Махновська республіка наших днів

Після того, як вантажівки перестали перетинати адміністративний кордон з Кримом учасники громадянської блокади півострова переключилися на ретельну перевірку всіх без винятку автомашин. Причому, від дій активістів дістається не лише тим, хто їде на окуповану територію, а й жителям розташованого на прикордонні села Червоний Чабан.

«Доброго дня, пред’явіть свої документи і відкрийте багажник!» - наказним тоном звертається до мене і мого водія підтягнутий молодик у камуфльованій формі. Нашу машину він зупиняє за кілька кілометрів до КПВВ «Чаплинка». Саме тут розташований один із блокпостів учасників безстрокової акції, яку самі вони називають громадянською блокадою Криму.

Блокада без пояснень

Щоб проїхати до прикордонного села Червоний Чабан Каланчацького району з боку Чаплинки треба перетнути аж два таких блокпости. Другий розташований прямо перед КПВВ на адміністративному кордоні з Кримом. Присутні там правоохоронці і прикордонники спокійно спостерігають за тим, як учасники блокади зупиняють всі без винятку машини, перевіряють речі і документи пасажирів.

Навіщо вони це роблять, громадські активісти пояснювати не хочуть. Коли я запитую про мету акції і про те, наскільки вона є ефективною у хлопців із першого блокпоста, вони категорично відмовляються відповідати. Пред’явлення журналістського посвідчення і нагадування про моє законне право вільно одержувати інформацію, на них не діють. «У нас є інформаційна служба на Чонгарі – їдьте туди, вам там усе розкажуть. А ми не уповноважені з вами розмовляти», - різко заявляють вони. Не дозволяють вони також фотографувати себе і свій блокпост. «Фотоапарат краще приберіть», - доволі агресивно попереджають вони.

На протилежному в’їзді до Червоного Чабана, неподалік від КПВВ «Каланчак» розташований ще один блокпост активістів. Їх реакція на мої запитання така сама: «Ми вам нічого пояснювати не уповноважені, вся інформація є на нашій сторінці в соцмережах. Краще йдіть собі, ви все одно нічого тут не дізнаєтесь», - сказали мені представники «Правого сектору». За ті 20 хвилин, що я знаходився поблизу цього блокпосту, учасники блокади встигли перевірити близько 10 машин, які проїжджали з обох сторін траси. За процесом мовчки спостерігав чоловік у формі державтоінспектора. Самі водії і пасажири доволі спокійно реагували на дії активістів. Лише декілька з них виглядали дещо розгублено. «Ми не розуміємо, що тут взагалі діється», - зізналися мені хлопці, які в’їхали сюди з Криму.

На відміну від блокпостів, у соціальних мережах учасники блокади більш «говіркі». Там можна зустріти чимало інформації про «успішні результати» їхньої роботи, побачити безліч фотографій з усіх місць проведення «громадянської акції». Так, напередодні мого прибуття до КПВВ «Чаплинка», у соцмережах з’явилася інформація про те, що учасники блокади затримали вантажівку, яка перевозила приладдя для монтування ліній зв’язку та електропередач, що прямувала з Криму на територію материкової України. Тим більше дивно, що активісти не захотіли розповісти про це безпосередньо з місця події.

Проте трапляються там успіхи й зовсім іншого ґатунку. Час від часу учасники блокади виявляють в автівках невелику кількість спиртного, і починають розбивати пляшки тут же, на місці – нерідко під об’єктиви фотокамер. Пояснюють вони це тим, що у Крим, мовляв, можна вивозити не більше 1 літра горілки на дорослу людину. «Затримували» вони також ковбасу і медпрепарати. Проте, ким встановлені всі ці норми, так і залишилося незрозумілим.

Єдиний, хто погодився розповісти про блокаду і її мету, виявився представником «Автомайдану», якого я зустрів біля КПВВ «Чаплинка». «Вимог у нас багато, - пояснив киянин Леонід Шипко. – Це не лише, власне, економічна блокада окупованого півострова. Ми тиснемо ще по багатьох напрямках: вимагаємо звільнення політв’язнів і повернення їх в Україну. Зокрема, кінорежисера Олега Сенцова, який теж був активним учасником «Автомайдану». Вимагаємо зупинення переслідування кримських татар окупаційною російською владою, повного зупинення торгівлі України з окупованим Кримом, у тому числі шляхом постачання електроенергії на півострів. Ми будемо тут стояти поки всі наші вимоги не будуть виконані».

Заблоковане село

Поки ж крім тих, хто перетинає кордон з окупованим Кримом, громадянська блокада додає проблем й жителям розташованого між двох блокпостів і двох КПВВ Червоного Чабана. За словами людей, учасники блокади зупиняють їх постійно, і на рівні з усіма перевіряють документи та особисті речі.

- Ми ж постійно їздимо в Чаплинку і Каланчак, на той же ринок, за продуктами. І постійно нас зупиняють, вже просто набридло! – бідкається землевпорядник Червоночабанської сільради Тетяна Курбанова.

Мету цієї блокади у селі розуміють далеко не всі. «Навіщо перевіряти машини, якщо їх усе одно перевірятимуть прикордонники?» – не розуміє колега Тетяни Курбанової. «Це просто дикість! Нещодавно їхав у Крим до родичів один чоловік із села, взяв із собою гостинець – ящичок полуниці і груш. Так змусили, щоб він це все прямо на блокпості викинув!» - розповідає інша жінка.

- З одного боку я розумію активістів, і підтримую їх. Нема чого кримчанам їсти наші продукти, - вступає в розмову ще одна жителька села.

