В «південній Пальмірі» завершився шостий міжнародний кінофестиваль.
«Скажіть, а до якої години триватимуть кінопокази?» - запитала мене продавчиня магазинчику поблизу фестивального кінотеатру «Родина». В ці дні і у неї, і у її колег біля головного фестивального палацу – Одеського академічного театру музичної комедії – торгівля йшла повним ходом. «Якби не кінофестиваль, покупців у нас майже не було б, - зізналися вони. – Влітку в театрі не сезон, в кіно люди майже не ходять. А за ці 9 днів хоч щось заробити можна».
Насправді в Одесу цього літа прибула рекордна кількість туристів. Особливо помітно це стало під час фестивалю: заздалегідь були розкуплені квитки на потяги і автобуси, переповнені всі готелі і хостели, на пляжах і в усіх популярних кафе і ресторанах яблуку не було де впасти. Мало не всі фестивальні покази теж супроводжували аншлаги, а на деякі сеанси не змогли потрапити сотні глядачів!
Це й зрозуміло. Після окупації Криму і численних переслідувань українців на півострові материкові приморські містечка отримали потужний поштовх для свого розвитку. Одним із головних центрів культурного і курортного туризму цілком очікувано стала Одеса.
- Це місто, яке буквально просякнуте міфами, історією і дивовижною культурою, - так під час церемонії відкриття кінофестивалю пояснив цей феномен голова Одеської облдержадміністрації Михеіл Саакашвілі. – Саме тут багато розумних, талановитих, чесних і працелюбних людей. Як писав великий Ісаак Бабель: дайте мені більше хороших людей. І вони тут є, вони й є основою Одеси. Це місто-свято, і сьогодні в це місто прийшло ще одне свято – свято кіно.
Фестивалю справді вдалося створити справжнє свято для любителів кіно. Біля п’ятнадцяти тисяч глядачів зібралося на Потьомкінських сходах під час показу просто неба шедеври Дзиги Вертова 1929 року «Людина з кіноапаратом» під акомпанемент оркестру відомого британського композитора Майкла Наймана. Шалений ажіотаж викликали покази відреставрованих стрічок братів Люм’єр, які супроводжував блискучий живий коментар генерального директора Каннського кінофестивалю Тьєррі Фремо. Величезні натовпи шанувальників переслідували в Одесі американського кінорежисера Даррена Аронофскі. А під час єдиного показу скандальної еротичної стрічки Гаспара Ное «Кохання» глядачі навіть ледь не знесли кінотеатр «Родина»!
Втім, через фінансові труднощі фестивалю довелося багато від чого відмовитися. Однак це практично ніяк не сказалося на якості позаконкурсної програми і кількості запрошених до Одеси справжніх зірок кіномистецтва – що стало безпрецедентним для України явищем.
Зовсім інша справа – головний конкурс. На жаль, на шостий рік існування фестиваль так і не спромігся віднайти якусь родзинку для своєї основної програми, знайти тему, яка б була унікальною і відрізняла б Одесу від інших кінофестів. Приміром, незадовго до окупації Криму в Україні всерйоз обговорювалася ідея створення в Севастополі міжнародного фестивалю, який би об’єднував фільми країн Чорноморського і Середземноморського басейнів. Пропонувалися навіть ідеї орієнтації цього фестивалю на суто жанрове кіно – зокрема, детективне. Його підготовка йшла повним ходом і відкритися він мав би у 2014 році. Збройне захоплення півострова російськими військами поставило хрест не лише на цій задумці, а й взагалі викреслило Крим з культурної і туристичної мапи світу. На військовій базі (у яку росіяни тепер шаленими темпами перетворюють свою нову провінційну колонію) ніяке кіно і натовпи приїжджих недоречні.
Щоправда, у минулі роки головна конкурсна програма в Одесі викликала ще більше запитань. Тоді, нагадаю, організатори включали до неї фільми-призери головних кінофестивалів світу. Від цієї традиції тепер вони вирішили відмовитися, тож більша частина фільмів і учасників мало про що говорила не лише кіно манам, а й професійним кінокритикам. Хіба що, за виключенням російських «Янголів революції» Алєксєя Фєдорчєнка, який уже встиг здобути успіх на багатьох кінофестивалях Європи.
Одразу два українські фільми увійшли до основного конкурсу. І, на жаль, обидва не виправдали очікувань. “Captum” (або «Полон») знаного кінорежисера Анатолія Матешка («Трубач», телесеріал «День народження Буржуя») з перших же кадрів викликає асоціації з подіями на Донбасі: захопленням заручників, утриманням їх в нелюдських умовах у підвалах, з тортурами і вбивствами. Знімальна група стрічки будь-які прив’язки до подій на сході відмітає, але якось нерішуче.
