхати і даху не буде видно. Їдеш тією дорогою і бачиш перекинуті фури на узбіччі. Після однієї такої поїздки до Нововоронцовки треба потім 2 дні, щоб відхекатися».

Подарунок Старій Збур’ївці

Поки в Бериславському районі повним ходом йшли приготування до зйомок нового фільму Романа Бондарчука, 25 серпня в Херсоні відбувся довгоочікуваний показ його документальної картини «Українські шерифи». Відбувся він у рамках програми DOCU/ХІТ — нового проекту фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA. На показі були присутні члени знімальної групи і герої стрічки.

«Українські шерифи» стали одним із найпомітніших україн­ських фільмів останніх років. Він обійшов 30 міжнародних кінофестивалів і отримав одну з найпрестижніших нагород — спецприз журі найбільшого форуму документального кіно Європи IDFA. Картина розпо­відає про двох сільських шерифів зі Старої Збур’ївки Голопристанського району, які допомагають односельцям, не чекаючи на приїзд поліції чи представників районних служб.

«Вперше цей фільм ми переглядали на кінофестивалі у Празі, — розповіли «шерифи» Віктор Кривобородько і Володимир Рудьковський. — До цього ми ніколи раніше не дивилися документальне кіно, але нам дуже сподобалося. У Празі нас вразили деякі питання глядачів. Приміром: що у фільмі правда, а що зіграно? Але ж насправді там показано тільки те, що ми кожного дня робимо, показано життя таким, яким воно є».

За їхніми словами, коли знімальна група приїхала у село, вони спочатку ніяк не могли зрозуміти, чого ті від них хочуть. «Ми просто робили свою роботу, а вони прямували за нами, — згадують вони. — Дійшло до того, що всі в селі до них звикли. Іноді тільки питали нас: «А хто це з камерою був з вами?» Потім також питали: «А коли до нас приїдуть знімати знову?»

Після показу у Херсоні на героїв фільму очікував сюр­приз. Голова оргкомітету кінофестивалю  Docudays UA Світлана Смаль вручила їм подарунок: відеопроектор, динаміки, ноутбук і великий екран. «Я знаю, що у сільського голови Старої Збур’ївки Віктора Маруняка є кілька заповітних мрій. І одна з них — створити кіноклуб у селі, щоб можна було й у них показувати документальні фільми, — зазначила Світлана. — Натомість у сільському будинку культури не було необхідної апаратури, тож ми вирішили її подарувати. Сподіваюся, першим фільмом, який побачать жителі села, будуть саме «Українські шерифи».

Надруковано в газеті "Новий день" від 8 вересня 2016 року 

http://www.newday.kherson.ua/index.php/component/content/article/5-kultura/3681--l-r-lr.html

«Ви цю смерть бачили в очі»

День перемоги над нацизмом у Каховці відзначили за незмінюваним протягом багатьох років однотипним сценарієм.

Суттєве зменшення кількості антиукраїнської символіки під час масових заходів одразу кидалося в очі під час святкування Дня перемоги над нацизмом у Каховці. Кудись після заборони своєї партії зникли і комуністи, які особливо любили піаритися в цей день і розмахувати червоними прапорцями. Зникли інші партійні знамена, а їх місце зайняла державна символіка.

Вперше за всі роки під час вшанування пам’яті загиблих під час Другої світової в Каховці пролунали слова подяки країнам антигітлерівської коаліції, що здобули перемогу над нацизмом. На новому змісті Дня пам’яті і примирення і Дня перемоги у Другій світовій війні наголосив і міський голова Андрій Дяченко. «Він полягає в переносі акценту з історії військових дій на історію конкретних людей і в рівній пошані пам’яті кожного, хто боровся з нацизмом. Тож давайте пам’ятати, як незнайомі нам люди віддавали свої життя за нашу свободу і майбутнє. Вони щиро сподівалися, що таке горе, як війна, більше ніколи не спіткає нас», — підкреслив він.

