«Ви цю смерть бачили в очі»

День перемоги над нацизмом у Каховці відзначили за незмінюваним протягом багатьох років однотипним сценарієм.

Суттєве зменшення кількості антиукраїнської символіки під час масових заходів одразу кидалося в очі під час святкування Дня перемоги над нацизмом у Каховці. Кудись після заборони своєї партії зникли і комуністи, які особливо любили піаритися в цей день і розмахувати червоними прапорцями. Зникли інші партійні знамена, а їх місце зайняла державна символіка.

Вперше за всі роки під час вшанування пам’яті загиблих під час Другої світової в Каховці пролунали слова подяки країнам антигітлерівської коаліції, що здобули перемогу над нацизмом. На новому змісті Дня пам’яті і примирення і Дня перемоги у Другій світовій війні наголосив і міський голова Андрій Дяченко. «Він полягає в переносі акценту з історії військових дій на історію конкретних людей і в рівній пошані пам’яті кожного, хто боровся з нацизмом. Тож давайте пам’ятати, як незнайомі нам люди віддавали свої життя за нашу свободу і майбутнє. Вони щиро сподівалися, що таке горе, як війна, більше ніколи не спіткає нас», — підкреслив він.

Про те, що саме Україна понесла найбільші втрати під час Другої світової, нагадала присутнім голова Каховської міської ради ветеранів війни та праці Олександра Дар’їна. Однак на цьому вшанування пам’яті загиблих припинилося і пішли звичні виступи за незмінюваним багато років сценарієм. Та ж Дар’їна чомусь жодним словом не згадала про те, як починалася війна, як нацистська Німеччина разом зі своїм союзником Радянським Союзом у 1939 році вторглася у Польщу і, зокрема, на територію сучасної західної України. Сором’язливо промовчали промовці і про те, що підписання 7 травня 1945 року акта про капітуляцію Німеччини так і не принесло довгоочікуваного миру нашій землі і незалежності нашій країні. Не згадали, що десятки тисяч українців стали жертвами різноманітних військових агресій Радянського Союзу проти інших країн у 1945—1991 роках. А про те, що нині в державі триває війна і що частина території окупована «братнім» російським народом, за іронією долі, нагадав лише підприємець і депутат місь­к­ради минулого скликання від Партії регіонів Андрій Пенізов на орга­нізованому ним окремому заході для жителів міста. На відміну від минулого року, не знайшлося місця на головній трибуні і для жодного ветерана АТО.

Єдиним пронизливим виявився виступ благочинного Кахов­ського округу Новокаховської єпархії УПЦ протоієрея Миколи Бойка. Він нагадав, що перемогу у далекому 1945 році ветерани здобули ціною свого життя:

— Що змушувало їх це робити? Любов. Любов до свого народу і до своєї держави. Та й жоден ворог не приходив на нашу землю, щоб нес­ти любов, а не смерть. У ці дні ми святкуємо перемогу нашого Спасителя над адом і над гріхом. Він нам подарував Пасху, а ветерани подарували нам Пасху земну у ви­гляді Дня перемоги над ворогом. Ви цю смерть бачили в очі, боролися з нею і перемогли. Тож будьте живим прикладом для наших молодих поколінь і живіть як можна довше.

Оригінал статті - http://www.newday.kherson.ua/index.php/component/content/article/4-obwestvo/3442-2016-05-12-10-26-04.html

“У війні нема місця романтиці”

На найбільшої братній могилі Херсонщини пройшов урок пам'яті для школярів.

Скільки солдатів Другої світової війни поховано в братній могилі, що стоїть на місці ліквідованого в радянські часи села Соломки досі не відомо нікому. “Ніхто не забутий, ніщо не забуте” - цей головний пропагандистський девіз післявоєнних часів насправді завжди був пустопорожньою балаканиною. І понині велика кількість загиблих у тій далекій війні лежить непохованими в старих окопах. Досі невідома точна кількість померлих. Досі залишаються невідомими багато фактів і “незручних” жертв — навіть у Росії з більшості архівних документів часів Другої світової не знято грифу “цілком таємно”.

За словами жительки Червоноблагодатного Горностаївського району Тамари Козакової, у братній могилі в колишніх Соломках поховано 3620 бійців радянської армії. Така ж цифра вибита і на камені при вході в меморіал. Однак як говорить голова Червоноблагодатненської сільради Віктор Гудзоватий, у місцевій Книзі пам'яті вже налічується біля 5,5 тисяч імен похованих. “Кожного року десь на просторах колишнього СРСР люди дізнаються, що їх батько, дід бо прадід спочиває вічним сном у Соломках. І кожного року нам стають відомі нові імена”, - додає він.

