За крок від лінії розмежування

За два роки неоголошеної війни на сході жителі Маріуполя і навколишніх сіл так остаточно і не позбулися проросійських настроїв.

“Не розумію, що цій Росії ще треба? Захотіли — війну відкрили. Але одну війну я вже пережив: коли почалася Друга світова, мені було 7 років. І цю переживу... Мабуть”.

Будинок 81-річного жителя Олександра Потрехалічева з села Пищевик Волноваського району Донецької області розташований зовсім поряд від лінії розмежування з територією так званої “ДНР”. Найближча від його будинку лісосмуга вже контролюється російськими окупантами і ополченцями. Під час боїв біля подвір'я розривалися снаряди. “Повибивало шибки. Бачите, досі не закриті? Зараз, наче, тихіше стало, але все одно бахкають — чутно постріли”, - каже Олександр Андрійович.

“Продуктами ділилися військові”

Напроти його будинку знаходиться КПВВ “Пищевик”. Тисячі людей щодня перетинають адміністративну межу між Павлопільською сільрадою і неконтрольованою українською територією. “Ніяких незручностей таке сусідство мені не доставляє. Хоча з самого Пищевика з початком бойових дій виїхало чимало людей, залишилися самі старі. І я тут мешкаю з хворою жінкою — куди ми вже поїдемо звідси?” - розводить руками Олександр Потрехалічев.

Коли два села — Пищевик і Павлопіль - находилися на так званій нейтральній зоні, його жителі були в прямому сенсі відірвані від цивілізації. Закрився навіть єдиний у сільраді магазин. Люди виживали лише завдяки українським військовим, які ділилися з ними хлібом і тушонкою. Продукти видавалися власниці крамниці, а та розподіляла їх між своїми земляками.

З відкриттям наприкінці 2015 року КПВВ “Пищевик” (замість старого “Гнутове”) магазин відновив роботу. “Коли два роки тому назад почалися бойові дії тут нічого вже не можна було купити. А взагалі було дуже страшно навіть з дому вийти, - розповіла молода продавчиня крамниці. - Ми тоді всією родиною сиділи в льосі, тому що навколо постійно літали снаряди. Особливо страшно було двом моїм молодшим сестричкам, тож ми були змушені виїхати з Павлополя. А тепер я вирішила повернутися, бо начебто все затихло. Хоча в саме село люди повертатися не поспішають. Колись тут було багато дітей, багато молоді. Тепер з них нікого тут не зустрінеш”.

“Догляд речей — найменше зло”

Щодня КПВВ “Пищевик” перетинає до 2 тисяч осіб і 500-700 автомашин. “На іншому КПВВ - “Новотроїцьке” - пасажиропотік значно більший, оскільки через нього здебільшого люди їздять у Донецьк. Його щодня перетинає близько 6-7 тисяч чоловік”, - говорить начальник прес-служби, помічник начальника Донецького прикордонного загону Світлана Савчук.

За її словами, мета поїздок людей на непідконтрольну українську територію — різна. Багато хто проживає на території так званої “ДНР”, а працює в Маріуполі, часто виїжджають провідати родичів, що залишилися по інший бік від лінії розмежування.

- Я сам живу у Приморську, а діти в Маріуполі, постійно їжджу до них, - чистою українською пояснює водій однієї з машин, що чекає своєї черги на контрольному пункті. - На “тій” стороні (контрольованій окупаційними військами) доводиться стояти значно довше, ніж тут. Без кінця перевіряють багажник , скоріш би все це скінчилось!

- Усі тут в основному до родичів їздять! - говорить інша жінка, яка чекає на перевірку документів. - Перетинаємо цей КП часто, і це займає багато часу.

- Догляд речей — найменше зло з тих, що тут кояться. Яке найбільше? А ви і самі знаєте це краще за мене, - відповідає на мої запитання нервовий чоловік середніх років.

Чим живе Маріуполь

Ставши, фактично, прифронтовим містом Маріуполь нині живе своїм життям. Тут майже не відчувається того, що буквально за кілька кілометрів від центру йдуть обстріли: працюють магазини, музеї, в парках граються діти, а саме місто охайне и чисте. Близькість війни відчувається хіба що в деталях: в характерних білбордах на вулицях, оголошеннями про набір до Маріупольського загону морської охорони, попередженням у магазинах про заборону продажу алкоголю після 20.00, чергами “туристів” із “ДНР” біля банкоматів, що знімають отримані пенсії і соціальні виплати.

Нині в Маріуполі прожиає 470 тисяч осіб, до яких приєдналося біля 90 тисяч переселенців із зони бойових дій. У місті працюють два великі підприємства, працівники яких отримують доволі непогані зарплати. Приміром, на комбінаті імені Ілліча середня заробітна плата торік становила трохи більше 8 тисяч грн. Та й сам Маріуполь не залишає враження бідного міста: відчувається, що гроші тут водяться.