Про те, що саме Україна понесла найбільші втрати під час Другої світової, нагадала присутнім голова Каховської міської ради ветеранів війни та праці Олександра Дар’їна. Однак на цьому вшанування пам’яті загиблих припинилося і пішли звичні виступи за незмінюваним багато років сценарієм. Та ж Дар’їна чомусь жодним словом не згадала про те, як починалася війна, як нацистська Німеччина разом зі своїм союзником Радянським Союзом у 1939 році вторглася у Польщу і, зокрема, на територію сучасної західної України. Сором’язливо промовчали промовці і про те, що підписання 7 травня 1945 року акта про капітуляцію Німеччини так і не принесло довгоочікуваного миру нашій землі і незалежності нашій країні. Не згадали, що десятки тисяч українців стали жертвами різноманітних військових агресій Радянського Союзу проти інших країн у 1945—1991 роках. А про те, що нині в державі триває війна і що частина території окупована «братнім» російським народом, за іронією долі, нагадав лише підприємець і депутат місь­к­ради минулого скликання від Партії регіонів Андрій Пенізов на орга­нізованому ним окремому заході для жителів міста. На відміну від минулого року, не знайшлося місця на головній трибуні і для жодного ветерана АТО.

Єдиним пронизливим виявився виступ благочинного Кахов­ського округу Новокаховської єпархії УПЦ протоієрея Миколи Бойка. Він нагадав, що перемогу у далекому 1945 році ветерани здобули ціною свого життя:

— Що змушувало їх це робити? Любов. Любов до свого народу і до своєї держави. Та й жоден ворог не приходив на нашу землю, щоб нес­ти любов, а не смерть. У ці дні ми святкуємо перемогу нашого Спасителя над адом і над гріхом. Він нам подарував Пасху, а ветерани подарували нам Пасху земну у ви­гляді Дня перемоги над ворогом. Ви цю смерть бачили в очі, боролися з нею і перемогли. Тож будьте живим прикладом для наших молодих поколінь і живіть як можна довше.

Оригінал статті - http://www.newday.kherson.ua/index.php/component/content/article/4-obwestvo/3442-2016-05-12-10-26-04.html

“У війні нема місця романтиці”

На найбільшої братній могилі Херсонщини пройшов урок пам'яті для школярів.

Скільки солдатів Другої світової війни поховано в братній могилі, що стоїть на місці ліквідованого в радянські часи села Соломки досі не відомо нікому. “Ніхто не забутий, ніщо не забуте” - цей головний пропагандистський девіз післявоєнних часів насправді завжди був пустопорожньою балаканиною. І понині велика кількість загиблих у тій далекій війні лежить непохованими в старих окопах. Досі невідома точна кількість померлих. Досі залишаються невідомими багато фактів і “незручних” жертв — навіть у Росії з більшості архівних документів часів Другої світової не знято грифу “цілком таємно”.

За словами жительки Червоноблагодатного Горностаївського району Тамари Козакової, у братній могилі в колишніх Соломках поховано 3620 бійців радянської армії. Така ж цифра вибита і на камені при вході в меморіал. Однак як говорить голова Червоноблагодатненської сільради Віктор Гудзоватий, у місцевій Книзі пам'яті вже налічується біля 5,5 тисяч імен похованих. “Кожного року десь на просторах колишнього СРСР люди дізнаються, що їх батько, дід бо прадід спочиває вічним сном у Соломках. І кожного року нам стають відомі нові імена”, - додає він.

На території лише однієї сільської ради розташовано 3 братніх могили: крім Соломків вони є в Червоноблагодатному і Ясній Поляні. “Саме тут у зиму 1943-1944 років йшли криваві бої. Тут загинуло біля 60 тисяч наших солдат і хліб, який ми їмо, виріс на їхніх кістках. Гітлер тримався за Нікопольський плацдарм для того, щоб мати сухопутний коридор у Крим. Зараз історія повторилася знову, і війна у Донецькій і Луганській областях почалася також через бажання сусідньої держави отримати дорогу на Крим”, - звернувся до присутніх на уроці пам'яті командир військово-історичного клубу “Каховка”, учасник АТО Анатолій Обелець.

Він нагадав, що в часи Другої світової війни радянська влада не вела облік загиблих солдат. “Протягом лише цього року наші пошуковики підняли з землі останки 90 воїнів. Усі вони — пропалі без вісти. Солдатські медальйони насправді існують лише для радянських фільмів про війну і для фентезі, адже замість них в СРСР з липня 1941 року видавали картонні книжечки”, - відзначив Анатолій.

