Продаються водійські права. Недорого

У Каховці і Новій Каховці придбати водійське посвідчення без здачі жодних іспитів можна за 2300 гривень.

ілюстративна світлина

Порушення правил дорожнього руху стали причиною наїзду мотоцикліста 3 червня на перехресті вулиць Панкеєвська і Я. Мудрого у Каховці. 36-річний чоловік і його 6-річний син у важкому стані були шпиталізовані до реанімаційного відділення місцевої лікарні.

Та ж причина стала причиною страшної аварії, що сталася у Любимівці Каховського району 5 квітня. На порожній трасі фура буквально розчавила легковий автомобіль із молодим водієм. Щоб витягти його тіло рятівникам довелось домкратом піднімати кабіну вантажівки і тросом витягати з-під неї “Жигулі”. Подібні ДТП з жертвами трапляються в Каховці і Новій Каховці дуже часто. І причиною переважної більшості аварій є нехтування правилами дорожнього руху.

- Наш інструктор в автошколі постійно повторював нам: “Правила дорожнього руху написані кров'ю” і вимагав від усіх нас серйозно їх вчити, - про свій досвід проходження водійських курсів в одній з автошкол Херсона розповідає 26-річна каховчанка Олена*. - Ні про яку купівлю прав особисто я не чула: принаймні ті, кого я знала з групи здали іспити без проблем або з другої спроби. Я вважаю, що так і повинно бути. Адже не може будь-хто перебувати за кермом.

- Мене абсолютно не дивує те, що трапляється стільки трагедій на дорогах. Чого лише варта смерть 6 чоловік у ДТП у центрі Харкова в жовтні 2017 року - тоді цим обурювалась уся Україна і безліч моїх знайомих. Натомість ці ж мої знайомі у зізнавались, що спокійно купляли собі водійські посвідчення. Тобто, самі ж українці своїми руками призводять до подібних трагедій. Спочатку люди спокійно купляють права і потім вбивають когось на дорогах, а потім відкупляються від поліції і судів та уникають будь-якої відповідальності за це. І це триватиме до тих пір, поки громадяни будуть готові сплачувати комусь у кишеню в обхід закону, - каже 52-річна каховчанка Оксана*.

Автошкола: мій досвід

У лютому цього року я вирішив записатися до місцевої автошколи, щоб навчитися керуванню автомобілем на категорію В. За навчання в автошколі просили 2500 гривень з можливістю оплати частинами на розрахунковий рахунок. Разом зі мною до групи потрапило 30 осіб. Теоретичні заняття почалися всередині березня. Нічим особливим вони не виділялись: переважно уроки складались з записування правил і групового проходження тестів.

Значно більші сподівання у мене були на практичні заняття, які розпочалися на початку квітня, коли випустилась попередня група. З заняттями складалося не завжди: то тобі поламається машина автошколи і кілька занять просто відмінять, то інструктор перенесе кілька занять з особистих причин. У результаті на практику нам було відведено неповні 2 місяці — по 2 заняття (по 1,5 години кожен вартістю 210 грн.) на тиждень. Другий інструктор у групі практикував здвоєнні заняття по 3 години.

За кілька тижнів до завершення навчання мій інструктор поділився сумнівами у тому, що більшість учнів нашої групи взагалі здадуть іспити. За його словами, реально здати їх зможуть лише одиниці. Я здивувався: фактично, інструктор автошколи розписувався в цілковитому невмінні навчити мене керувати автомобілем. Пізніше я буду згадувати про цю свою думку не раз.

“Я заплатила за права, щоб не нервувати на іспитах”

Розповідає 39-річна новокаховчанка Тетяна*:

- На водійські права я почала навчатися ще влітку минулого року в одній з приватних автошкіл свого міста. Я старанно ходила на всі заняття, особливо практичні, серйозно готувалась, брала додаткові уроки. Не з першого разу, але мені вдалося здати теоретичну частину іспиту. Практичну частину я провалювала одну за одною. В автошколі мене попередили, що теорію можна здавати у необмеженій кількості, але практику — лише тричі. Інакше довелось би по-новій навчатися в автошколі, витрачати купу часу і грошей.

Я вирішила заплатити. Інструктор назвав мені суму: 1 200 гривень. Гроші я передала йому і вже за кілька днів в  сервісному центрі  МВС  мені видали водійське посвідчення на дві категорії: А і В. До речі, в самому сервісному центрі про це ні з ким домовитися напряму неможливо. Представник центру, який приймав у мене іспит, демонстративно відмовляв у будь-якому спілкуванні. У нього неможливо навіть було дізнатися відповідь на якесь запитання. Все вирішувалось через інструктора автошколи.

Розповідає 33-річна каховчанка Валентина*, яка разом зі мною навчалась в автошколі:

- Мій інструктор Олексій без кінця повторював, що я не здам іспит і запропонував домовитись. Озвучив суму: 2 300 гривень. За ці гроші він пообіцяв посприяти в видачі водійського посвідчення без здачі жодних іспитів. Я подумала і погодилась. Я вирішила, що так буде спокійніше, не треба нервуватись. Заплатив — отримав і все.

30 травня, коли було оголошено проведення іспитів, я до сервісного центру не приїздила. За кілька днів мені перетелефонував мій інструктор і сказав, що все буде добре і сказав під'їхати до сервісного центру №6545 у Новій Каховці в понеділок.