Навіть за два роки від початку неоголошеної війни на сході чимала кількість жителів Маріуполя так і не вилікувалася від “любові до Росії”. “Дуже часто в автобусах чи трамваї можна почути прокльони на адресу українських військових і слова захоплення діями Путіна. Переважно про це говорять люди літнього віку. Хоча доволі сепаратистськи налаштовані і працівники місцевих заводів, які тримаються за свої місця і не бажають йти захищати рідний край від окупантів. Часом буває дуже соромно, коли бачиш велику кількість військових, які приїхали сюди з різних регіонів України, а маріупольців серед них майже нікого”, - у приватній розмові зі мною поділився військовослужбовець з Маріуполя.

За товаром — на “ненависну” України

Про не надто патріотичні настрої місцевих багато можуть розповісти і прикордонники. “Скільки разів ми зустрічалися з таким, - говорить Світлана Савчук. - Недавно жінка на одному з КПВВ почала на телекамеру розповідати, яка погана українська армія і як в Україні все жахливо. Але це не заважає їй постійно приїжджати в “ненависну Україну” на закупи і для отримання соціальних виплат. Буває, що наші хлопці-прикордонники за одну зміну стільки прокльонів вислухають на свою адресу! Памятаю, одна жіночка з двома дітьми на КПВВ накинулася на журналістів: мовляв, “ви неправду показуєте, і що взагалі всі ці люди тут роблять?” Хоча люди трапляються різні. Якось ми дали нашу українську газету чоловікові, що їхав з дружиною у Сніжне, на неконтрольовану територію, і він попросив дати ще для знайомих. Тобто, трапляються люди свідомі, які розуміють, що в на неконтрольованих українських територіях відбувається щось не те”.

- Відчувається, що люди дуже сильно піддаються російській пропаганді. Кажуть і питають різне: приміром, “а чи правда, що в Україні відмінили 9 травня?” Коли відповідаєш, що разом із Днем Перемоги почали відзначати і 8 травня — дивуються, - додав прикордонник на КПВВ “Пищевик”.

- Власне, людей можна зрозуміти, бо вони все життя тут прожили, а тепер, щоб відвідати рідних їм треба проходити “якісь” КПВВ, миритися з перевіркою речей і документів. Всі ці процедури проходять доволі швидко, але ж час усе одно займають! Проте такі заходи є вимушеними, - коментує Світлана Савчук. - Трапляється багато випадків незаконного переміщення. Буквально вчора (розмова була 11 квітня, - прим. автора) у подвійному днищі автівки прикордонники виявили різноманітного товару на 274350 гривень. Дуже часто люди перевищують дозволені норми перевезення продуктів чи особистих речей або намагаються провезти своїх дітей без необхідних документів. Неодноразово виявлялись і наркотичні засоби. З тиждень тому на КПВВ “Новотроїцькому” було вилучено півкіла маріхуани.

“Везу куму, свату, брату”

- В середньому огляд транспортного засобу триває від 3 до 7 хвилин, - констатує інспектор прикордонної служби І категорії Тарас Гринишин. - Що ж стосується вантажу, то люди в основному везуть особисті речі. Навіть коли бачиш у чиїсь валізі 10 айфонів або багато одягу з бирками, тобі відповідають: “Це все моє” або “Везу брату, куму, свату”. Доводиться вилучати.

Небезпека на території Пищевика підстерегає постійно: після відкриття тут КПВВ наші прикордонники вже двічі виявляли диверсійо-розвідувальні групи противника.

«Нести службу тут доволі небезпечено, бо КПВВ “Пищевик” знаходиться дуже близько до лінії розмежування. Наші “друзі” сидять дуже близько від нас, тож прикордонники ризикують кожного дня, вже навіть перебуваючи на цій території. Ця ділянка далеко не спокійна, практично кожного дня чутно обстріли з важкого озброєння, але разом зі Збройними силами нам вдається тримати ситуацію під контролем”, - підкреслює Світлана Савчук.

На “Пищевике” несуть службу прикордонники, переважно з західної України. А КПВВ “Новотроїцьке” сформований здебільшого з місцевих. За словами Світлани, це було зроблено задля того, аби зменшити напругу, адже місцеве населення переважно російськомовне і на українську часом ставиться непередбачувано. Проте на думку Тараса Гринишина, мова йде не стільки про вороже ставлення до українського, скільки про людський фактор. “Особисто я не б не сказав, що до нас ставляться вороже через те, що ми не говоримо російською”, - підкреслив він.

Фото автора.

Херсон - Маріуполь

Надруковано в газеті "Новий день" №18 від 28 квітня 2016 року