- Так твій же брат у Сімферополі живе. І ти шо, Миколаївна, йому навіть гостинець не повезеш?

- Ні, не повезу, - відрізає Миколаївна. – Бо він сепаратюга. А як ще відноситися до цих людей? Адже, коли наших військових, наших синів Росія ставила там на коліна, всі кримчани радісно кричали: «Уя! Уя!». І тепер це все забути? Ні! Тепер нехай пожинають плоди своїх дій.

Атмосфера у Червоному Чабані нині гнітюча. Це відчуваєш у будь-якій точці села: на порожніх вулицях, у магазинчиках, спорожнілій залізничній станції «Вадим», де триває скорочення працівників. Чи то близькість Криму, чи то велика присутність тут військових, прикордонників і «блокадників» додає тривоги. Через це, а також через відсутність роботи, люди почали виїжджати з села. «Хтось їде і пускає до своєї хати квартирантів, але це вже не те», - говорить секретар сільради Лілія Сімейко.

- Ми просимо, щоб на блокпостах хоча б місцевих не чіпали. Але нас ніхто не слухає, - бере слово голова Червоночабанської сільради Андрій Сучок. – Раніше ж наші люди їздили на ринок у Армянськ, а тепер у Чаплинку. І кожного разу тепер це купа сліз, криків. Селяни пояснюють (учасникам блокади), що вони з Червоного Чабана, що в Крим не їдуть, а везуть продукти додому. А ті їх шмонають по повній. Проблематично стало завозити навіть продукти до сільських магазинів. Через блокаду у сільраді ніяк не може завершитися перевірка Державної фінансової інспекції. Перевіряльники тільки приїхали, побачили, що у нас відбувається і змоталися. Тепер намагаються повернутися, але бояться. Ситуація дуже напружена. Причому, міліція просто сидить неподалік від блокпостів у своїх машинах і мовчки за всім спостерігає. Робиш активістам якесь зауваження, а вони нахабно тобі заявляють у відповідь: «Ти що, заяву на мене напишеш ментам? Ну йди, пиши. Он вони сидять!».

Хто саме бере участь у блокаді Криму, сільський голова не розуміє. «Спробуй там розберись, - зізнається він. – Знаю, що там батальйони «Азов» і «Донбас» стоять. Є там із «Правого сектору», наче вони нормальні, і більш-менш дисципліновані, з ними можна домовитися. А інші чудять. Були ж випадки, коли (на блокпостах) машини розбивали. А як починалася ця блокада? В перші її дні цивільних же там не було! Приїхали з якихось батальйонів, перевдягнулися у цивільне, попозували перед камерами і назад форму перевдягнули. Прикро, що на наших людей ніхто не звертає уваги. Хоча вони теж постраждали (від подій у Криму). Досі ж 1200 гектарів земель особистих селянських господарств перекопані і заміновані, там стоїть військова техніка. Але ж ця земля їх годувала і поповнювала наш бюджет. Тепер за що людям жити? Хтось про них подумав?».

- Щодня до наших правоохоронців надходить 3-4 звернення про безпідставні перевірки машин, про пошкодження скла або особистих речей. Скаржилися, що комусь порізали шини. Проте поліція недостатньо, на мою думку, реагує на ці звернення. Більше того, була домовленість, що огляд машин відбуватиметься лише за присутності правоохоронців, але в дійсності її ніхто не виконує, - коментує голова Каланчацької райдержадміністрації Ганна Загорулько. – Мені здається, що цю громадянську блокаду Криму треба вже припиняти. Товар на півострів уже не завозять, фури туди вже не ходять. Натомість випадків правопорушень з боку учасників цієї акції уже достатньо. Вони і по вітрякам стріляли, і оглядають машини місцевих жителів. Один чоловік із Каїрки відмовився виходити з машини на блокпосту, так до нього підійшли хлопці з арматурою і почали погрожувати.

Яким чином знищення зайвого кілограму груш або пляшки горілки та залякування жителів прилеглих сіл може вплинути на окупаційну владу Криму, чесно кажучи, мені так і залишилося незрозумілим. Так само не ясно, яким чином ця блокада може допомогти визволенню політв’язнів і зупиненню переслідувань кримських татар на півострові. Не поспішають давати відповіді на всі ці запитання й більшість самих учасників блокади.

Блокпости ж активістів посеред дороги і манера їх спілкування з водіями дуже сильно нагадали мені те, що відбувалося у Криму на самому початку окупації – наприкінці лютого – на початку березня 2014 року. Тоді я з групою волонтерів кілька разів виїжджав на блоковані російськими окупантами військово-морські бази на озері Донузлав і Севастополі. На адміністративному кордоні між Херсонською областю і Кримом проросійські козацькі бригади, «беркутівці», «афганці» та представники інших організацій вже встигли перегородити дороги бетонними плитами і почали шмонати проїжджаючих, аби тільки не пропустити на півострів «бандерівців» і «хвашистів». Тепер ця «махновська вольниця» перекинулася по цей бік кордону. І, вочевидь, триватиме дуже довго. Щонайменше, до тих пір, поки українська влада не візьме ініціативу в свої руки і не повернеться обличчям до проблеми окупованого Криму.

Фото автора.

Каланчацький район

Надруковано в газеті "Новий день"  (Херсон) від 19 листопада 2015 року

Уроки румунської

За чверть століття після повалення режиму жорстокого і недалекого Ніколае Чаушеску Румунії вдалося зробити значний стрибок уперед і обігнати Україну за рівнем розвитку.