В призначений день я приїхала туди. Там мене запросила до кабінету сфотографуватись і підписати документи якась непривітна дівчина. Після цих формальностей вона сказала підійти через дві години. В цей же день водійське посвідчення було у мене на руках.

Автошкола: мій досвід

Середа, 30 травня. Разом із кількома одногрупниками я підходжу до воріт сервісного центру №6545 МВС у Херсонській області, розташованого у Новій Каховці на пр. Дніпровському, 12. Початок іспитів, як попередили нас інструктори і працівники автошколи, почнуться о 9 годині ранку.

У дворі сервісного центру загалом зустрічаємо не більше шістьох “своїх”. Інструкторів не видно. Згодом в одному з кабінетів знаходимо керівника сервісного центру Олександра Целовальника. Він здивовано повідомляє, що наші екзамени перенесли на 12 годину дня і нас мали про це повідомити.

Частина вирішує чекати початку екзаменів на місці, я ж приходжу близько до 12 години. До новопризначеного часу підтягуються директор автошколи і три інструктори. Більшість учнів нашої групи не приходять взагалі. “Все ясно. Купили”, - здогадується один із “наших”.

І теоретичні, і практичні іспити у всіх нас приймає вже знайомий Олександр Целовальник: він приїжджав до нас на один із теоретичних уроків розповісти про діяльність сервісного центру.

На теоретичний іспит із проходженням тестів на знання правил дорожнього руху йдуть усі присутні члени групи. Успішно здають іспит лише семеро (з тридцяти осіб! - враховуючи загальну кількість учнів).

- Не переживай, всё будет хорошо! Готовь 2 100 [гривен], - просто у дворі сервісного центру вголос говорять наші інструктори.

На вулицю виходить одна з “наших” дівчат. Вона посміхається.

- Всё хорошо? Типа сдала? - так же весело питає її інструктор Ю.

- Типа не сдала, - відповідає дівчина.

- Действия дальнейшие сказать? Лёша объяснил? - уточнює Ю.

- Я готова, скажите куда, - спокійно каже вона і дістає гаманець.

На очах моїх і усіх присутніх у дворі сервісного центру подібне буде повторюватися кілька разів. “Можно договориться, чтобы не сдавать практический экзамен?» - питає інша наша учениця. За словами інструкторів, вона була не готова до здачі не лише практики, а й теорії і взагалі не знала правила дорожнього руху. Вочевидь, домовитись про “здачу” теорії і практики “заочно” їй вдається. Схожі на гроші папірці вона передає директору автошколи. Той кладе їх до складеного навпіл аркушу А4 і заходить з ними до приміщення сервісного центру. “Всё нормально, иди, потом тебе скажут, что делать дальше», - повідомляє він їй, вийшовши за кілька хвилин на вулицю.

- Я просто в шоке, - ділиться зі мною один із хлопців з нашої групи. - Я пошёл в автошколу, чтобы меня научили водить машину, а вместо этого получаю сплошную липу. Здесь всё липа!

Приблизно о 13.30 Олександр Целовальник підходить до інструкторів і починаються практичні іспити. “Оцей хлопець точно повинен здати! - кажуть мені одногрупники. - Він має досвід керування машиною більше року, про нього гарно відгукувались і інструктори”. Інструктори це охоче підтверджують.

Проте практичний іспит з усіх сімох, хто був до них допущений, не здає ніхто. Я здаю його п'ятим у черзі. Те, що іспит провалено, розумію і я сам: на автодромі моє авто “заглохло” на підйомі. “Вы сейчас не сдали», - по завершенню іспиту каже мені керівник сервісного центру Олександр Целовальник і перераховує всі допущені недоліки. Велику кількість допущених порушень він так само озвучує й всім іншим. Іспити 30 травня завершені. Провалили їх усі і це очевидно для всіх.

Вже майже на виході з двору сервісного центру мене доганяє інструктор автошколи Ю. і “заспокоює”. За його словами, практичний іспит не здає взагалі ніхто: “Я вам политику расскажу, идёмте. Поверьте: никто эти экзамены не сдает, сколько не пытайтесь их пересдать. Перезвоните своему инструктору, он вам расскажет, что делать дальше».

4 червня я телефоную своєму інструктору. Намагаюсь у нього дізнатись: чи маю я можливість перездати практичний іспит і додатково до нього підготуватись. “А смысл? - відповідає він. - Готовься — не готовься, ты всё равно не сдашь!».

Дати додаткові (небезплатні, звісно) уроки він відмовляється. Пояснює, що у нього вже почала навчання інша група, яку треба випустити на початку липня. Це не та відповідь, яку я очікую почути від нього. Якщо інструктор зараз зайнятий, можливо, він міг би порадити когось іншого, хто міг би дати додаткові заняття — наприклад, у Новій Каховці. Замість цього він озвучив мені суму, яка дозволить без зайвих турбот отримати водійське посвідчення: “СтОит это 1850 гривень. Ты можешь занести их мне или бухгалтеру [автошколы]”.

Озвучені суми шокують новокаховчанку Тетяну*, історія якої описана вище: “Якщо мені купівля прав на дві категорії обійшлася у 1200 гривень, то скільки на цьому заробляють у вашій автошколі?!”