- Ідея цього фільму прийшла до нас в кінці 2014 року, коли ми почали відчувати, що війна – це не щось далеке і незрозуміле. А що війна – вже тут і зараз, - підкреслив продюсер Олександр Ітигілов.
«Це взагалі фільм про війну, але фільм-притча», - додала сценарист «Полону» Анастасія Матешко. На жаль, показати війну мовою притчі авторам не вдалося. «Я не відмовляюся від метафор, але політичні метафори і символізм – ознака слабкості», - якось сказав відомий іранський кінорежисер Мані Хагігі. Події ж на Донбасі відбуваються прямо на наших очах, тож, щоб зняти про них, або ж про те, до чого доводить людей поділ на «своїх» і «чужих» справжній фільм, одних «ігор у символізм» замало. До того ж, “Captum” – це ще й нашвидкуруч знята стрічка, зі слабеньким сценарієм, яка більше нагадує малобюджетну телепостановку, аніж картину для великого екрану. Тож українському глядачеві доведеться почекати на появу іншого фільму на воєнну тематику.
Кроком назад для режисера Єви Нейман (особливо після її чудового «Дому з башточкою») став її новий фільм – інший учасник головного конкурсу Одеського МКФ. Знята за мотивами творів Шолома Алейхема «Пісня пісень» нагадує стрічки Сергія Параджанова. Вона розповідає історію любові єврейського хлопчика Шимека до сусідської дівчини Бузі. Але розповідає дуже холодно: у фільмі не відчувається ані любові, ані душі. Просто перенести твори Алейхема на екран виявилося замало, щоб вони заграли на повну силу. Дуже шкода, що режисерка не надала великого значенню розробці сценарію фільму.
Як не дивно, але саме це слабка робота отримала в Одесі головний приз міжнародного журі за кращий фільм конкурсу. В кулуарах члени журі визнали, що це було суто політичне рішення, тож художні якості стрічки до уваги ними не бралися. В результаті ця нагорода, може, й принесе якісь дивіденди українському кінематографу і, зокрема, самій Єві Нейман, у чому особисто я маю великі сумніви. А ось по престижу Одеського кінофестивалю, скоріш за все, вдарить добряче. Можливо, його дирекції це буде наукою: треба добре думати, кого запрошувати до основного журі. І слідкувати за тим, аби ці поважні люди не наробили дурниць.
Загалом у конкурсі дуже не вистачало жанрових фільмів. Хоча одеська публіка, яка виявляє слабкість до французьких стрічок, добре сприйняла навіть відверто слабку картину Бріжітт Сі «Астрагал» про реальну історію кохання 19-річної повії до бандита. Але, здається, фільм узяли в конкурс не стільки через якісь його мистецькі якості, скільки за те, що зняла його мати відомого актора Луї Гарреля.
Дещо цікавою виявився «Брідженд» - похмура данська картина Йєппе Ронде про хвилю підліткових самогубств, які кояться в невеликій провінції Уельсу, в Британії. Знята дуже вишукано, з блискучою операторською роботою і монтажем, вона тим не менш провисає на рівні сценарію, автори якого явно перемудрили з містичною атмосферою «Брідженда».
Хорватський «Зеніт» Далібора Матаніча виявився чи не єдиним фільмом, який розповідає про воєнні рани. Представляли картину в Одесі сам режисер і сербський продюсер Мирослав Могорович. Дуже символічно, що саме вони – представники століттями ворогуючих націй – зняли ніжну і світлу стрічку про примирення народів.
Єдиний, хто не підвів на Одеському МКФ – це глядач. Адже за результатами глядацького голосування гран-прі фестивалю отримала чи не найсильніша картина в основному конкурсі – дивовижної краси історія життя п’яти сестер «Мустанг» турецької режисери Деніз Гамзе Ергювен. «Це фільм про те, як живеться жінкам у Туреччині, на цю тему нині ведеться багато дискусій, - підкреслила вона. – Я рада, що в фільмі не побоялася зіграти молоді відважні дівчини, для яких це тільки початок кар’єри в кіно».
На урочистій церемонії закриття фестивалю, крім основних нагород, приз за вклад в кіномистецтво отримав відомий американський кінорежисер Даррен Аронофскі. Піднявшись на сцену, він пошуткував: «Тепер, коли я отримав цей приз, я піду на пенсію, переїду до Одеси, куплю будинок на пляжі і буду влаштовувати вечірки наступні 40 років».