«Не розумієш по-нашому? А навіщо їдеш до Румунії?» - щиро здивувався мій сусід в автобусі Кишинеу – Бухарест, який звернувся до мене румунською. Його подив можна було зрозуміти: серед усіх пасажирів цього автобусу я був єдиним володарем українського паспорту. «Після того, як був спрощений режим проїзду до Євросоюзу громадянам Молдови, стало значно простіше перетинати кордон. Більшість потрібних товарів ми тепер купуємо у Бухаресті. Той же одяг чи побутова техніка там значно дешевші, ніж у Молдові. Якщо треба, можу підказати адреси магазинів», - запропонував чоловік.

«Ангел із крилами у багні»

Увечері звичайного робочого дня на вулиці Панкота, що на північній околиці Бухаресту, не проштовхнутися. Десятки людей винесли прямо на тротуари і проїжджу частину стільці зі столами, щоб спокійно поспілкуватися з друзями і сусідами та трохи перепочити. Чоловіки час від часу бігають до сусіднього магазину за пивом, навколо граються діти. Всі з цікавістю дивляться на нас: у цій частині міста туристів можна побачити не часто. «Spasibo za pokupku» - ламаною російською дякує нам ввічливий господар крамниці. На моє питання пояснює, що пам’ятає деякі російські слова з часів СРР- Соціалістичної республіки Румунія, яка пала одночасно з режимом Чаушеску.

Виходець з селянської родини, злий «геній Карпат», «Сонце надії» до непізнаваності змінив вигляд румунської столиці. Задля власної втіхи він вирішив збудувати найбільшу адміністративну будівлю в Європі і абсурдний за своїм масштабом Народного дому. Заради цього довелося зруйнувати один із найгарніших і найстаріших районів Бухаресту – Уранус - з усіма його будинками і лікарнями, школами і храмами. Свої домівки втратили тисячі людей, а кількість тих, хто загинув безпосередньо при будівництві Народного дому досі невідома. За словами екскурсоводів Палацу парламенту (його нинішня назва), темп робіт був настільки вбивчим, що ніхто не мав часу вивозити рештки загиблих робітників, тому їх тіла просто бетонували у фундаментах.

«Сьогодні Народний дім, ця піраміда захланності Чаушеску, мармурова стодола на честь його пихи та божевілля, яка мала бути щирозлотим палацом, а виявилася для нього розкішним склепом – найбільша туристична принада Бухареста», - говорить відома польська журналістка Малгожата Реймер. Травма через знищення рідних домівок, улюбленого усіма Урануса виявилася настільки глибокою, що досі багато жителів Бухаресту ненавидять район з Народним домом і красивими фонтанами на бульварі Об’єднання, обходячи його десятою дорогою. Тож тут можна зустріти здебільшого туристів, приїжджих з провінції румунів і працюючих у цьому кварталі чиновників.

Натомість у районі вулиці Ліпскані – найстарішому на сьогодні в Бухаресті – завжди натовпи людей. Відвідати найвідомішу церкву румунської столиці – Ставрополеос, збудовану у ХVIII столітті монахом Іоаніке, Національний музей історії (на сходах якого стоїть пам’ятник оголеному римському імператору Траяну з вовчицею в руках) або посидіти в найвідомішому старому ресторані Ханул луй Манук чи в одній з численних тамтешніх кав’ярень приходить безліч бажаючих.

Незважаючи на те, що Бухарест може комусь здатися сірим і безнадійно спотвореним у часи комуністичного тоталітаризму містом, будь-хто тут зможе знайти собі заняття по душі або відкрити для себе затишні куточки румунської столиці. «За словами деяких людей Бухарест – це магічний реалізм. Маркесівський ангел із крилами у багні. А для мене він зажди непередбачуваний і гарний, - пише Малгожата Реймер. - У Бухаресті завжди можна знайти турецький дух. Адже колись він називався Білим Містом, бо кам’яниці блищали білизною штукатурки. До того ж, бульвари Балческу та Магеру побудували єврейські архітектори, які після війни зводили Тель-Авів».

Тут був Дракула

Утім, як ставляться до своєї столиці румуни можна дізнатися, виїхавши подалі від Бухаресту. Практично в жодній сувенірній крамниці ви не знайдете жодного товару, який міг би вам нагадувати про цей мегаполіс. Натомість значно більші почуття відчувають вони до Трансільванії – батьківщини Дракули (Влада Цепеша,  правителя Валахії), історичної області у Карпатах, яка лише у 1918 році возз’єдналася з їх країною. Саме Трансільванію, а не Бухарест вони називають уособленням  справжньої Румунії.

Проте, чим зараз живе ця країна? Здається, в Україні мало кого цікавить те, що відбувається по той бік південно-західного кордону. Подіям у Румунії практично не приділяють уваги вітчизняні медіа, у книгарнях дуже важко знайти літературу про неї, навіть путівники. Тож не дивно, що часом у українців дуже дикі уявлення про цю країну. «Не розумію, навіщо їздити в ту Румунію. Там же нема нічого цікавого, кругом сміття і бруд. Та й народ відповідний», - цілком серйозно заявила мені знайома журналістка з Нової Каховки.

Звісно, що її слова не мають нічого спільного з реальністю. Бо сьогоднішня Румунія – це країна з практично ідеальними дорогами, надзвичайно привітними людьми і неймовірна цікава для подорожей. Проїхавши нею більше 1,5 тисячі кілометрів я ніде не помітив звичних для України стихійних звалищ і розвалених житлових будинків. Усюди чисто, а практично в усіх містечках і карпатських селах Румунії добре розвинута інфраструктура: працюють магазини і ресторани, готелі і хостели, є центри надання туристичної інформації. Більшість продавців і персоналу костелів знають англійську, а вивчити хоча б основні румунські слова, для того, щоб замовити щось у ресторані, як на мене, взагалі не є проблемою.