Мільйони гривень на правах

Як впевнені мої одногрупники, які сплатили гроші за отримання водійських посвідчень без здачі іспитів, абсолютно всі вони отримають цей документ без проблем. Перші "щасливчики" вже з'явились. Якщо врахувати, що за таку “послугу” просять від 1850 до 2300 гривень, можна припустити, що лише на нашій групі в 30 осіб хтось зміг заробити щонайменше 60 000 гривень. Якщо до цього додати, що з березня по вересень автошкола збирається випустити щонайменше чотири такі групи, то за півроку лише за рахунок каховчан чиясь кишеня поповниться мінімум на 240 тисяч гривень.

За даними Головного сервісного центру МВС України, в Херсонській області діє 51 організація, яка надає послуги по навчанню водіїв категорії В. Якщо припустити, що абсолютно всі вони діють за побаченою мною на практиці схемою і випускають таку саму кількість водіїв, то за півроку на продажі водійських посвідчень без екзаменів можна заробити більше 12 мільйонів гривень, або 24 мільйони грн. за рік.

Також мені стало цікаво скільки офіційно заробляє керівник (провідний консультант-адміністратор) Новокаховського сервісного центру МВС у Херсонській області. Відповідно до декларації Олександра Целовальника, він лише нещодавно очолив цей центр. Весь задекларований дохід його родини за 2017 рік склав 7246 гривень.

джерело: https://declarations.com.ua/declaration/nacp_228d2b31-ef96-463b-a81b-a5469b3d3b28

А у 2016 році — 0 гривень 0 копійок. Цікаво, ви б змогли прожити цілий рік і прогодувати свою родину на таку суму?

Викладену в цьому матеріалі інформацію було передано до Головного управління національної поліції в Херсонській області і СБУ. Але поки ніякої реакції від них ми не дочекались.

* - імена, позначені цим значком, змінені.

"У них неначе вийнято мозок"

У вересні 2014 року в Новій Каховці, як і по всій Україні, відзначили 120-ту річницю з дня народження Олександра Довженка.

Стійке відчуття того, що в Новій Каховці вельми туманно уявляють справжнє місце в історії вітчизняної і світової культури Олександра Довженка залишилося ще з часу урочистого відкриття пам’ятника великому українському кінорежисеру в цьому місті два роки тому. Як це часто буває з класиками, його ім’я набуло дещо шаблонних і ідеалізованих рис. Про це свідчить навіть назва урочистого мітингу, присвяченого ювілею Довженка у Новій Каховці – «Довженківська зоря натхнення», котрий відбувся 10 вересня (на фото).

Під час мітингу урочисто прийняли традиційну «посвяту в довженківці» першокласники міської школи №1, котра носить ім’я Довженка. Чимало різноманітних заходів на честь кінорежисера пройшли також у багатьох навчальних закладах області і України. Ми ж вирішили замість звичних репортажів з даних урочистостей познайомити читачів з маловідомими сторінками щоденникових записів Майстра. Всі цитати наводяться мовою оригіналу.

Про Крим: "На аудиенции украинских писателей в ЦК по случаю празднования 300-летия воссоединения Украины с Россией Никита Хрущёв сделал заявление, что проект присоединения Крыма к Украине был разработан и решён ещё в 1943 году, но осуществлён, т. е. проведён в жизнь, лишь после смерти Сталина и Берии. Сии два великих мужа отказались проводить в жизнь это решение правительства» (18.07.1954)

Про Каховську ГЕС: "(Це) золоті ворота в комунізм. Юнацтво мріє збудувати їх серед степу, і щоб через них текли води Дніпра по степам України" (18.08.1952)

Про Зою Космодем’янську: "(Кінорежисер фільму «Зоя» 1944 року) Лео Арнштам оповідав,.. (що вона насправді) була шизофренічка з манією жертовності і героїзма. За 3 роки до війни у її були привиди. Її ніби мучили. Вона переживала в привидах муки і катування. У неї була ідея-фікс геройства і мученичества. Вона була горда і задирлива. Її не любили шкільні товаришки. Вона була відмінницею, але ніколи не дала ні одній учениці щось, скажім, списати в неї. Дід її був священик, розстріляний на початку революції, мати вчителька, розумна і досить противна жінка, що любується нині портретами Зої, де вона висить на вірьовці. У неї весь Жанна-д-Арківський комплекс святої. ... Так і лишиться святою в віках оця антипатична хвора героїчна дівчинка, явище специфічне, народне і не вповні об’ясниме" (6.12.1943)

Про радянських солдат-визволителів: «У Харкові в перший день звільнення (від німецьких загарбників) одна комсомолка, яка півроку не вилазила з льоху, нарешті вилізла, мов з могили. Надівши святкову сукню, а що могло бути більшим святом, вона вибігла на вулицю і кинулась з радісним привітанням до лейтенанта.
- Убирайсь, вон, немецкая бл…ь! - гукнув на дівчатко визволитель, гордовито простуючи по тротуару і шукаючи, очевидно, очима трупи забитих німцями наших громадян, щоб висловити обурення проклятими фашистськими катами..." (29.11.1943)