Було б добре, якби Одеський МКФ притягував до себе увагу не лише візитами відомих кінематографістів, а й своїм авторитетом, сильною конкурсною програмою і безкомпромісним та справедливим журі. Фестивалю є ще над чим працювати.
Пряма мова
Ми зібрали вислови найвідоміших гостей нинішнього Одеського кінофестивалю.
Даррен Аронофскі, кінорежисер (США):
- Не потрібно плутати захоплюючий фільм з розвагою. Ви зустрічали багатьох глядачів, яким «Реквієм по мрії» здався нудним? Але якщо ви зустрінете людину, якій він здався розважальним - біжіть без оглядки. Якщо ж ви страждаєте від депресії і творчої кризи, я можу порекомендувати тільки одне: джин з тоніком. А ще садівництво, яке мене завжди заспокоює.
Марко Мюллер, колишній глава кінофестивалів у Локарно, Роттердамі, Римі та Венеції, кінокритик, історик кіно і продюсер (Італія):
- Як збільшити кількість глядачів на фестивалі? Моя відповідь — потрібно більше молоді. Ми зштовхнулися із цим у Венеції. Венеція дико дорога і щоб розв'язати цю проблему, ми придумали студентські абонементи та знайшли дешеві хостели для молоді. Також для фестивалю важливо знайти правильні дати і бажано в гарну погоду. Але з іншого боку в Берліні й Роттердамі зали повні, тому що на вулиці зима й нема чого робити. І кухня не така добра, так що ланчі не бувають довгими. Це теж працює!
Джим Шерідан, кінорежисер (Ірландія):
- Я б усім режисерам рекомендував спробувати себе як акторів. Корисно іноді побувати в ролі дурня. Це як кликати дівчину на побачення, а вона тобі раз за разом відмовляє.
Тьєррі Фремо, гендиректор Каннського кінофестивалю і директор Інституту Люмьєр у Ліоні (Франція):
- Моя робота — відзначати на карті нові імена. Ми повинні бути відкриті до нового, але ми повинні бути неспішні. Канни — великий корабель, його так просто не повернеш.
Даріуш Яблонскі, продюсер, президент Польської кіноакадемії:
- Україна зараз нагадує мені Польщу початку 1990-х. Я впевнений, що Україна через 25 років буде зовсім іншою, економіка буде розвиватися. Але для того, щоб подолати сучасну кризу, ви повинні показувати документальні фільми. Ви повинні просвітити, ви повинні показувати сховану правду. Коли ж ви робите документальний фільм, і він не вдався, ви можете сховати його. Але ви не зможете сховати ігровий фільм, публіка стежить за тим, що ви зробили. І тому це більш ризиковано.
Майкл Найман, композитор-мінімаліст (Великобританія):
- Мені було близько 60-ти, коли я вперше побачив «Людину з кіноапаратом», але ще до того, я мав звичку скрізь носити із собою маленьку камеру та знімати. Одного разу мій монтажер подивився це відео й сказав, що щось схоже робив Дзиґа Вертов. Цей збіг відбувся інтуїтивно й тоді я вирішив зняти фільм «Найман з кіноапаратом.
Жан Лабрюн, кінорежисер, голова міжнародного журі 6-го Одеського МКФ (Франція):
- Про нас, французів, часто говорять, що ми постійно незадоволені. Але краще критикувати щодня потроху, чим терпіти до останнього. Так сталася французька революція.
Шарунас Бартас, кінорежисер, актор, продюсер (Литва):
- Немає кіно, якого треба уникати, інакше це насильство над собою. Як говорила моя бабуся «всяких є, всяких треба». Самообмеження призводить до фанатизму.
Людині можна допомогти, підштовхнути, перешкодити, але майстерності він повинен вчитися самостійно.
Срджан Драгоєвич, кінорежисер (Сербія):
- У вас є корупція, проституція, несправедливе розподілення благ – стільки цікавих тем! А ви знімаєте про Другу світову війну? Ви серйозно?
Далібор Матаніч, кінорежисер (Хорватія):
- Тема відносин колишніх югославських країн піднімалася вже багато разів. Але я не боявся за неї братися, оскільки ми варимося в ній, вона мені дуже близька. А поштовхом були напуття моєї бабусі щодо дівчат. Вона часто говорила: «Будь ласка, Даліборе, тільки не сербка». І мимоволі ставиш собі питання, звідки це взялося?
Фото: прес-служба Одеського МКФ
Каховка - Одеса - Каховка
надруковано в газеті "Новий день" від 30 липня 2015 року