В Румунії можна зустріти безліч туристів. Причому, найбільше серед них самих румунів. По дорозі нам зустрічалося чимало туристичних цікавинок, інформацію про які навіть в інтернеті можна було знайти лише румунською. Приміром, саме румуни нам зустрічалися найчастіше в гірському масиві Бучеджь, поблизу містечка Буштені. Відома ця місцина дивовижними природними скульптурами «Бабці» і «Сфінкс», які знаходяться на висоті 2238 метрів, на вершині гори Бабеле. Неподалік цього місця розташований знаменитий Хрест героїв, встановлений у 1928 році на честь солдатів, які захищали країну в часи першої світової війни. Цей найбільший в Європі хрест виготовлено зі сталі, і його можна помітити здалеку. А вночі, коли його підсвічують, складається враженні, ніби він висить у небі.

На Бабеле піднімається безліч людей. Щоб потрапити на підйомник нерідко доводиться вистоювати величезну чергу. І люди терпляче стоять по 3-4 години (в кожну сторону) заради зустрічі з дивом природи.

Але не лише заради мальовничих гір, озер і чистого повітря приїжджають до Румунії. Адже ця країна славиться своїми середньовічними містами, палацами, замками і фортецями. Щоб об’їздити хоча б основні місцеві пам’ятки, потрібно не менше двох тижнів! Приміром, у знаменитому гірськолижному курорті Сіная розташований один із найкрасивіших і найвідоміших палаців Європи – Пелеш. У цій колишній королівській резиденції, відкритій у 1883 році, нині працює популярний музей. Один із кращих музеїв розташований у Палаці Брукенталя в «улюбленому місті Дракули» - Сібіу. З ім’ям Дракули пов'язана й резиденція Влада Депеша – палац Бран. Варто відвідати й замок Корвінов XV століття у шахтарському містечку Худеноара – це одна із найвражаючих пам’яток усієї південно-східної Європи.

Нікого не залишать байдужими дивовижна церква в монастирі Куртя-де-Арджеш (XІV - XVІ ст.), одне з небагатьох у Європі повністю заселене місто-фортеця Сігішоара, старовинне місто Алба-Юлія, яке римляни називали Апулум. Колишня столиця доримської Дакії Сармізегетуза з залишками кам’яної фортеці і культових споруд І століття нашої ери. Руїни збудованої за наказом Влада Цепеша фортеці Поєнарі в горах Фегераш і безліч інших. Практично в кожному містечку або селі в Трансільванії можна зустріти щось несподіване і незабутнє: достатньо лише уважно роздивлятися по сторонах. Завдяки цьому нам вдалося побувати в місцях, інформацію про які можна зустріти далеко не в кожному путівнику.

Що ж стосується цін, то на більшість товарів вони менші, ніж в інших європейських країнах. Навіть Бухарест в цілому здався мені значно доступнішим, ніж Варшава або Таллінн (хоча в цілому Румунія трохи поступається за рівнем життя Польщі чи тій же Естонії) . Велика порція наваристого супу або мамалиги коштує приблизно 45-60 грн., чашка еспресо – 18-36 грн., бокал пива в кафе – 20-35 грн. Середня ж зарплата у країні становить біля 400 євро на місяць: серед найближчих країн менше отримують лише жителі Молдови, Македонії, Албанії, Болгарії і України.

Шлях до свободи

На відміну від Румунії, для проїзду в яку необхідна румунська або мультишенгенська віза, в сусідню Молдову українці можуть потрапити без будь-яких перешкод. А враховуючи падіння гривні, саме цю країну нині можна назвати найдоступнішим для нас «закордоном». Доступні ціни (а на деякі товари – приміром, на чудове молдовське вино навіть значно нижчі за українські), відсутність мовного бар’єру, невелика територія держави, яку можна спокійно об’їхати за лічені дні, могли б зробити дуже привабливою Молдову серед українців.

Мій візит у Кишинеу стався якраз напередодні розпочатої 6 вересня акції протесту на центральній площі міста. Мітингувальники вимагали відставки уряду і Президента, які, за їх словами, несуть пряму відповідальність за соціально-економічну кризу в країні. За оцінками організаторів, на цю, найбільшу акцію протесту в Молдові з початку 1990-х років, вийшло більше 100 тисяч осіб.

Попереджувальні ж акції і пікети почалися задовго до «кишиневського майдану». 4 вересня я став свідком пікету, який влаштували молоді люди прямо під будівлею уряду. «Ми вимагаємо і будемо вимагати повернення 1 мільярду євро, який був викрадений з одного з наших банків, а також реформування Антикорупційної комісії, Нацбанку, Генпрокуратури, Вищої судової палати, Апеляційної палати, Митної служби і заміни їх керівництва. Також ми за відставку Президента і уряду, які повинні у тому, що коїться в нашій державі», - розповіли вони.

Доволі нестабільною є ситуація й у самій Румунії. Багато експертів сходиться у думці, що реальних реформ у країні було зроблено небагато. Чи не найбільша критика дістається на адресу антикорупційних структур. Незважаючи на цілу низку гучних заяв і справ (нещодавно попався на хабарі мер Бухаресту Сорін Опреску), складається враження штучності цієї боротьби. Самі румуни кажуть, що успішна, хоча б суто зовнішньо, війна з корупцією була необхідна для входження країни у ЄС і отримання коштів до наближення її до європейських стандартів.