Враження про Росію: "Балашов. Убогий руський брудний городок. Очевидно, в минулому купецький. Зараз просто обивательський.
- Люди тут злі і жорстокі, - каже мені наша киянка, яку доля загнала сюди під час евакуації.
І тут я не бачив жодного куточка. То що називається, зробленого, продуманого, закінченого, оформленого. Убогий смак в усьому, скрізь...." (12.07.1942).
"Ми проїхали од Саратова до Тамбова. Бідність, сірість та ж, як і скрізь. ... По тротуару проходять тупі некрасиві люди. Ні одного гарного обличчя. Ні одного привітного виразу, ні стрункої чіткої фігури. Обдерті старі і молоді люди ходять без будь-яких знаків людської гідності в позах. Вони подібні на муляжі чи на розхлябані потвори. Вигляд такий, неначе у них вийнято мозок".(07.08.1942).

Про колгоспи: «Заметил я ещё одно в колхозах: нигде не встретил ни одного весёлого лица. Все невеселы, озабочены. И много лиц печальных. Трудно живётся народу. Нет песен. Нигде не поют. Есть водка» (6.10.1954).

Про переселення з села, що мало затопити Каховське водосховище: «В Малой Каховке никто не хотел разбирать свой дом… Первым должен был сделать это председатель колхоза» (24.05.1955).

Про Каховку: «С(тарая) Каховка жалкая. Но если бы не мерзость духовного запустения, если бы можно было заколдовать её жителей и они все тротуары местечка засадили бы абрикосами и черешнями, через десять лет никто бы не узнал этой паршивой легендарной Каховки. Вид на Днепр и Борислав здесь поразительный» (22.05.1954).

Про село Покровське: «В этом дурацком селе уничтожили великолепную каменную церковь, построенную в своё время запорожцами. Церковь была в честь покрова богородицы. Отсюда и название села – Покровское. Болваны церковь уничтожили, осталось имя. До имени болваны ещё не додумались» (5.10.1954).

Всі цитати взяті з видання "Александр Довженко. Дневниковые записи. Щоденникові записи", підготовлене Федеральным архивным агентством (Российская Федерация), Российским государственным архивом литературы и искусства, Государственной архивной службой Украины, Центральным государственным архивом-музеем литературы и искусств Украины. Харьков, Фолио, 2013).

Фото Поліни ГЕНЕРАЛЬЧУК.

Надруковано в газеті "Новий день" у вересні 2014 року

Скільки отримують чиновники

Зарплата міського голови Каховки — більше 30000 гривень на місяць.

Бажаючих влаштуватися на роботу в органи місцевого самоврядування на Херсонщині останнім часом стає все більше. Після суттєвого підвищення окладів у травні зарплати деяких чиновників стали перевищувати 15 тис. грн. на місяць. “Раніше ми думали, де б нормально влаштувати своїх дітей. Хтось відправляв їх на роботу до Києва, хтось виїжджав у пошуках кращої долі в Польщу. Але тепер цілком пристойні зарплати можна отримувати у своєму рідному місті”, - говорить чиновник однієї з міських рад області, який попросив не називати його імені.

З метою з'ясувати скільки саме нині отримують чиновники ми направили відповідні інформаційні запити до двох міських, районної, сільської і селищної ради області. Від двох останніх відповідей ми так і не дочекалися. Проте отримана інформація від трьох перших рад свідчить про те, що зарплати чиновників з 1 червня виросли майже вдвічі.

Так, якщо в січні нарахована зарплата голови Бериславської райради Володимира Коновалова становила 6223 грн., то в липні і серпні — 13233 грн. У середньому співробітники райради отримали в серпні 6355 грн.

У Новокаховській міськраді чиновникам пощастило трохи більше — там у серпні разом із відпускними у середньому було нараховано 7953 грн. Міському голові Володимиру Коваленку у цьому місяці нарахували зарплату в 19243 грн., його заступнику Сергію Давидюку — 12905 грн., секретарю міськради Олександру Лук'яненку — 17953 грн. Іноді до зарплати чиновники отримують допомогу на оздоровлення. Так, у секретаря міськради її розмір у липні становив 14987 грн., у Сергія Давидюка 11974 грн.

Суттєво підвищилися зарплати чиновників і в сусідній Каховській міськраді. У серпні середня нарахована зарплата тут становила 12419 грн. Серед рекордсменів, звісно, міський голова: якщо в січні йому нарахували 15901 грн., то вже в липні 31781 грн., а в серпні 30502 грн. Заступнику міського голови Івану Орєхову в липні нарахували 29432 грн., в серпні — 28278 грн. Середня нарахована зарплата головного спеціаліста одного з відділів міськради влітку склала 12800 грн./міс.

Начальник відділу освіти Каховської міськради мав нараховану зарплату у липні 23261 грн., у серпні 24670 грн. А перший заступник міського голови мав у липні 29260 грн., у серпні 22185 грн.

Слід також відзначити, що деякі чиновники до нашого інформаційного запиту поставилися досить напружено. Хоча відповідно до ст. 16 Закону “Про запобігання і протидію корупції” інформація про розміри, види оплати праці особам, уповноваженим на виконання функцій держави або місцевого самоврядування не може бути обмеженою в доступі. Тож чиновникам доведеться таки звикати, що люди мають повне право знати, в яку копієчку вони їм влітають.