На території лише однієї сільської ради розташовано 3 братніх могили: крім Соломків вони є в Червоноблагодатному і Ясній Поляні. “Саме тут у зиму 1943-1944 років йшли криваві бої. Тут загинуло біля 60 тисяч наших солдат і хліб, який ми їмо, виріс на їхніх кістках. Гітлер тримався за Нікопольський плацдарм для того, щоб мати сухопутний коридор у Крим. Зараз історія повторилася знову, і війна у Донецькій і Луганській областях почалася також через бажання сусідньої держави отримати дорогу на Крим”, - звернувся до присутніх на уроці пам'яті командир військово-історичного клубу “Каховка”, учасник АТО Анатолій Обелець.

Він нагадав, що в часи Другої світової війни радянська влада не вела облік загиблих солдат. “Протягом лише цього року наші пошуковики підняли з землі останки 90 воїнів. Усі вони — пропалі без вісти. Солдатські медальйони насправді існують лише для радянських фільмів про війну і для фентезі, адже замість них в СРСР з липня 1941 року видавали картонні книжечки”, - відзначив Анатолій.

За словами заступника голови Горностаївської райдержадміністрації Тетяни Ющенко, уроки пам'яті в школах району проводяться кожного року, однак у такому форматі — з виїздом на братню могилу в Соломки — це проводиться вперше. “Були запрошені учні з Горностаївки, Каїр, Заводівки, Костянтинівки, Маринського і Червоноблагодатного. Переконана, що подібні заходи потрібні, адже одна справа розповідати про події Другої світової на уроках в школі, а інша — там, де все можна побачити на власні очі”, - підкреслила вона.

Єдине, на що слід звернути увагу організаторів подібних просвітницьких заходів — на необхідності більш відповідального підходу до підбору виступаючих. Адже, м'яко кажучи, було дико слухати з вуст промовців, що Друга світова почалася для України 22 червня 1941 року, що німці напали на Радянський Союз без оголошення війни (це є відвертою брехнею) і що саме 9 травня 1945-го принесло нам мирне небо, свободу і незалежність. Адже десятки тисяч українців воювали з нацистами й у 1939-1941 роках і не згадувати про це — значить замовчувати подвиг ветеранів, які в “незручний” для когось час билися з окупантами. А говорити про “мирне небо” тоді, коли на сході України триває кривава війна - просто соромно.

- А взагалі подібні уроки пам'яті потрібні, щоб пам'ятати про ту війну, пам'ятати свою історію, - наголосив Анатолій Обелець. - І не вірте нікому, що у війні була присутня якась героїчна роматика. Нічого подібного в ній нема й близько.

Фото автора.

Надруковано в газеті "Новий день" 11 травня 2016 року, №20

“Добре, хоч траву не фарбуємо”

Чому побілка дерев, стовпів і бордюрів є абсолютно безглуздим розтринькуванням коштів, і навіщо це взагалі робиться.

Дивні речі кожної весни відбуваються мало не в кожному населеному пункті як Херсонщини, так і практично всієї України. З настанням теплих днів на вулицях з'являються “озброєні” щітками і ведерками з вапняним розчином люди і для чогось починають фарбувати дерева і бордюри в ядовито білий колір. Чималі гроші платників податків витрачають на це комунальні підприємства, школи, дитсадки, лікувальні заклади. Водночас у жодній іншій європейській країні подібної весняної “традиції” нема й близько. Що не заважає їхнім містам і селам виглядати значно охайніше за наші.

“В процесі урбанізації сільського, переважно українського, етносу виникла за часів СРСР дивна міська традиція: малювати до свят не лише дерева, але й стовпи та бордюри. Без огляду на історичну смерть комунізму цю традицію свято бережуть. І незважаючи на те, що бордюри давно пощерблені, а шкідники так і не призвичаїлися повзати стовпами, напередодні свят декалітри вапна витрачаються на цю безглузду, але вже ритуальну процедуру”, - писав в одному зі своїх есеїв відомий український письменник Юрко Іздрик.

Навіщо ж узагалі їх білити? Ми спробували відшукати відповідь на це запитання, однак наші спроби так і не увінчалися успіхом. Поставило воно в тупик навіть комунальників!

- Я ніколи не задумувався над таким питанням. Усі завжди білили дерева і бордюри, от і ми білимо, - розповів працівник одного з комунальних підприємств області, який попросив не вказувати його імені. - Навіщо білять дерева — можна зрозуміти. Вапно дозволяє вбити грибок і шкідливих комах, що живуть у корі. А бордюри і стовпи, мабуть, фарбують для краси. Або, можливо, щоб п'яні могли знайти за ними дорогу додому і не потрапити під машину.