Хоча саме завдяки вступу до ЄС Румунії вдалося навести лад на своїх дорогах, побудувати нові автомагістралі, більшість з яких тепер проходять повз маленькі села, притягуючи сюди туристів. Країна, яка в часи комуністичного панування перетворилася в одну з найбідніших у світі (у 1980-ті роки в Румунії подавали електроенергію лише по кілька годин на добу, в магазинах не можна було купити найелементарніші продуктів, а про опалення взимку у містах годі було мріяти), за останні десятиріччя стрімко піднялася на ноги. І хоча до рівня Німеччини або Швеції за економічним розвитком їй ще дуже далеко, вона не пасе задніх в Європі.

Після десятиліть жорстокої диктатури Чаушеску тут мало в кого залишилося бажання створювати собі нових кумирів. На відміну від України, де з усіх білбордів дивляться політики усіх мастей і Росії, де від зображень їхнього нинішнього імператора, здається, ніде не можна сховатися, в Румунії нічого подібного не зустріти. Замість Путіна і якихось дрібязкових політиків там усюди зображення Дракули — найрозкрученішого бренда, який притягує туристів і приносить значні прибутки.

Натомість у Румунії, як і в Молдові, практично ніде не можна зустріти ідолів комуністичних часів — ні в назвах вулиць, ні в якихось памятниках. Навіть у Бухаресті єдиним місцем, де можна побачити портрет Чашуеску є знаменитий Музей румунського селянина, розташований на шосе Кисельова. А в центрі молдовської столиці на місці колишнього памятника Леніну ще у 2010 році було відкрито памятний знак “памяті жертв радянської окупації і тоталітарного комуністичного режиму”.

Відчувається, що і румуни, і молдовани шанують власну історію і охоче створюють свою нову міфологію (згадаймо того ж Дракулу), без огляду на інших. І в цьому сенсі Україні є в чому повчитися у своїх найближчих західних сусідів.

Фото автора

Каховка – Кишинеу – Бухарест – Сіная – Буштені – Брашов – Сігішоара – Гирда де Сус – Сармізегетуза – Бієртан — Брад - Алба-Юлія – Себеш – Худеноара – Дева – Сібіу – Крістіан – Орештіє – Поєнарі – Арефу – Куртя-де-Арджеш - Каховка

надруковано в газеті Новий день від 29 жовтня 2015 року, №44

Крым. Жизнь в оккупации

Радость крымчан от насильственного присоединения полуострова к России всё больше омрачает рост цен и жёсткие порядки, которые насаждает московская власть.

«У вас на Украине пришли к власти фашисты, вот почему мы отошли к России. И всё прошло по закону, никаких российских войск у нас нигде, кроме Севастополя, не было. Откуда им взяться? Нет их там и теперь, даже под Армянском и Перекопом», - убеждала меня на днях пожилая жительница Крыма, которую я встретил в автобусе Каховка – Чаплынка. Женщина возвращалась домой, побывав в гостях у родни на Херсонщине. Ни посещение Каховки, ни общение с местными жителями нисколько не изменило её взгляды. Насмотревшись телевизионной пропаганды у себя на полуострове, пенсионерка покидала материковую Украину в полной уверенности, что здесь живут враги, которых кормит Америка, мечтающие поставить её и других русских «на колени».

Несмотря на остановку прямого транспортного сообщения с Крымом, добраться до любой точки полуострова с «большой земли» сейчас – не проблема. Из Одессы, Николаева, Херсона и Киева налажены автобусные рейсы до административной границы. Очутившись на крымской стороне можно без проблем пересесть на нужный автобус. Причём, заплатить за проезд, скажем, из Новой Каховки до Феодосии можно при отправлении, гривнами.

Поделиться своими  впечатлениями о том, как сейчас живёт оккупированный полуостров, мы попросили жителей Каховки и Таврийска, которые только что вернулись с Крыма. Причины для поездки у них были разные: посещение родственников и юбилей окончания теперь уже бывшего cимферопольского медицинского института. «Не решили изменять традиции, а заодно и посмотреть, как живёт «Крымнаш», - объяснили они.

Первое, на что обратили внимание мои собеседники: процедура прохождения так называемой «российской границы». «Российские пограничники работают спустя рукава, из-за чего приходится периодически зависать на кордоне. В нашем автобусе, к примеру, они не заметили одну пассажирку и не проверили её документы. Ошибку заметили при выезде из "КПП", и нам всем пришлось ждать, когда россияне соблаговолят её исправить», - рассказала каховчанка Екатерина.

- Мы пересекали админграницу на машине и из-за того, что у российских пограничников «зависли» компьютеры, проторчали там больше полутора часов. При этом никто толком не объяснил причину задержки, - делится впечатлениями житель Таврийска Игорь. – Кроме того, на «российском КПП» всю важную информацию для людей почему-то тщательно скрывают. Из российских СМИ я много раз слышал о том, что запрещено провозить в РФ какие-то продукты из-за санкций. А на границе оказалось, что каждый совершеннолетний может спокойно ввозить, к примеру, 5 кг мяса и 3 литра водки. Причём, узнать об этом негде: никакой информации на стендах нет. Мы спросили у «пограничников РФ» и они ответили, что да, провозить можно.

По словам Екатерины и Игоря, в сентябре на южном побережье Крыма был огромный наплыв отдыхающих – преимущественно из российской глубинки.

- Из-за этого у нас даже возникла проблема. Моему другу нужно было добраться из Алушты в Симферополь, чтобы успеть на самолёт в Москву. Однако все автобусы в тот субботний день были переполнены, а купить заранее билет на обратную дорогу в самом Симферополе оказалось невозможно - его можно приобрести только на автостанции Алушты. Пришлось обращаться к услугам такси. За дорогу в 63 км до аэропорта таксист запросил 17 тысяч рублей (около 6 тысяч грн.) – и дешевле ни в какую. Пришлось платить за такси по цене авиабилета, - добавляет Игорь.