Надруковано в газеті "Новий день", №40 від 27 вересня 2017 року

Було безгоспним — стане моїм!

За підтримки місцевих депутатів підприємливому каховчанину збираються просто так подарувати земельну ділянку з гаражем у самісінькому центрі міста.

Один лише спогад про те, що свого часу довелося пережити каховчанці Любові Булгаковій для встановлення тимчасового металевого гаража чоловіку-інваліду кидає її у холодний піт. “У мого чоловіка не було обох ніг і він мав законне право мати гараж поруч із багатоповерхівкою, в якій ми мешкали. Проте отримати дозвіл на його встановлення було дуже важко. Нас ганяли з кабінету у кабінет, поки хтось не підказав позолотити ручку “потрібній людині”. Чоловік мій уже помер, але я досі згадую про це з жахом”, - зізнається жінка.

Поки інваліди роками добиваються дозволу на встановлення тимчасового гаражу, деяким каховчанам вдається отримувати капітальні гаражі у зручному для себе місці взагалі без усіляких формальностей. Саме так сталося з гаражем комунального підприємства “Каховська міська друкарня”, розташованим у самісінькому центрі міста. У майже детективну історію цей об'єкт виявився втягнутим одразу після звільнення директора друкарні Ігора Філіпчука на початку 2014 року. Дивним чином гараж опинився у володінні місцевого жителя Дмитра Захарченка. А тепер завдяки депутатам Каховської міськради він може взагалі оформити його собі у власність. І — абсолютно безоплатно!

Те, що з гаражем щось “не так” першою помітила у лютому 2014-го новопризначений директор друкарні Катерина Херняк. Під час прийому-передачі майна підприємства її попередник Ігор Філіпчук чи то не захотів, чи то “забув” віддати ключі від гаражу і документи на нього. “Гараж був збудований господарським способом друкарнею до 1988 року, розташований на земельній ділянці, яка перебуває у користуванні нашого комунального підприємства і весь час використовувалася саме друкарнею, - зазначила вона у доповідній записці тодішньому міському голові. - Проте пізніше з'явився чоловік, який через адвоката Сергія Яковенка повідомив, що Ігорем Філіпчуком цей гараж був проданий ще у 2012 році. Тож має місце фактичне існування об'єкта нерухомого майна при відсутності будь-якої документації щодо нього і підтвердженої інформації про його власника”.

Міськрада спробувала розшукати власника, розмістивши оголошення в пресі. Відповідь була миттєвою. “Білий дім” отримав кілька листів від мешканця сусіднього з гаражем будинку, керівника стоматологічної поліклініки Дмитра Захарченка, який заявив, що даний об'єкт “ніколи не перебував у комунальній власності” і що “в ньому зберігаються мої особисті речі”.

Жодних документів, які б могли підтвердити, що він справді має право власності на гараж Захарченко так і не надав. Відповідаючи на його звернення міській раді довелося робити чоловіку правовий лікбез, нагадуючи, що за законом лише свідоцтво про право власності на нерухоме майно, нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу, дарування, міни або будь-який інший правовстановлюючий документ може бути підтвердженням того, що Дмитро Захарченко справді є власником гаражу. А також те, що речові права та обтяження на нерухоме майно, що належить фізичним та юридичним особам підлягають обов'язковій державній реєстрації в уповноважених для цього органах. Водночас із цим міськрада звернулася до реєстраційної служби Каховського міськрайонного управління юстиції з заявою про взяття на облік гаража як безхазяйного і до Каховського БТІ з проханням провести поточну технічну інвентаризацію цього майна. Прохання задовольнили, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про взяття на облік безхазяйного нерухомого майна

(будівля гаражу загальною площею 46,4 кв. м. по вул. Кірова, 17-а) від 16 вересня 2014 року.

Проте це абсолютно не зупинило Дмитра Захарченка і він продовжував і далі користуватися гаражем. А в жовтні 2016 року він звернувся до міськради з заявою про безоплатну передачу йому у власність земельної ділянки площею 75 кв. м. для його обслуговування. У цій заяві він стверджує, що гараж на території друкарні був збудований фізичною особою в кінці 1980 — на початку 1990-х рр.

“В 2012 р. за угодою, що була підтверджена розпискою, я став володільцем вказаного гаражу та документів, що підтверджують його будівництво. Ні попередній власник, ні я вказаний об'єкт та своє право власності на нього у відповідних органах не реєстрували. На протязі вже 4 років я володію гаражем, несу витрати по його утриманню”, - вказав у заяві Захарченко, підкресливши, що має намір оформити й право власності.

Цікаво, що аналогічне звернення він направляв до міськради й у 2014 році. Проте тоді він просив ділянку не для обслуговування давно збудованого гаражу, а для його будівництва. Члени планувальної ради при виконкомі міськради на своєму засіданні 12 травня 2014 р. звернули увагу, що згідно з планом зонування зазначена ділянка знаходиться в комерційно-діловій зоні загальноміського центру, яка не передбачає будівництво індивідуальних гаражів. І одноголосно відмовили Захарченку в погодженні питання, “враховуючи невідповідність намірів замовника вимогам Земельного Кодексу України, чинного законодавства і містобудівної документації”.