За словами заступника голови Горностаївської райдержадміністрації Тетяни Ющенко, уроки пам'яті в школах району проводяться кожного року, однак у такому форматі — з виїздом на братню могилу в Соломки — це проводиться вперше. “Були запрошені учні з Горностаївки, Каїр, Заводівки, Костянтинівки, Маринського і Червоноблагодатного. Переконана, що подібні заходи потрібні, адже одна справа розповідати про події Другої світової на уроках в школі, а інша — там, де все можна побачити на власні очі”, - підкреслила вона.

Єдине, на що слід звернути увагу організаторів подібних просвітницьких заходів — на необхідності більш відповідального підходу до підбору виступаючих. Адже, м'яко кажучи, було дико слухати з вуст промовців, що Друга світова почалася для України 22 червня 1941 року, що німці напали на Радянський Союз без оголошення війни (це є відвертою брехнею) і що саме 9 травня 1945-го принесло нам мирне небо, свободу і незалежність. Адже десятки тисяч українців воювали з нацистами й у 1939-1941 роках і не згадувати про це — значить замовчувати подвиг ветеранів, які в “незручний” для когось час билися з окупантами. А говорити про “мирне небо” тоді, коли на сході України триває кривава війна - просто соромно.

- А взагалі подібні уроки пам'яті потрібні, щоб пам'ятати про ту війну, пам'ятати свою історію, - наголосив Анатолій Обелець. - І не вірте нікому, що у війні була присутня якась героїчна роматика. Нічого подібного в ній нема й близько.

Фото автора.

Надруковано в газеті "Новий день" 11 травня 2016 року, №20

“Добре, хоч траву не фарбуємо”

Чому побілка дерев, стовпів і бордюрів є абсолютно безглуздим розтринькуванням коштів, і навіщо це взагалі робиться.

Дивні речі кожної весни відбуваються мало не в кожному населеному пункті як Херсонщини, так і практично всієї України. З настанням теплих днів на вулицях з'являються “озброєні” щітками і ведерками з вапняним розчином люди і для чогось починають фарбувати дерева і бордюри в ядовито білий колір. Чималі гроші платників податків витрачають на це комунальні підприємства, школи, дитсадки, лікувальні заклади. Водночас у жодній іншій європейській країні подібної весняної “традиції” нема й близько. Що не заважає їхнім містам і селам виглядати значно охайніше за наші.

“В процесі урбанізації сільського, переважно українського, етносу виникла за часів СРСР дивна міська традиція: малювати до свят не лише дерева, але й стовпи та бордюри. Без огляду на історичну смерть комунізму цю традицію свято бережуть. І незважаючи на те, що бордюри давно пощерблені, а шкідники так і не призвичаїлися повзати стовпами, напередодні свят декалітри вапна витрачаються на цю безглузду, але вже ритуальну процедуру”, - писав в одному зі своїх есеїв відомий український письменник Юрко Іздрик.

Навіщо ж узагалі їх білити? Ми спробували відшукати відповідь на це запитання, однак наші спроби так і не увінчалися успіхом. Поставило воно в тупик навіть комунальників!

- Я ніколи не задумувався над таким питанням. Усі завжди білили дерева і бордюри, от і ми білимо, - розповів працівник одного з комунальних підприємств області, який попросив не вказувати його імені. - Навіщо білять дерева — можна зрозуміти. Вапно дозволяє вбити грибок і шкідливих комах, що живуть у корі. А бордюри і стовпи, мабуть, фарбують для краси. Або, можливо, щоб п'яні могли знайти за ними дорогу додому і не потрапити під машину.

Нерідко традиція фарбування в біле досягає абсурду. Приміром, днями в соціальних мережах набула популярності фотографія недбавло побілених чи то камінчиків, чи то залишків від бордюра в центрі Каховки. Жодного затишку і красоти подібний “ЖЕК-арт” місту зовсім не додає. Радше навпаки. Адже насправді всі неприродні білі елементи на газонах, в парках і скверах створюють візуальний шум. Часом однієї побілки достатньо, аби зруйнувати затишність будь-якої вулиці і повернути їй потворного “совкового” вигляду.

Як розповів майстер дільниці з благоустрою каховського комунального підприємства “КТП” Сергій Пєстов, виконувати всі ці роботи їх зобов'язує виконавчий комітет міськради. “Ми лише виконуємо його рішення №64 “Про проведення двомісячника по благоустрою та культуроутриманню міста Каховки” від 15 березня 2016 року. Більше ніяких документів або регламенту щодо процедури фарбування бордюрів або стовпів у нас нема”, - зазначив він.