Ещё год назад мой собеседник оправдывал действия России по отношению к Крыму. После визита туда его мнение радикально изменилось. «Я общался со многими сокурсниками, друзьями и совершенно незнакомыми людьми – настроения у людей самые разные. Всё больше крымчан сейчас недовольны действиями России. Если говорить в процентном соотношении, то, по моим наблюдениям, где-то 50 на 50. Многие люди признают, что «референдум» в марте прошлого года был самой настоящей фикцией. Очень довольны разве что пенсионеры, поскольку Россия им резко увеличила пенсии, в 2,5-3 раза. Одна моя знакомая, проработавшая всю жизнь в милиции, получает пенсию в 38 тысяч рублей. А зарплата у сокурсника, работающего в частной поликлинике – 120 тысяч руб. При этом они жалуются на то, что потратить свои деньги на привычный для них отдых в Европе они не могут – ведь для этого нужно ехать за визой в Киев. Как оказалось, сложности с поездками в страны Евросоюза очень сильно напрягают тех крымчан, которые имеют хороший доход», - говорит Игорь.

В то же время стоимость коммунальных услуг и цены на большую часть товаров в Крыму продолжает расти. У многих урезаются пенсии и зарплаты. «Я разговорился в Симферополе с одним местным военным пенсионером. Он уверен, что «райская жизнь», которую устроила Россия крымчанам, в ближайшее время закончится. Тем более что РФ давно отличается гораздо более высокими ценами на коммунальные услуги и те же продукты, в отличие от Украины. Умные люди всё это понимают и готовятся к худшему, - продолжает Игорь. – Этот же человек мне также рассказал, что из Симферопольского аэропорта летают нелегальные пассажирские рейсы в Европу. Но то, что аннексия Крыма принесла полуострову больше беды, чем пользы, видно и так невооружённым взглядом. Проезжая на машине, мы видели совершенно выжженные мёртвые поля, которые засыхают без воды. Путин, конечно, обещает решить эту проблему. Но в это уже мало кто верит. Нечем поливать в Крыму даже клумбы на городских улицах – к примеру, в Саках засохли почти все цветы. Вкладывать в развитие полуострова Россия вряд ли станет: он им нужен исключительно как военная база. И это мы сполна ощутили на себе в тех же Саках. Россияне недавно восстановили находящийся в черте города военный аэродром, и от шума истребителей ночью невозможно было спокойно спать».

Фото из архива автора

газета "Новий день", 8 жовтня 2015 р. №41

«Будь-яку благодійність з боку батьків треба заборонити»

У Каховці хочуть спробувати відійти від практики благодійно-примусових внесків у фонди дитсадків і шкіл.

«Батьки роблять свій внесок у роботу освітянських закладів, чесно сплачуючи податки. Тож навіщо їм додатково щось доплачувати?» - не розуміє начальник відділу освіти Каховської міськради Михайло Гончар.

Поки ж ситуація є діаметрально протилежною. Практично в кожному дитсадку і школі Херсонщини з батьків, крім основного платежу за харчування, щомісяця збирають гроші на миючі засоби, ремонти, заміну дверей, вікон і, навіть, на подарунки вихователькам і вчителям. У минулому році в Новій Каховці набула розголосу історія з вчителем першого класу однієї з місцевих шкіл, який «попросив» батьків придбати йому «для роботи» ноутбук.

Чому так відбувається? І чи можна побороти подібні побори в освітніх закладах? Про це – в нашій розмові з Михайлом Гончаром.

- Михайле, що заважає нашим органам місцевого самоврядування виділяти закладам освіти стільки коштів, скільки вони потребують?

- На 100% від потреби освітні установи фінансувалися у нас десь до 1994 року. До того кошти виділялися на все: від найелементарніших засобів гігієни до капітальних ремонтів. Траплялися навіть випадки, коли на кінець року всі виділені кошти не вдавалося освоїти, і відповідних керівників за це карали.

Коли ж почалася розруха 1990-х, було запроваджено іншу «формулу» фінансування закладів освіти. Тоді вирішили спрямовувати бюджетні кошти передусім на оплату комунальних послуг і виплату зарплати, а решту залишили «на потім». Коштів почало не вистачати, тож поступово довелося залучати до додаткового фінансування батьків.

Нині ж нерідко вже самі батьки пропонують на щось скинутися всім разом. Приміром, місцева влада запланувала, що проведе капітальний ремонт у такому-то садочку в наступному році. Батьки ж хочуть, щоб там було добре уже зараз. Тому, не чекаючи на фінансування з бюджету, вони вирішують сплатити необхідні роботи з власної кишені. При цьому певна частина батьків має достатні доходи, щоб виділити необхідні кошти, а якась не має їх зовсім, але намагається все одно заплатити, аби не виглядати «білими воронами».

Ми ж нині хочемо поступово відійти від будь-яких форм залучення додаткових батьківських внесків, оскільки вже в цьому році з бюджету міськради було виділено таку суму коштів, про яку раніше можна було лише мріяти – 3,9 млн. грн., і додатково, у вересні, очікуємо близько 1,8 млн. грн. Зокрема, за рахунок бюджету до кінця року запланована повна заміна всіх старих вікон у дитсадках на сучасні металопластикові.

- Але коштів на утримання дитсадків зараз усе одно не вистачає?

- Насправді існують мінімальні вимоги, кошти на які в бюджеті передбачаються завжди. Але трапляються різні ситуації. Наприклад, батькам не подобаються тарілки, з яких їдять їх діти. Ми ж придбати нові не маємо можливості, оскільки вони мають певний термін служби. Якщо батьки хочуть купити нові – то їх право, заборонити їм цього ми не можемо.