Проте на засіданні постійно діючої комісії з розгляду питань, пов'язаних із земельними відносинами при Каховській міськраді 16 грудня 2016 року нову заяву Захарченка про безоплатне виділення ділянки у власність орієнтовною площею 75 кв. м. було погоджено (5 голосів “за”, 2 - “проти”). І 26 січня на сесії Каховської міськради депутатам буде запропоновано надати володільцю (зауважте — не власнику!) гаражу згоду на розроблення проекту на відведення омріяної земельної ділянки. Судячи з того, що депутати вже не раз приймали рішення, не бажаючи вникати у тонкощі тієї чи іншої справи, а також ймовірний інтерес осіб, які називають себе поборниками справедливості (як той же скандально відомий депутат облради, син колишнього директора друкарні Павло Філіпчук або адвокат Сергій Яковенко) міськрада може без жодних проволочок задовольнити заяву Дмитра Захарченка. А тоді вже громаді буде значно важче остаточно повернути собі безхазяйний гараж.

- Свого часу Павло Філіпчук мені хизувався, що продав цей гараж через свого батька за 2 тисячі доларів. Тож навколо цього об'єкта справді є великий інтерес певних осіб, - прокоментував міський голова Андрій Дяченко. - Ми ж хочемо, щоб це майно принесло користь громаді, адже його можна продати і поповнити бюджет.

У тому, що історія з гаражем — чистої води афера, переконаний і 74-річний каховчанин Микола Добичін. “Я працював на АТП-2230 і особисто допомагав будувати цей гараж друкарні. Добре пам'ятаю, як потім розвалювали це підприємство, як звідти вивозили і ховали станки та інше цінне обладнання. Все це відбувалося до того, як друкарню очолила Катерина Херняк. Але ніхто з так званих “правозахисників” чомусь не хоче розбиратися, куди ж це все поділося. Та якщо депутати таки приймуть рішення на користь Захарченка, він може отримати і гараж, і земельну ділянку під ним у самому центрі міста. Шикарний подарунок, погодьтеся”.

Олег БАТУРІН.

Фото автора.

газета "Ключи", №5 від 25 січня 2017 року

ВІД «УКРАЇНСЬКИХ ШЕРИФІВ» ДО «ВУЛКАНА»

Наприкінці серпня у Бериславському районі розпочалися

зйомки нового фільму кінорежисера Романа Бондарчука

"Як вас звати? Ким ви працюєте? Де живете?"  — відповідати на камеру на такі прості запитання довелося всім учасникам кастингу, що був організований у Берислав­ському районному будинку культури. Знімальна группа повнометражного ігрового фільму з робочою назвою "Вулкан" шукала бажаючих зніматися у ньому. Натовпів охочих у РБК не спостерігалося, хоча на співбесіду приїжджали навіть із Нової Каховки і Каховки. Натомість зовсім інша картина спостерігалася у бериславських селах.

«На кінопроби йшли всім селом»

— Там, де є будинки культури, на проби приходили майже всім селом — як, приміром, у Тягинці. Дуже сподобалося нам Степне — у ньому присутнє відчуття віддаленості і краси степового села. Однак виявилося, що в цьому селі дуже мало жителів. Тобто, зібрати повний клуб для зйомок сцени концерту там буде неможливо — у Степне доведеться додатково везти людей. Але все одно знімати у цьому селі ми будемо, там є прекрасний хор, та й люди чудові і дуже дружні, — розповідає режисер Роман Бондарчук.

За його словами, зйомки проходитимуть переважно у Бериславському і частково у Нововоронцовському районах. Розпочалися вони 30 серпня і триватимуть 25 днів. «Сценарій ми почали писати 4 роки тому. Починався він як спостереження за родичем моєї дружини — дядею Вовою. Планували його як документальний фільм, однак коли почали роботу зрозуміли, що велика кількість важливих подій уже відбулася, тож їх неможливо відзняти в документальній формі. Ми вирішили, що ігрова форма підходитиме значно краще, адже в ній можна відтворити якісь минулі події або щось переставити місцями, вона більш яскравіша і більш концентрована. Проте на 80%  картина буде заснована на реальних подіях», — додає режисер.

Сюжет стрічки Роман роз­кривати не поспішає. «Якраз зараз ми з оператором Вадимом Ільковим намагалися розібратися з тим: про що ж цей фільм? Для мене це є якимось особистим досвідом пізнання цих степових місць, що знаходяться вздовж Каховського водосховища, і тих людей, які тут живуть, з їхньою особливою менталь­ністю і особливою мовою. Адже тамтешня реальність дуже відрізняється від того ж Олешківського району, я вже не говорю про якісь обласні центри України. Фільм «Вулкан» — це історія такого собі чоловіка 35 років, який приїжджає з Києва і через низку збігів застрягає в цих місцях. У нього глохне машина в степу, він йде шукати допомогу, поступово занурюється в навколишню реальність і, я так думаю, залишається в ній. Водночас це історія про фатум і кризу серед­нього віку та про те, як від неї можна вилікуватися, займаючись якимись простими речами», — стверджує Роман Бондарчук.