Нерідко традиція фарбування в біле досягає абсурду. Приміром, днями в соціальних мережах набула популярності фотографія недбавло побілених чи то камінчиків, чи то залишків від бордюра в центрі Каховки. Жодного затишку і красоти подібний “ЖЕК-арт” місту зовсім не додає. Радше навпаки. Адже насправді всі неприродні білі елементи на газонах, в парках і скверах створюють візуальний шум. Часом однієї побілки достатньо, аби зруйнувати затишність будь-якої вулиці і повернути їй потворного “совкового” вигляду.

Як розповів майстер дільниці з благоустрою каховського комунального підприємства “КТП” Сергій Пєстов, виконувати всі ці роботи їх зобов'язує виконавчий комітет міськради. “Ми лише виконуємо його рішення №64 “Про проведення двомісячника по благоустрою та культуроутриманню міста Каховки” від 15 березня 2016 року. Більше ніяких документів або регламенту щодо процедури фарбування бордюрів або стовпів у нас нема”, - зазначив він.

На жаль, назване рішення виконкому теж не дає відповіді на жодне з запитань. У ньому можна дізнатися тільки те, що робиться це “з метою поліпшення санітарного стану та благоустрою території міста” і встановлюється термін на фарбування бордюрів вапняним розчином. А навіщо ж тоді біляться дерева і стовпи? Чому біляться тополі і каштани, а берези, ялинки і платані — ні? І де вказано, що їх треба розмальовувати саме вапняним розчином і саме в білий колір, а не синій чи зелений? І якщо вапно справді захищає дерева від шкідників, то чому ніхто не білить зелені насадження в лісі, і чому шкідники, які дуже бояться вапна, закінчуються з географічними кордонами України і країн колишнього СРСР?

- Побілені дерева і стовпи для нас є символом наведеного порядку, - пояснює міський голова Таврійська Микола Різак. - Ми ж хочемо, щоб наше місто, вулиця або двір виглядали охайними? Тож побілка це не просто побілка. Перед нею проводиться прибирання всього бруду, що накопичився за зиму. Нам же хочеться навесні більше світла! А білі бордюри і дерева — це просто підведена риска після уборки території. Саме це і називається побілкою.

- Фарбування вапняним розчином ні від яких шкідників дерева не захищає. Існує безліч інших методів захисту рослин, і побілка точно не входить в їх число, - констатує директор державного підприємства “Каховське лісове господарство” Микола Мамроцький. - Як на мене, питання фарбування чогось у білий колір на території міста є, радше, питанням суто естетичним. Але добре, що хоч траву не фарбують.

Як стверджують журналісти київського видання “Хмарочос”, традиція фарбувати у білий колір дерева і елементи міського благоустрою походить з радянської армії. Саме там уперше з'явилася справжня любов до побілки бордюрів і стовпів, бо це, мовляв, створює ілюзію доглянутості і “вічного параду”. “Крім того, це може розглядатись, як спосіб зайняти чимось солдатів та привчити їх до дисципліни. Пізніше білі дерева стали обов’язковим атрибутом радянських суботників навесні у містах, звідки й стали вважатись нормою та перекочували у свідомість громадян, як абсолютно нормальне щорічне явище”, - зазначають автори матеріалу“Чому білити бордюри — це ледача радянська практика?”

Як бачимо, побілка є безглуздою справою, на яку витрачаються чималі кошти і зусилля. Замість того, щоб робити нормальні бордюри, якісні клумби і нормальне мощення на тротуарах, замість того, щоб доглядати за деревами так, аби їх не знищували шкідники керівники практично кожної громади Херсонщини (та й України загалом) заохочують комунальників до неефективної імітації своєї роботи. “Головне, щоб було побілено”, а там хоч трава не расти.

Мимоволі згадується епізод з “Аліси в країні Див” Льюїса Керрола, персонажі якої фарбували троянди в червоний колір, бо помилково висадили білі. Тож, мабуть, таки добре, що у нас не здогадалися фарбувати щовесни хоча б квіти і траву...

Фото автора і з сторінки https://www.facebook.com/photo.php?fbid=1107331172657033&set=pcb.1185299101502844&type=3&relevant_count=2

надруковано в газеті "Новий день" №19 від 4 травня 2016 року

За крок від лінії розмежування

За два роки неоголошеної війни на сході жителі Маріуполя і навколишніх сіл так остаточно і не позбулися проросійських настроїв.

“Не розумію, що цій Росії ще треба? Захотіли — війну відкрили. Але одну війну я вже пережив: коли почалася Друга світова, мені було 7 років. І цю переживу... Мабуть”.