Однак уже в цьому році ми хочемо запропонувати міській раді зняти напругу з батьківськими внесками – зокрема, тими 20-30 гривнями на місяць, які вони здають на крейду або миючі засоби. Для бюджету то не великі гроші, але це дозволило б зняти таке фінансове навантаження з батьків.

На мою думку, держава повинна взагалі заборонити будь-які, навіть приховані, форми благодійності з боку батьків. Адже вони вже роблять свій внесок у роботу освітніх закладів, сплачуючи податки. Тож навіщо їм додатково щось доплачувати? Крім того, я є противником платного харчування в дитсадках.

- А якщо хтось із вчителів вимагає від батьків купити йому ноутбук – це теж можна назвати «благодійною допомогою»?

- Це вже здирництво. Якщо батьки самі виступають з такою пропозицію, аби покращити навчальний процес – інша справа. Але якщо це ініціатива самого вчителя, то йому в школі взагалі не місце.

Наприкінці травня до мене надійшла скарга. Дзвонили батьки випускників однієї зі шкіл Каховки і скаржилися на те, що їх примушують подарувати вчителю телевізор. Виявилося, що, справді, п’ятьом батькам захотілося таким чином віддячити вчителю. Вони «розкинули» витрати на купівлю телевізора на весь клас, але чомусь вийшло так, нібито це було ініціативою самого вчителя. Останній, звісно, був не проти такого подарунку, але врешті решт я взагалі заборонив дарувати цей телевізор.

Ті, кому прийшла в голову ця ідея, начебто виходили з благих намірів. Але чому тоді вони не зробили так, щоб були задоволені усі? Якщо хоча б одному з батьків це не подобається – треба не роздумуючи відмовлятися від подібних намірів!

- А яка ситуація з фінансуванням шкіл? Адже на відміну від дитсадків, які утримують коштом самої громади, школами має опікуватися держава.

- Переведення шкіл на «освітню субвенцію» не вирішило багатьох питань фінансування шкіл, а в деяких моментах навіть ускладнило. В основі освітньої субвенції лежить сумновідомий формульний метод, який почасти не враховує багатьох аспектів. Тому й виходить, що начебто в нашому маленькому місті всього 7 шкіл і усім має вистачати субвенції на все, а в реальності дефіцит зарплати по школам на 1 серпня склав 3,4 млн. грн .

Наведу простий приклад. Каховська ЗОШ №6 розрахована на 1200 учнів, але навчається там зараз тільки 280. Якщо ми закриємо цей заклад, то учні всього східного району міста залишаться без школи. Навіть шкільний автобус не допоможе вирішити проблему: 280 учнів кожного дня не «накатаєш». Ось і виходить, що ЗОШ № 6 утримується за рахунок інших шкіл. І ці моменти просто не враховуються. Я вже не кажу про сільську школу, з ще меншим контингентом учнів.

- То невже освітнім закладам більше нема де брати кошти, крім як у батьків?

- Мені подобається досвід Вознесенська Миколаївської області, де за ініціативи місцевої влади у школах були створені власні бухгалтерії, вони мають окремі бюджети і можуть (й від них вимагають це робити!) самостійно залучати додаткові позабюджетні кошти. Це дозволяє їм раціонально вирішувати чисельність своїх штатних одиниць, брати участь в різноманітних фінансових проектах тощо. В таких умовах одразу видно, хто з директорів шкіл працює, а хто сидить склавши руки, чекаючи на надходження з бюджету.

Хоча й зараз освітні заклади мають можливість самостійно заробляти кошти, надаючи різноманітні додаткові послуги. Деякі дитсадки міста, скажімо, вже пропонують батькам платні уроки англійської для їх дітей. А ті ж школи могли б заробляти на уроках для майбутніх першокласників. Чомусь у більшості освітніх закладів вони є безоплатними. Пояснюється це нібито тим, що сам класний керівник зацікавлений у підготовці своїх майбутніх першокласників, тож заради цього готовий виходити безоплатно працювати по суботах. Лише в одній нашій гімназії такі уроки є платними, і там нема відбою від бажаючих.

На жаль, школи просто не бажають цим займатися. Навіщо їм збирати гроші з батьків, якщо вчителі будуть робити це безоплатно, бо всі до того звикли? Так, мова тут не йде про великі кошти. Але навіть ці відносно невеликі ресурси дозволили б отримувати далеко не зайві інвестиції до освітніх закладів.

Польський досвід

«Ні про які благодійні внески у нас не може бути мови!»

За що платять своїм дитсадкам польські батьки?

Проблема з нестачею місць у дошкільних закладах актуальна не лише для України, а й для Польщі. Скажімо, у Варшаві оформити дитину в комунальний садок дуже складно, тож батькам доводиться влаштовувати їх у дорогі приватні заклади або перебиратися в інше місто. «Місць у дитсадках і початковій школі останнім часом почало не вистачати і у нас. Тому ми почали будувати два нових заклади. І невдовзі вони прийматимуть дітей», - говорить керівник управління освіти міста Прушкув Зофія Васьота (на фото).

У 55-тисячному Прушкуві, розташованому у 25 хвилинах їзди від центру польської столиці нині працює 6 початкових шкіл, 4 гімназії, 14 дитсадків. Усі ці заклади перебувають на балансі міста. «Є також приватні заклади, на які громада частково виділяє кошти. Тільки приватних дитсадків у нас нараховується 23. Наша освітня галузь має фінансування у 73 млн. злотих на рік (приблизно 450 млн. грн., - прим. автора), що складає 43% від усього міського бюджету. Причому, з кожним роком доводиться все більше коштів виділяти на освітні заклади. Але ми намагаємося брати приклад з усіх цивілізованих країн і якомога більше інвестувати саме в освіту», - пояснює пані Зофія.