На жаль, назване рішення виконкому теж не дає відповіді на жодне з запитань. У ньому можна дізнатися тільки те, що робиться це “з метою поліпшення санітарного стану та благоустрою території міста” і встановлюється термін на фарбування бордюрів вапняним розчином. А навіщо ж тоді біляться дерева і стовпи? Чому біляться тополі і каштани, а берези, ялинки і платані — ні? І де вказано, що їх треба розмальовувати саме вапняним розчином і саме в білий колір, а не синій чи зелений? І якщо вапно справді захищає дерева від шкідників, то чому ніхто не білить зелені насадження в лісі, і чому шкідники, які дуже бояться вапна, закінчуються з географічними кордонами України і країн колишнього СРСР?

- Побілені дерева і стовпи для нас є символом наведеного порядку, - пояснює міський голова Таврійська Микола Різак. - Ми ж хочемо, щоб наше місто, вулиця або двір виглядали охайними? Тож побілка це не просто побілка. Перед нею проводиться прибирання всього бруду, що накопичився за зиму. Нам же хочеться навесні більше світла! А білі бордюри і дерева — це просто підведена риска після уборки території. Саме це і називається побілкою.

- Фарбування вапняним розчином ні від яких шкідників дерева не захищає. Існує безліч інших методів захисту рослин, і побілка точно не входить в їх число, - констатує директор державного підприємства “Каховське лісове господарство” Микола Мамроцький. - Як на мене, питання фарбування чогось у білий колір на території міста є, радше, питанням суто естетичним. Але добре, що хоч траву не фарбують.

Як стверджують журналісти київського видання “Хмарочос”, традиція фарбувати у білий колір дерева і елементи міського благоустрою походить з радянської армії. Саме там уперше з'явилася справжня любов до побілки бордюрів і стовпів, бо це, мовляв, створює ілюзію доглянутості і “вічного параду”. “Крім того, це може розглядатись, як спосіб зайняти чимось солдатів та привчити їх до дисципліни. Пізніше білі дерева стали обов’язковим атрибутом радянських суботників навесні у містах, звідки й стали вважатись нормою та перекочували у свідомість громадян, як абсолютно нормальне щорічне явище”, - зазначають автори матеріалу“Чому білити бордюри — це ледача радянська практика?”

Як бачимо, побілка є безглуздою справою, на яку витрачаються чималі кошти і зусилля. Замість того, щоб робити нормальні бордюри, якісні клумби і нормальне мощення на тротуарах, замість того, щоб доглядати за деревами так, аби їх не знищували шкідники керівники практично кожної громади Херсонщини (та й України загалом) заохочують комунальників до неефективної імітації своєї роботи. “Головне, щоб було побілено”, а там хоч трава не расти.

Мимоволі згадується епізод з “Аліси в країні Див” Льюїса Керрола, персонажі якої фарбували троянди в червоний колір, бо помилково висадили білі. Тож, мабуть, таки добре, що у нас не здогадалися фарбувати щовесни хоча б квіти і траву...

Фото автора і з сторінки https://www.facebook.com/photo.php?fbid=1107331172657033&set=pcb.1185299101502844&type=3&relevant_count=2

надруковано в газеті "Новий день" №19 від 4 травня 2016 року

За крок від лінії розмежування

За два роки неоголошеної війни на сході жителі Маріуполя і навколишніх сіл так остаточно і не позбулися проросійських настроїв.

“Не розумію, що цій Росії ще треба? Захотіли — війну відкрили. Але одну війну я вже пережив: коли почалася Друга світова, мені було 7 років. І цю переживу... Мабуть”.

Будинок 81-річного жителя Олександра Потрехалічева з села Пищевик Волноваського району Донецької області розташований зовсім поряд від лінії розмежування з територією так званої “ДНР”. Найближча від його будинку лісосмуга вже контролюється російськими окупантами і ополченцями. Під час боїв біля подвір'я розривалися снаряди. “Повибивало шибки. Бачите, досі не закриті? Зараз, наче, тихіше стало, але все одно бахкають — чутно постріли”, - каже Олександр Андрійович.