Будинок 81-річного жителя Олександра Потрехалічева з села Пищевик Волноваського району Донецької області розташований зовсім поряд від лінії розмежування з територією так званої “ДНР”. Найближча від його будинку лісосмуга вже контролюється російськими окупантами і ополченцями. Під час боїв біля подвір'я розривалися снаряди. “Повибивало шибки. Бачите, досі не закриті? Зараз, наче, тихіше стало, але все одно бахкають — чутно постріли”, - каже Олександр Андрійович.

“Продуктами ділилися військові”

Напроти його будинку знаходиться КПВВ “Пищевик”. Тисячі людей щодня перетинають адміністративну межу між Павлопільською сільрадою і неконтрольованою українською територією. “Ніяких незручностей таке сусідство мені не доставляє. Хоча з самого Пищевика з початком бойових дій виїхало чимало людей, залишилися самі старі. І я тут мешкаю з хворою жінкою — куди ми вже поїдемо звідси?” - розводить руками Олександр Потрехалічев.

Коли два села — Пищевик і Павлопіль - находилися на так званій нейтральній зоні, його жителі були в прямому сенсі відірвані від цивілізації. Закрився навіть єдиний у сільраді магазин. Люди виживали лише завдяки українським військовим, які ділилися з ними хлібом і тушонкою. Продукти видавалися власниці крамниці, а та розподіляла їх між своїми земляками.

З відкриттям наприкінці 2015 року КПВВ “Пищевик” (замість старого “Гнутове”) магазин відновив роботу. “Коли два роки тому назад почалися бойові дії тут нічого вже не можна було купити. А взагалі було дуже страшно навіть з дому вийти, - розповіла молода продавчиня крамниці. - Ми тоді всією родиною сиділи в льосі, тому що навколо постійно літали снаряди. Особливо страшно було двом моїм молодшим сестричкам, тож ми були змушені виїхати з Павлополя. А тепер я вирішила повернутися, бо начебто все затихло. Хоча в саме село люди повертатися не поспішають. Колись тут було багато дітей, багато молоді. Тепер з них нікого тут не зустрінеш”.

“Догляд речей — найменше зло”

Щодня КПВВ “Пищевик” перетинає до 2 тисяч осіб і 500-700 автомашин. “На іншому КПВВ - “Новотроїцьке” - пасажиропотік значно більший, оскільки через нього здебільшого люди їздять у Донецьк. Його щодня перетинає близько 6-7 тисяч чоловік”, - говорить начальник прес-служби, помічник начальника Донецького прикордонного загону Світлана Савчук.

За її словами, мета поїздок людей на непідконтрольну українську територію — різна. Багато хто проживає на території так званої “ДНР”, а працює в Маріуполі, часто виїжджають провідати родичів, що залишилися по інший бік від лінії розмежування.

- Я сам живу у Приморську, а діти в Маріуполі, постійно їжджу до них, - чистою українською пояснює водій однієї з машин, що чекає своєї черги на контрольному пункті. - На “тій” стороні (контрольованій окупаційними військами) доводиться стояти значно довше, ніж тут. Без кінця перевіряють багажник , скоріш би все це скінчилось!

- Усі тут в основному до родичів їздять! - говорить інша жінка, яка чекає на перевірку документів. - Перетинаємо цей КП часто, і це займає багато часу.

- Догляд речей — найменше зло з тих, що тут кояться. Яке найбільше? А ви і самі знаєте це краще за мене, - відповідає на мої запитання нервовий чоловік середніх років.

Чим живе Маріуполь

Ставши, фактично, прифронтовим містом Маріуполь нині живе своїм життям. Тут майже не відчувається того, що буквально за кілька кілометрів від центру йдуть обстріли: працюють магазини, музеї, в парках граються діти, а саме місто охайне и чисте. Близькість війни відчувається хіба що в деталях: в характерних білбордах на вулицях, оголошеннями про набір до Маріупольського загону морської охорони, попередженням у магазинах про заборону продажу алкоголю після 20.00, чергами “туристів” із “ДНР” біля банкоматів, що знімають отримані пенсії і соціальні виплати.

Нині в Маріуполі прожиає 470 тисяч осіб, до яких приєдналося біля 90 тисяч переселенців із зони бойових дій. У місті працюють два великі підприємства, працівники яких отримують доволі непогані зарплати. Приміром, на комбінаті імені Ілліча середня заробітна плата торік становила трохи більше 8 тисяч грн. Та й сам Маріуполь не залишає враження бідного міста: відчувається, що гроші тут водяться.