Під час підготовки зні­мальній групі довелося зі­штовх­нутися з деякими проблемами. «Приміром, я був упевнений, що в Берислав­ському районі вирощують багато кавунів. І в нашому сценарії все рясніє безкрайніми кавуновими полями, — зізна­ється режисер. — Але виявилося, що через низьку ціну на баштанні минулого року цьогоріч ніхто в районі їх не сіяв. Тож жодного кавунового поля на Бериславщині ми не знайшли. А ще здивували дороги. Я ніколи не думав, що вони можуть бути в такому жахливому стані, як між Новокаїрами і Нововоронцовкою. Ями там такі, що можна в них усією машиною в’їхати і даху не буде видно. Їдеш тією дорогою і бачиш перекинуті фури на узбіччі. Після однієї такої поїздки до Нововоронцовки треба потім 2 дні, щоб відхекатися».

Подарунок Старій Збур’ївці

Поки в Бериславському районі повним ходом йшли приготування до зйомок нового фільму Романа Бондарчука, 25 серпня в Херсоні відбувся довгоочікуваний показ його документальної картини «Українські шерифи». Відбувся він у рамках програми DOCU/ХІТ — нового проекту фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA. На показі були присутні члени знімальної групи і герої стрічки.

«Українські шерифи» стали одним із найпомітніших україн­ських фільмів останніх років. Він обійшов 30 міжнародних кінофестивалів і отримав одну з найпрестижніших нагород — спецприз журі найбільшого форуму документального кіно Європи IDFA. Картина розпо­відає про двох сільських шерифів зі Старої Збур’ївки Голопристанського району, які допомагають односельцям, не чекаючи на приїзд поліції чи представників районних служб.

«Вперше цей фільм ми переглядали на кінофестивалі у Празі, — розповіли «шерифи» Віктор Кривобородько і Володимир Рудьковський. — До цього ми ніколи раніше не дивилися документальне кіно, але нам дуже сподобалося. У Празі нас вразили деякі питання глядачів. Приміром: що у фільмі правда, а що зіграно? Але ж насправді там показано тільки те, що ми кожного дня робимо, показано життя таким, яким воно є».

За їхніми словами, коли знімальна група приїхала у село, вони спочатку ніяк не могли зрозуміти, чого ті від них хочуть. «Ми просто робили свою роботу, а вони прямували за нами, — згадують вони. — Дійшло до того, що всі в селі до них звикли. Іноді тільки питали нас: «А хто це з камерою був з вами?» Потім також питали: «А коли до нас приїдуть знімати знову?»

Після показу у Херсоні на героїв фільму очікував сюр­приз. Голова оргкомітету кінофестивалю  Docudays UA Світлана Смаль вручила їм подарунок: відеопроектор, динаміки, ноутбук і великий екран. «Я знаю, що у сільського голови Старої Збур’ївки Віктора Маруняка є кілька заповітних мрій. І одна з них — створити кіноклуб у селі, щоб можна було й у них показувати документальні фільми, — зазначила Світлана. — Натомість у сільському будинку культури не було необхідної апаратури, тож ми вирішили її подарувати. Сподіваюся, першим фільмом, який побачать жителі села, будуть саме «Українські шерифи».

Надруковано в газеті "Новий день" від 8 вересня 2016 року 

http://www.newday.kherson.ua/index.php/component/content/article/5-kultura/3681--l-r-lr.html

«Ви цю смерть бачили в очі»

День перемоги над нацизмом у Каховці відзначили за незмінюваним протягом багатьох років однотипним сценарієм.

Суттєве зменшення кількості антиукраїнської символіки під час масових заходів одразу кидалося в очі під час святкування Дня перемоги над нацизмом у Каховці. Кудись після заборони своєї партії зникли і комуністи, які особливо любили піаритися в цей день і розмахувати червоними прапорцями. Зникли інші партійні знамена, а їх місце зайняла державна символіка.

Вперше за всі роки під час вшанування пам’яті загиблих під час Другої світової в Каховці пролунали слова подяки країнам антигітлерівської коаліції, що здобули перемогу над нацизмом. На новому змісті Дня пам’яті і примирення і Дня перемоги у Другій світовій війні наголосив і міський голова Андрій Дяченко. «Він полягає в переносі акценту з історії військових дій на історію конкретних людей і в рівній пошані пам’яті кожного, хто боровся з нацизмом. Тож давайте пам’ятати, як незнайомі нам люди віддавали свої життя за нашу свободу і майбутнє. Вони щиро сподівалися, що таке горе, як війна, більше ніколи не спіткає нас», — підкреслив він.

Про те, що саме Україна понесла найбільші втрати під час Другої світової, нагадала присутнім голова Каховської міської ради ветеранів війни та праці Олександра Дар’їна. Однак на цьому вшанування пам’яті загиблих припинилося і пішли звичні виступи за незмінюваним багато років сценарієм. Та ж Дар’їна чомусь жодним словом не згадала про те, як починалася війна, як нацистська Німеччина разом зі своїм союзником Радянським Союзом у 1939 році вторглася у Польщу і, зокрема, на територію сучасної західної України. Сором’язливо промовчали промовці і про те, що підписання 7 травня 1945 року акта про капітуляцію Німеччини так і не принесло довгоочікуваного миру нашій землі і незалежності нашій країні. Не згадали, що десятки тисяч українців стали жертвами різноманітних військових агресій Радянського Союзу проти інших країн у 1945—1991 роках. А про те, що нині в державі триває війна і що частина території окупована «братнім» російським народом, за іронією долі, нагадав лише підприємець і депутат місь­к­ради минулого скликання від Партії регіонів Андрій Пенізов на орга­нізованому ним окремому заході для жителів міста. На відміну від минулого року, не знайшлося місця на головній трибуні і для жодного ветерана АТО.