“Продуктами ділилися військові”

Напроти його будинку знаходиться КПВВ “Пищевик”. Тисячі людей щодня перетинають адміністративну межу між Павлопільською сільрадою і неконтрольованою українською територією. “Ніяких незручностей таке сусідство мені не доставляє. Хоча з самого Пищевика з початком бойових дій виїхало чимало людей, залишилися самі старі. І я тут мешкаю з хворою жінкою — куди ми вже поїдемо звідси?” - розводить руками Олександр Потрехалічев.

Коли два села — Пищевик і Павлопіль - находилися на так званій нейтральній зоні, його жителі були в прямому сенсі відірвані від цивілізації. Закрився навіть єдиний у сільраді магазин. Люди виживали лише завдяки українським військовим, які ділилися з ними хлібом і тушонкою. Продукти видавалися власниці крамниці, а та розподіляла їх між своїми земляками.

З відкриттям наприкінці 2015 року КПВВ “Пищевик” (замість старого “Гнутове”) магазин відновив роботу. “Коли два роки тому назад почалися бойові дії тут нічого вже не можна було купити. А взагалі було дуже страшно навіть з дому вийти, - розповіла молода продавчиня крамниці. - Ми тоді всією родиною сиділи в льосі, тому що навколо постійно літали снаряди. Особливо страшно було двом моїм молодшим сестричкам, тож ми були змушені виїхати з Павлополя. А тепер я вирішила повернутися, бо начебто все затихло. Хоча в саме село люди повертатися не поспішають. Колись тут було багато дітей, багато молоді. Тепер з них нікого тут не зустрінеш”.

“Догляд речей — найменше зло”

Щодня КПВВ “Пищевик” перетинає до 2 тисяч осіб і 500-700 автомашин. “На іншому КПВВ - “Новотроїцьке” - пасажиропотік значно більший, оскільки через нього здебільшого люди їздять у Донецьк. Його щодня перетинає близько 6-7 тисяч чоловік”, - говорить начальник прес-служби, помічник начальника Донецького прикордонного загону Світлана Савчук.

За її словами, мета поїздок людей на непідконтрольну українську територію — різна. Багато хто проживає на території так званої “ДНР”, а працює в Маріуполі, часто виїжджають провідати родичів, що залишилися по інший бік від лінії розмежування.

- Я сам живу у Приморську, а діти в Маріуполі, постійно їжджу до них, - чистою українською пояснює водій однієї з машин, що чекає своєї черги на контрольному пункті. - На “тій” стороні (контрольованій окупаційними військами) доводиться стояти значно довше, ніж тут. Без кінця перевіряють багажник , скоріш би все це скінчилось!

- Усі тут в основному до родичів їздять! - говорить інша жінка, яка чекає на перевірку документів. - Перетинаємо цей КП часто, і це займає багато часу.

- Догляд речей — найменше зло з тих, що тут кояться. Яке найбільше? А ви і самі знаєте це краще за мене, - відповідає на мої запитання нервовий чоловік середніх років.

Чим живе Маріуполь

Ставши, фактично, прифронтовим містом Маріуполь нині живе своїм життям. Тут майже не відчувається того, що буквально за кілька кілометрів від центру йдуть обстріли: працюють магазини, музеї, в парках граються діти, а саме місто охайне и чисте. Близькість війни відчувається хіба що в деталях: в характерних білбордах на вулицях, оголошеннями про набір до Маріупольського загону морської охорони, попередженням у магазинах про заборону продажу алкоголю після 20.00, чергами “туристів” із “ДНР” біля банкоматів, що знімають отримані пенсії і соціальні виплати.

Нині в Маріуполі прожиає 470 тисяч осіб, до яких приєдналося біля 90 тисяч переселенців із зони бойових дій. У місті працюють два великі підприємства, працівники яких отримують доволі непогані зарплати. Приміром, на комбінаті імені Ілліча середня заробітна плата торік становила трохи більше 8 тисяч грн. Та й сам Маріуполь не залишає враження бідного міста: відчувається, що гроші тут водяться.