Навіть за два роки від початку неоголошеної війни на сході чимала кількість жителів Маріуполя так і не вилікувалася від “любові до Росії”. “Дуже часто в автобусах чи трамваї можна почути прокльони на адресу українських військових і слова захоплення діями Путіна. Переважно про це говорять люди літнього віку. Хоча доволі сепаратистськи налаштовані і працівники місцевих заводів, які тримаються за свої місця і не бажають йти захищати рідний край від окупантів. Часом буває дуже соромно, коли бачиш велику кількість військових, які приїхали сюди з різних регіонів України, а маріупольців серед них майже нікого”, - у приватній розмові зі мною поділився військовослужбовець з Маріуполя.

За товаром — на “ненависну” України

Про не надто патріотичні настрої місцевих багато можуть розповісти і прикордонники. “Скільки разів ми зустрічалися з таким, - говорить Світлана Савчук. - Недавно жінка на одному з КПВВ почала на телекамеру розповідати, яка погана українська армія і як в Україні все жахливо. Але це не заважає їй постійно приїжджати в “ненависну Україну” на закупи і для отримання соціальних виплат. Буває, що наші хлопці-прикордонники за одну зміну стільки прокльонів вислухають на свою адресу! Памятаю, одна жіночка з двома дітьми на КПВВ накинулася на журналістів: мовляв, “ви неправду показуєте, і що взагалі всі ці люди тут роблять?” Хоча люди трапляються різні. Якось ми дали нашу українську газету чоловікові, що їхав з дружиною у Сніжне, на неконтрольовану територію, і він попросив дати ще для знайомих. Тобто, трапляються люди свідомі, які розуміють, що в на неконтрольованих українських територіях відбувається щось не те”.

- Відчувається, що люди дуже сильно піддаються російській пропаганді. Кажуть і питають різне: приміром, “а чи правда, що в Україні відмінили 9 травня?” Коли відповідаєш, що разом із Днем Перемоги почали відзначати і 8 травня — дивуються, - додав прикордонник на КПВВ “Пищевик”.

- Власне, людей можна зрозуміти, бо вони все життя тут прожили, а тепер, щоб відвідати рідних їм треба проходити “якісь” КПВВ, миритися з перевіркою речей і документів. Всі ці процедури проходять доволі швидко, але ж час усе одно займають! Проте такі заходи є вимушеними, - коментує Світлана Савчук. - Трапляється багато випадків незаконного переміщення. Буквально вчора (розмова була 11 квітня, - прим. автора) у подвійному днищі автівки прикордонники виявили різноманітного товару на 274350 гривень. Дуже часто люди перевищують дозволені норми перевезення продуктів чи особистих речей або намагаються провезти своїх дітей без необхідних документів. Неодноразово виявлялись і наркотичні засоби. З тиждень тому на КПВВ “Новотроїцькому” було вилучено півкіла маріхуани.

“Везу куму, свату, брату”

- В середньому огляд транспортного засобу триває від 3 до 7 хвилин, - констатує інспектор прикордонної служби І категорії Тарас Гринишин. - Що ж стосується вантажу, то люди в основному везуть особисті речі. Навіть коли бачиш у чиїсь валізі 10 айфонів або багато одягу з бирками, тобі відповідають: “Це все моє” або “Везу брату, куму, свату”. Доводиться вилучати.

Небезпека на території Пищевика підстерегає постійно: після відкриття тут КПВВ наші прикордонники вже двічі виявляли диверсійо-розвідувальні групи противника.

«Нести службу тут доволі небезпечено, бо КПВВ “Пищевик” знаходиться дуже близько до лінії розмежування. Наші “друзі” сидять дуже близько від нас, тож прикордонники ризикують кожного дня, вже навіть перебуваючи на цій території. Ця ділянка далеко не спокійна, практично кожного дня чутно обстріли з важкого озброєння, але разом зі Збройними силами нам вдається тримати ситуацію під контролем”, - підкреслює Світлана Савчук.

На “Пищевике” несуть службу прикордонники, переважно з західної України. А КПВВ “Новотроїцьке” сформований здебільшого з місцевих. За словами Світлани, це було зроблено задля того, аби зменшити напругу, адже місцеве населення переважно російськомовне і на українську часом ставиться непередбачувано. Проте на думку Тараса Гринишина, мова йде не стільки про вороже ставлення до українського, скільки про людський фактор. “Особисто я не б не сказав, що до нас ставляться вороже через те, що ми не говоримо російською”, - підкреслив він.

Фото автора.

Херсон - Маріуполь

Надруковано в газеті "Новий день" №18 від 28 квітня 2016 року