За її словами, після успішної реформи місцевого самоврядування серед польських міст існує серйозна конкуренція. Намагаючись притягнути до себе якомога більше працездатного населення, яке сплачуватиме податки до місцевої казни, польські громади створюють усі умови для своїх жителів, активно розвиваючи у себе освіту, культуру і спорт.

Що стосується дитсадків, то обов’язкова програма перебування дітей у цих закладах становить 5 годин на день. У комунальних дитсадках батьки нічого за це не платять. Лише за кожну наступну годину перебування вони сплачують окремо 1 злотий (приблизно 6 грн.). Працюють заклади з 6 ранку до 17.30. 4-разове харчування дитини обходиться батькам у 7 злотих на день. Причому, як стверджує Зофія Васьота, в цю суму входить лише вартість продуктів. За приготування ж їжі платить місто. У приватних садках вартість перебування дітей може коштувати по-різному, в залежності від комплектації груп і програм. Середня зарплата вихователя в комунальному дитсадку у Польщі при 25-годинному робочому тижні становить 3000 злотих на місяць (біля 18000 грн.).

Таких понять як «благодійні» допомоги від батьків у фонд дитсадків або внески на придбання мила, прального порошку або олівців у Польщі не існує. «В кінці кожного року складається план по фінансуванню кожного окремого закладу, де враховуються абсолютно всі його потреби, - додає Зофія Васьота. - Десь у 1990-х роках у нас було так само, як зараз в Україні. Через нестачу коштів наші дитсадки були змушені брати додаткові гроші у батьків. Але потреби в цьому давно не існує».

Каховка – Варшава - Прушкув

(газета "Новий день" від 10 вересня 2015 р.)

«Історична пам'ять» чи безпам’ятство?

Зі скрипом і величезним небажанням деяких осіб у Каховці почалася робота по виконанню Закону «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки». Причому, гальмують цей процес чомусь ті, хто в першу чергу мав би бути зацікавлений у відновленні історичної пам’яті.

Практично ні до чого не привело обговорення цього питання на останньому засіданні громадської ради при виконкомі Каховської міськради. Єдине, що вдалося на ньому - озвучити висновки місцевої експертної групи, яка запропонувала нові назви «комуністичним вулицям», і лише в окремих випадках погодилася повернути історичні назви. Серед більшості запропонованих нових імен – визволителі міста часів Другої світової війни і відомі уродженці Каховки, вшановувати яких у радянські часи чомусь ніхто й не думав.

Зокрема, вулиці ХХІ партз’їзду експертна група запропонувала дати ім’я великого українського кінорежисера Довженка. Павлика Морозова можуть перейменувати на честь Івана Айвазовського, Дзержинського – на честь командувача 44-ї армії Василя Хоменка. Загалом більше 20 вулиць, площ і провулків міста отримають нові назви.

- Деякі нинішні назви серед членів групи, до складу якої увійшли історики і краєзнавці, викликали запитання. Зокрема, вони вирішили не чіпати вулиці Блюхера, Фрунзе і Ворошилова, оскільки цих імен нема серед рекомендацій Українського інституту національної пам’яті. Тож, їх долю вирішуватиме громада. Озвучені ж групою пропозиції теж не є остаточним варіантом того, які назви матимуть вулиці. Громада може запропонувати щось інше, - пояснив заступник міського голови Віталій Чернявський.

Зокрема, проти перейменування вищенаведених вулиць і демонтажу у місті пам’ятників Фрунзе і Блюхеру висловилася директор Каховського історичного  музею Світлана Сидьолкіна. За її словами, всі ці персоналії мають відношення до історії міста, оскільки брали безпосередню участь у встановленні комуністичного режиму на півдні України.

Натомість і Ворошилов, і Фрунзе, і Блюхер насправді присутні у рекомендаціях інституту національної пам’яті, підготовлених його науковим співробітником, кандидатом історичних наук Сергієм Горобцем. Усі ці персони були безпосередньо причетні до боротьби проти незалежності та більшовистської окупації України і політичних репресій. Усі вони були високими воєначальниками, а Фрунзе і Ворошилов ще й безпосередніми керівниками тоталітарного режиму. Тож ці імена прямо підпадають під дію «декомунізаційного» Закону.

Свого часу Адольф Гітлер теж дуже багато зробив для Німеччини: підняв зубожілу економіку своїй країни і зробив її однією з найрозвинутіших на той час у Європі. Проте в історію він увійшов зовсім в іншій якості: як ініціатор Голокосту і найкривавішої війни в історії людства. Так само з Ворошиловим: хтось може скільки завгодно розповідати про його успіхи під час війни з німцями, але для історії він назавжди залишиться одним із найкривавіших керівників тоталітарного режиму, який був повинен у численних репресіях проти командного складу радянської армії. Що, зокрема, призвело до катастрофічних наслідків для СРСР у червні-липні 1941 року. Зі скривавленими від численних злочинів руками увійшли до історії також Василь Блюхер та Михайло Фрунзе.

Досвід Каховки, на жаль, переконує, що при прийнятті рішень щодо перейменувань вулиць зовсім не варто залучати місцевих істориків і краєзнавців. Адже піддавшись емоціям і власній симпатії до деяких історичних персоналій вони можуть нанести велику шкоду всій громаді.

"Новий день" від 17 вересня 2015 року