Навіть за два роки від початку неоголошеної війни на сході чимала кількість жителів Маріуполя так і не вилікувалася від “любові до Росії”. “Дуже часто в автобусах чи трамваї можна почути прокльони на адресу українських військових і слова захоплення діями Путіна. Переважно про це говорять люди літнього віку. Хоча доволі сепаратистськи налаштовані і працівники місцевих заводів, які тримаються за свої місця і не бажають йти захищати рідний край від окупантів. Часом буває дуже соромно, коли бачиш велику кількість військових, які приїхали сюди з різних регіонів України, а маріупольців серед них майже нікого”, - у приватній розмові зі мною поділився військовослужбовець з Маріуполя.

За товаром — на “ненависну” України

Про не надто патріотичні настрої місцевих багато можуть розповісти і прикордонники. “Скільки разів ми зустрічалися з таким, - говорить Світлана Савчук. - Недавно жінка на одному з КПВВ почала на телекамеру розповідати, яка погана українська армія і як в Україні все жахливо. Але це не заважає їй постійно приїжджати в “ненависну Україну” на закупи і для отримання соціальних виплат. Буває, що наші хлопці-прикордонники за одну зміну стільки прокльонів вислухають на свою адресу! Памятаю, одна жіночка з двома дітьми на КПВВ накинулася на журналістів: мовляв, “ви неправду показуєте, і що взагалі всі ці люди тут роблять?” Хоча люди трапляються різні. Якось ми дали нашу українську газету чоловікові, що їхав з дружиною у Сніжне, на неконтрольовану територію, і він попросив дати ще для знайомих. Тобто, трапляються люди свідомі, які розуміють, що в на неконтрольованих українських територіях відбувається щось не те”.

- Відчувається, що люди дуже сильно піддаються російській пропаганді. Кажуть і питають різне: приміром, “а чи правда, що в Україні відмінили 9 травня?” Коли відповідаєш, що разом із Днем Перемоги почали відзначати і 8 травня — дивуються, - додав прикордонник на КПВВ “Пищевик”.

- Власне, людей можна зрозуміти, бо вони все життя тут прожили, а тепер, щоб відвідати рідних їм треба проходити “якісь” КПВВ, миритися з перевіркою речей і документів. Всі ці процедури проходять доволі швидко, але ж час усе одно займають! Проте такі заходи є вимушеними, - коментує Світлана Савчук. - Трапляється багато випадків незаконного переміщення. Буквально вчора (розмова була 11 квітня, - прим. автора) у подвійному днищі автівки прикордонники виявили різноманітного товару на 274350 гривень. Дуже часто люди перевищують дозволені норми перевезення продуктів чи особистих речей або намагаються провезти своїх дітей без необхідних документів. Неодноразово виявлялись і наркотичні засоби. З тиждень тому на КПВВ “Новотроїцькому” було вилучено півкіла маріхуани.

“Везу куму, свату, брату”

- В середньому огляд транспортного засобу триває від 3 до 7 хвилин, - констатує інспектор прикордонної служби І категорії Тарас Гринишин. - Що ж стосується вантажу, то люди в основному везуть особисті речі. Навіть коли бачиш у чиїсь валізі 10 айфонів або багато одягу з бирками, тобі відповідають: “Це все моє” або “Везу брату, куму, свату”. Доводиться вилучати.

Небезпека на території Пищевика підстерегає постійно: після відкриття тут КПВВ наші прикордонники вже двічі виявляли диверсійо-розвідувальні групи противника.

«Нести службу тут доволі небезпечено, бо КПВВ “Пищевик” знаходиться дуже близько до лінії розмежування. Наші “друзі” сидять дуже близько від нас, тож прикордонники ризикують кожного дня, вже навіть перебуваючи на цій території. Ця ділянка далеко не спокійна, практично кожного дня чутно обстріли з важкого озброєння, але разом зі Збройними силами нам вдається тримати ситуацію під контролем”, - підкреслює Світлана Савчук.

На “Пищевике” несуть службу прикордонники, переважно з західної України. А КПВВ “Новотроїцьке” сформований здебільшого з місцевих. За словами Світлани, це було зроблено задля того, аби зменшити напругу, адже місцеве населення переважно російськомовне і на українську часом ставиться непередбачувано. Проте на думку Тараса Гринишина, мова йде не стільки про вороже ставлення до українського, скільки про людський фактор. “Особисто я не б не сказав, що до нас ставляться вороже через те, що ми не говоримо російською”, - підкреслив він.

Фото автора.

Херсон - Маріуполь

Надруковано в газеті "Новий день" №18 від 28 квітня 2016 року