Єдиним пронизливим виявився виступ благочинного Кахов­ського округу Новокаховської єпархії УПЦ протоієрея Миколи Бойка. Він нагадав, що перемогу у далекому 1945 році ветерани здобули ціною свого життя:

— Що змушувало їх це робити? Любов. Любов до свого народу і до своєї держави. Та й жоден ворог не приходив на нашу землю, щоб нес­ти любов, а не смерть. У ці дні ми святкуємо перемогу нашого Спасителя над адом і над гріхом. Він нам подарував Пасху, а ветерани подарували нам Пасху земну у ви­гляді Дня перемоги над ворогом. Ви цю смерть бачили в очі, боролися з нею і перемогли. Тож будьте живим прикладом для наших молодих поколінь і живіть як можна довше.

Оригінал статті - http://www.newday.kherson.ua/index.php/component/content/article/4-obwestvo/3442-2016-05-12-10-26-04.html

“У війні нема місця романтиці”

На найбільшої братній могилі Херсонщини пройшов урок пам'яті для школярів.

Скільки солдатів Другої світової війни поховано в братній могилі, що стоїть на місці ліквідованого в радянські часи села Соломки досі не відомо нікому. “Ніхто не забутий, ніщо не забуте” - цей головний пропагандистський девіз післявоєнних часів насправді завжди був пустопорожньою балаканиною. І понині велика кількість загиблих у тій далекій війні лежить непохованими в старих окопах. Досі невідома точна кількість померлих. Досі залишаються невідомими багато фактів і “незручних” жертв — навіть у Росії з більшості архівних документів часів Другої світової не знято грифу “цілком таємно”.

За словами жительки Червоноблагодатного Горностаївського району Тамари Козакової, у братній могилі в колишніх Соломках поховано 3620 бійців радянської армії. Така ж цифра вибита і на камені при вході в меморіал. Однак як говорить голова Червоноблагодатненської сільради Віктор Гудзоватий, у місцевій Книзі пам'яті вже налічується біля 5,5 тисяч імен похованих. “Кожного року десь на просторах колишнього СРСР люди дізнаються, що їх батько, дід бо прадід спочиває вічним сном у Соломках. І кожного року нам стають відомі нові імена”, - додає він.

На території лише однієї сільської ради розташовано 3 братніх могили: крім Соломків вони є в Червоноблагодатному і Ясній Поляні. “Саме тут у зиму 1943-1944 років йшли криваві бої. Тут загинуло біля 60 тисяч наших солдат і хліб, який ми їмо, виріс на їхніх кістках. Гітлер тримався за Нікопольський плацдарм для того, щоб мати сухопутний коридор у Крим. Зараз історія повторилася знову, і війна у Донецькій і Луганській областях почалася також через бажання сусідньої держави отримати дорогу на Крим”, - звернувся до присутніх на уроці пам'яті командир військово-історичного клубу “Каховка”, учасник АТО Анатолій Обелець.

Він нагадав, що в часи Другої світової війни радянська влада не вела облік загиблих солдат. “Протягом лише цього року наші пошуковики підняли з землі останки 90 воїнів. Усі вони — пропалі без вісти. Солдатські медальйони насправді існують лише для радянських фільмів про війну і для фентезі, адже замість них в СРСР з липня 1941 року видавали картонні книжечки”, - відзначив Анатолій.

За словами заступника голови Горностаївської райдержадміністрації Тетяни Ющенко, уроки пам'яті в школах району проводяться кожного року, однак у такому форматі — з виїздом на братню могилу в Соломки — це проводиться вперше. “Були запрошені учні з Горностаївки, Каїр, Заводівки, Костянтинівки, Маринського і Червоноблагодатного. Переконана, що подібні заходи потрібні, адже одна справа розповідати про події Другої світової на уроках в школі, а інша — там, де все можна побачити на власні очі”, - підкреслила вона.

Єдине, на що слід звернути увагу організаторів подібних просвітницьких заходів — на необхідності більш відповідального підходу до підбору виступаючих. Адже, м'яко кажучи, було дико слухати з вуст промовців, що Друга світова почалася для України 22 червня 1941 року, що німці напали на Радянський Союз без оголошення війни (це є відвертою брехнею) і що саме 9 травня 1945-го принесло нам мирне небо, свободу і незалежність. Адже десятки тисяч українців воювали з нацистами й у 1939-1941 роках і не згадувати про це — значить замовчувати подвиг ветеранів, які в “незручний” для когось час билися з окупантами. А говорити про “мирне небо” тоді, коли на сході України триває кривава війна - просто соромно.

- А взагалі подібні уроки пам'яті потрібні, щоб пам'ятати про ту війну, пам'ятати свою історію, - наголосив Анатолій Обелець. - І не вірте нікому, що у війні була присутня якась героїчна роматика. Нічого подібного в ній нема й близько.

Фото автора.

Надруковано в газеті "Новий день" 11 травня 2016 року, №20